Де: театр «Актор»
Коли: стежте за афішею на сайті театру
Якщо на афіші театру заявлено виставу «Вишневий сад» за Антоном Чеховим, то це ніяк не означає, що глядач побачить на сцені класичну постановку. А ще афіша ілюстрована гостроцікавою фотографією, що вже натякає на осучаснення класичної п’єси. Отже, цього року в театрі «Актор» режисер Слава Жила випустив прем’єру «Вишневий сад», де еклектичне поєднання сатири, драматично-еротичного контексту і сучасних алюзій акумулюється в лабіринт людських душ.
У виставі зберігається первинна сюжетна лінія: Раневська повертається з почетом до маєтку — до свого вишневого саду, з боргами та в безпорадно-невротичному стані. Дійство починається з монологу Єрмолая Олексійовича Лопахіна у виконанні Віталія Ажнова, який обережно тримає свічку з неслухняним полум’ям посеред сцени. Контраст між янгольським обличчям і диявольською душею Лопахіна задає поліфонічну інтонацію всім персонажам. Початок вистави вже натякає глядачу, що готичний флер вистави — лише «квіточки» вишневого саду, на який очікує та сама свічка.
Художниця-постановниця Алія Байтенова перетворила сцену на метафоричний конструктор. Сценічний простір нагадує лабіринт або клітку, де чорні обвуглені віконні рами вже колишнього маєтку, «який ні на що не годиться», ніби стискають особистий простір героїв. Здебільшого ними керують зовнішні обставини, бажання задовольнити власні інстинкти. Рамки, за які так хочеться втекти у кращий світ, наприклад, до Парижа. Або перетнути ті самі моральні норми, нав’язані суспільством. Чи не про це мріють і сучасні альфонси або марнотрати?
У виставі образ Лопахіна — центровий, як людини, що все життя працювала й нарешті отримує матеріальний доказ: він тепер має вишневий сад, який мріє вирубати. Але це аніяк йому не допомагає заволодіти Раневською, що її він пристрасно бажає. І не він один. Та саме Лопахін намагається хоча б щось зробити для досягнення своєї мрії — Любові Андріївни. Це жінка, яка старається врятувати себе і сад, але марно. І майже готова переступити певні моральні кордони. Майже. Христина Синельник створює образ сильної жінки, яка водночас викликає зневажливо-покірну жалість.
Постать її брата — Леоніда Гаєва (Валерій Шалига) представлена крізь флегматично-монументальний контур: покірність обставинам, бездієвість і абсолютна відсутність жаги до життя.
Донька Раневської — Аня (Настасья Зюркалова), на яку і мати, і дядько мають власні перспективи і надії, — тендітна, скромна, чехівська лірична героїня. Благородна душа Ані, її віра у ціннісні орієнтири опалюються полум’ям хаотичного мракобісся, що панує в цьому маєтку. Банкет із музикою серед вікон без скла, де кожен бажає лише відчути кайф від «блискіток». Самотруєння — і фізичне, і моральне, як певний маркер і результат бездіяльності та відсутності життєвої мети, деградації особистості молодого покоління. І через це актуалізується питання відповідальності за власний вибір, зокрема, і для сьогоднішнього часу, бо «якщо людина брутально невихована і глибоко нещаслива, треба припиняти захоплюватися собою».
Герої вистави схожі на повсталих мерців — чорний колір одягу контрастує з білим обличчям. Зміна поколінь, зміна епох, зміна філософії мислення — класичний текст Чехова на очах у глядача обростає сучасними алюзіями і сенсами. Свічка, як застарілий стрижень людини, безжалісно згорає, бо немає вже кисню для життя. Життя, де цінності, як-от любов, честь, гідність і повага, були б запобіжником від деградації і спустошення.
У виставі вогняна стихія має багатошаровий контекст. По-перше, це руйнівна сила, що залишає після себе попіл — не лише у матеріальному сенсі. Але й у душі людина, що палає пороками, знищує сама себе, бо парадигма цінностей уже давно нівельована для всіх. Окрім старого Фірса, який постійно бігає з відром сценою, але рятувати когось немає сенсу. По-третє, вогонь асоціюється безпосередньо з українською реальністю — події Майдану та сьогоднішня війна на Сході країни. Можу припустити, що такі паралелі виникли вже на підсвідомому рівні у процесі створення вистави, а потенційні закиди щодо кон’юнктури абсолютно безпідставні.
Дискусія про те, як сучасні режисери трансформують класичні тексти, нівелюючи та принижуючи себе, були, є і будуть. У цьому контексті часто акцентується питання: а де межа «знущань» над оригінальними творами? Чи потрібно це пропонувати глядачу? Відповідь буде в кожного своя, але театр має комунікувати з глядачем сучасною мовою, пропонуючи різні інтерпретації п’єс.
«Вишневий сад» у театрі «Актор» — це мікс жанрів і кіношно-театрального існування виконавців. Це історія не так про родину й самого Лопахіна, як про образ «світлого майбутнього», до якого постійно апелює влада; про те, яким наше суспільство буде «завтра». І головне питання — а що буде далі — залишається відкритим.
Кому «зайде» вистава: якщо цікава сучасна інтерпретація класики, якщо прагнете розуміти тенденції українського театру і якщо обожнюєте залучених акторів.
Може не сподобатися: прихильникам класичних жанрів, тим, хто ненавидить трилери і боїться експериментів.
Фото Олексій Товпига