Netflix нарешті релізнув продовження свого хітового серіалу «Відьмак», що є екранізацією культової літературної саги Анджея Сапковського та відеоігор за цими ж книжками. Перший сезон мав безліч технічних, сценарних, а подеколи й акторських проблем, а тому його досить прохолодно сприйняли професійні критики, хоча свою фанбазу серіал знайшов навіть серед прихильників оригіналу. І незважаючи на середній рейтинг, популярність першого сезону була настільки високою, що автори, окрім продовження, запустили ряд проєктів-спінофів за цим всесвітом. Другий сезон «Відьмака» демонструє не менш успішні результати, ніж перший, але чи справді він вартий перегляду або ж це лише черговий перегайплений продукт?
Насамперед надія на те, що другий сезон буде значно кращим за перший, виникла ще кілька тижнів тому, коли почали з’являтися рейтинги від кінокритиків. Якщо свого часу перший сезон отримав близько 50 відсотків позитивних рецензій на ресурсі Rotten Tomatoes, то продовження має вагомішу цифру, а саме — 96 відсотків. Основні проблеми першого сезону полягали в його незбалансованому сюжеті: кожна серія мала вигляд необов’язкового квесту чи рівня у відеогрі, де наприкінці героям потрібно вбити монстра, аби перейти до наступного. Це заважало сприйняттю основної лінії, що мала б рухати сюжет від першої серії до останньої як єдину історію. Інакше кажучи, «Відьмак» хоч і горизонтальний серіал, але водночас нагадував такий собі фентезійний процедурал, де замість детективів та злочинців — мисливець на монстрів і всілякі чудовиська.
До того ж багато героїв ухвалювало протягом усього сезону настільки ідіотські та нелогічні рішення, що все перетворювалось у комедію абсурду, де тупість подавалася з дуже пафосними обличчями. Ну й не вигравав серіал від дивного рішення поділити його на три різні таймлайни, про які навіть не всі глядачі здогадалися.
Проте «Відьмак» мав самобутню фентезійну атмосферу, не схожу ні на «Гру престолів», ні на «Володаря перснів»; брутальний та подеколи гострий гумор, різноманітний магічний світ, за яким хотілося спостерігати, та, звісно ж, харизматичного Генрі Кавілла в ролі Ґеральта. Хоча багато фанатів не дуже радісно ставиться до Генрі в цьому образі через його занадто пафосне виконання. Хтось навіть вважав, що Кавілл радше грає порнопародію на Ґеральта з Рівії, а не самого Ґеральта. Варто визнати, що доля правди в цьому є, а втім, Генрі дуже талановитий у ролі Відьмака, і коли потрібно, то йому немає рівних. Це, звісно, не книжковий Ґеральт (та навіть не ігровий), але до нього емоційно під’єднуєшся і через нього змушуєш себе додивитися посередній перший сезон до самого фіналу.
Власне, другий сезон починається на тому ж місці, де ми попрощалися з героями в першому. Ґеральт подорожує зі своєю (майже) донькою Цирі, намагаючись захистити її від небезпек навколо. Йенніфер після того, як урятувала битву, потрапляє в полон до ельфів, які на боці Нільфгарду, зіштовхуючись із тим, що вона більше не володіє своєю магією. Королівства продовжують готуватися до повномасштабної війни, і Стрегебор всередині цього веде якусь свою власну гру, намагаючись втримати владу у себе.
Ґеральт везе Цирі до лігва відьмаків під керівництвом свого наставника та вчителя Весеміра, який був Ґеральту за рідного батька. Цирі починає навчатися мистецтву відьмацтва, щоб стати істинним воїном і вміти полювати на монстрів. У королівствах розгортається справжня гра престолів з інтригами, зрадами та алюзіями на нацизм щодо ельфів.
Автори обіцяли в другому сезоні більш збалансований та краще побудований сюжет і вони не збрехали. Історія справді стала сприйматися цілісніше, а не багатьма окремими шматками, які намагаються зв’язати в одну загальну лінію. І хоч я подивився поки що лише чотири епізоди з восьми, але по них уже відчувається, наскільки змінили підхід до написання сценарію. Якщо раніше під час перегляду ти докладав зусиль, щоб ухопитися за щось у цій історії, то в другому сезоні, коли закінчується кожна серія, не можеш втриматися, щоб не взяти та не увімкнути наступну.
Дуже переконливо працює лінія між Ґеральтом та Цирі. Хоч Ґеральт усе ще має вигляд порнопародії, а Цирі між сезонами, здається, зробила собі невелику пластику обличчя (хоча по ідеї в серіалі час узагалі не минув, і вона б мала залишитись такою ж, якою була), але це все не заважає відчувати хімію між головними героями. Ґеральт, може, і не рідний батько для Цирі, але стосунки між ними саме як у тата й доньки.
У другому сезоні не просто схематичне просування сюжетом, а додано багато «повітря» у сцени, де герої можуть розмовляти про життя, жартувати, згадувати минуле. Це додає певної душевності історії та всесвіту, якої не було раніше. Нарешті почав з’являтися і гумор, адже у творах Сапковського його завжди було чимало. У серіалі він працює і краще розкриває образ самого Ґеральта, роблячи його живішим.
Вочевидь, у другого сезону збільшився й бюджет на виробництво, адже він дійсно став здаватися дорожчим. Ефекти все ще помітні, але вже хоча б з’явилася в них якась об’ємність, що взаємодіє з реальними предметами та людьми в кадрі, а не просто графіка, яку наче десь окремо вирізали та нашвидкоруч вклеїли в серіал. Це саме стосується і роботи гримерів. Ґеральту хоча б перестали надягати перуку різного кольору, що полюбляли часто робити в першому сезоні. Монстри тепер мають переконливіший та реалістичніший вигляд, а бійки з ними дійсно захоплюють.
Не можна сказати, що другий сезон став на всі 100 ідеальним і шедевральним, все ж багато сценарних проблем, які були раніше, у ньому залишилось. Сценарної ідіократії тут вистачає, і на неї доводиться інколи заплющувати очі, аби насолоджуватися всім іншим. Акторська гра деяких героїв теж інколи підводить. А ще залишилась оця неодмінна бійка з «босом» наприкінці кожного епізоду, що перетворює все на якийсь необов’язковий квест всередині основного сюжету. Ці проблеми не те щоб критичні, але, згадуючи всю глибину та продуманість Сапковського, розумієш, на яке геніальне фентезі був потенціал і наскільки дійсність йому не відповідає.
Значно цікавішою та складнішою цього разу зробили гілку Йенніфер. За неї починаєш справді переживати та хотіти за нею спостерігати, а не скіпати всі сцени з Йенніфер заради лінії Ґеральта. Автори поставили її у досить складне становище, що лише додає напруження серіалу та її персонажу. Прекрасним рішенням було відібрати в неї схильність до магії, аби перетворити героїню на об’ємнішу фігуру в цій історії, яка мусить пізнати свою справжню силу.
Якщо вам сподобався перший сезон, то другий сміливо вмикайте, адже все добре тут помножене в кілька разів, а мінусів стало значно менше. Якщо ж ви, як і я, не любите перший сезон, то ризикніть подивитися продовження. Це той випадок, коли автори дійсно прислухалися до критики та щось із цим зробили. Уже за таке їм варто віддячити щонайменше переглядом на Netflix.