Коли вже абсолютно всі склали свої списки найкращих фільмів 2021 року, зухвалий Адам МакКей виходить на арену разом із Netflix та Леонардо Ді Капріо в головній ролі, аби винести вирок усьому людству своєю саркастичною комедійною драмою «Не дивіться вгору». Та чи вийшло в них це зробити? Американські критики вважають, що ні. Наша кіноспільнота, навпаки, пише, що нічого кращого вона цього року не бачила. Де ж правда серед тисяч відгуків та рецензій? А правда, як завжди, десь посередині, і ми спробуємо для вас її відшукати.
Перш ніж розбирати «Не дивіться вгору», треба зрозуміти, хто такий Адам МакКей та з чим його їсти. Мабуть, сьогодні Адам — один із найгучніших кінематографістів США. Як не дивно, свій статус він заслужив усього двома фільмами, адже до цього знімав хоч і іронічні, але певною мірою безглузді саркастичні комедії на кшталт «Телеведучого», де стібав усю американську медіасферу, «Копів на підхваті», «Зведених братів» та ще багато чого веселого і, на перший погляд, дурного. І хоч ці стрічки були зроблені з абсолютно абсурдним гумором та ситуаціями на межі фолу, але вже тоді відчувалося, що МакКей висвітлює актуальні вади суспільства своїми роботами. Проте потім настає 2015 рік, і режисер шокує абсолютно весь Голлівуд новим фільмом «Гра на пониження» з першокласними акторами у головних ролях, серед яких були Крістіан Бейл, Стів Карелл, Бред Пітт, Раян Ґослінг, Джеремі Стронґ та ще з десяток зірок, як-от Марго Роббі чи Селена Гомес, що могли з’явитися в кадрі буквально на одну хвилину, щось пояснити глядачеві та зникнути з картини назавжди. Навіщо вони були потрібні? Бо фільм настільки складний та розумний, що без комедійних пояснень від відомих камео у глядачів просто починав боліти мозок (кажу це як один із них). Стрічка розповідала про економічну кризу в США 2008 року, на якій кілька розумних банкірів змогли непогано заробити, передбачивши її заздалегідь. Фільм отримав купу номінацій на «Оскар», премію «Оскар» за сценарій, у нього були шалені рейтинги від критиків, які в своїх рецензіях писали, що не можуть повірити, як одна й та сама людина зняла «Телеведучого» та «Гру на пониження»; а також купу нагород на найпрестижніших кінопреміях у Голлівуді та світі.
Кадр з фільму «Гра на пониження»
2018 року МакКей випускає байопік «Влада» про колишнього віцепрезидента США Діка Чейні з Крістіаном Бейлом у головній ролі. І хоч фільм був не таким складним, як «Гра на пониження», не вразити режисура та сценарій МакКея все одно не могли. Стрічка досить доступною мовою (на відміну від «Гри на пониження») занурювала нас у світ політичного життя США та відкривала завісу Білого дому під час правління Джорджа Буша-молодшого, який зі свого боку був залежний саме від Діка Чейні. Картина знову збирає купу номінацій на «Оскар», шалену любов публіки, а бонусом ми побачили одну з найсильніших ролей Крістіана Бейла за всю його різноманітну кар’єру.
Кадр з фільму «Влада»
Навіть більше, МакКей приклав руку до створення успішного хіта від HBO «Спадкоємці» як один із продюсерів проєкту та виступив режисером пілотного епізоду.
Адам МакКей стає однією з найшанованіших персон у Голлівуді, і тепер з ним мріють працювати зірки першого ешелону. Він збирає просто неймовірний акторський склад для свого нового проєкту з назвою «Не дивіться вгору». Ніхто не знає, що саме на них чекає та яке кіно підготував МакКей цього разу, але склад виконавців, де заявлені Леонардо Ді Капріо, Дженніфер Лоренс, Меріл Стріп, Марк Райленс, Джона Гілл та Тімоті Шаламе, робить цей фільм одним із найочікуваніших 2020 року. За місяць до прем’єри ми отримали повноцінний трейлер, який давав зрозуміти, що на нас очікує щось середнє між фарсовою комедією на зразок «Телеведучого» та серйозною політичною драмою (хоча МакКей навіть і в такі вставляє комедію), якою була «Влада».
Якщо коротко, то сюжет такий: вчений та педагог з астрономічного університету Ренделл Мінді та його аспірантка Кейт Дебіаскі знаходять комету, яка рухається в бік Землі і може знищити все живе на нашій планеті. Герої намагаються попередити про це президентку США Джейн Орлін, але вона більше хвилюється за наступні вибори та за свою репутацію, яка була підмочена нещодавнім сексскандалом. Орлін та її син думають, що новина про кінець світу не дуже сподобається громадянам країни, а тому вирішують це питання відкласти на пізніше. Кейт та Ренделл, побачивши, що влада США — повні ідіоти, вирішують донести цю інформацію через ЗМІ та телебачення, але й там не сильно хвилюються через науковий прогноз про апокаліпсис, а більше обговорюють тему розставання відомої попспівачки та її хлопця — репвиконавця.
За деякий час Джейн Орлін все ж починає займатися порятунком планети, але на горизонті з’являється мільярдер та власник технологічної компанії Bash, який завдяки аналізу виявляє, що на кометі є мінерали, які можуть принести Америці трильйони доларів. Орлін та парламент вирішують відкласти рятування планети, щоб дати змогу мільярдеру добути мінерали та врятувати Землю від бідності та голоду, а Рендалла беруть працювати в Білий дім, щоб він не піднімав паніки та тримав зв’язок із суспільством.
«Не дивіться вгору» дійсно намагається балансувати між абсурдною комедією та драматичною сатирою на деградацію суспільства, яке вже давно припинило мислити хоч якось раціонально.
Що МакКею вдалося, так це за 2,5 години висміяти всі сучасні вади США та її культури, яка давно вже поглинула весь світ. МакКей не жаліє нікого: він критикує владу Дональда Трампа, який, вочевидь, став прототипом для персонажа Джейн Орлін; він знущається над Ілоном Маском та Стівом Джобсом, які тут поєднані в образі мільярдера; МакКей стібе сучасних попзірок, що намагаються здаватися значно розумнішими та глибшими в очах людей, ніж вони є; республіканців та демократів фільм теж не забуває, телебачення отримує своє; а головне — це суспільство людей, для яких у житті зараз єдина цінність — хештеги в соцмережах, що формують їхні світогляд, думку та політичні вподобання.
Коротко кажучи, Адам спробував зняти такий собі колаж на тему того, що людство безнадійно саме себе штовхає у прірву і навіть не намагається спробувати зробити крок в іншому напрямку. На відміну від «Гри на пониження» та «Влади», тут режисер робить це кіно більш буквальним та прямим без спроби щось сказати поміж рядків. Багато хто вважає, що через це фільм стає тупим і безглуздим, проте, на мій погляд, це не зовсім правильно. Як мені здається, стрічка — один великий і голосний відчайдушний крик для всього людства, яким МакКей хоче змусити всіх прокинутися. І нашому суспільству потрібен цей крик, що може прямо в лоба сказати: «Та подивіться, що ми всі робимо, невже ви справді хочете так жити, щоб у результаті самим стати причиною власної загибелі?»
Адам не намагається гратися в напівтони, робити тонкі натяки чи закопувати сатиру в якісь символічні образи. Ні, тут все очевидно і ясно протягом усього фільму, але в цьому його головний плюс, як на мене. У таланті МакКея я не сумніваюся, якби він захотів, то зробив би кіно, де глядачі ламали б собі голову і потім ще кілька днів були змушені читати Вікіпедію та інші джерела, щоб усе зрозуміти. Проблема в тому, що люди здебільшого не дуже хочуть думати, а тому Адам робить це за них, а на екран виносить уже гіперболізовані висновки, що своєю карикатурністю, як це не дивно, відображають реальність значно краще, ніж можна собі уявити.
Це навмисно просте кіно, зняте талановитим режисером, але наповнене неймовірно складними деталями, що змушують цю структуру працювати; бо як іще пояснити, що той же глядач з України, не знаючи всіх інсайтів США, прекрасно розуміє, на кого фільм робить алюзії, що за образи малює та які теми порушує. Критики кажуть, що це зрозуміле та ідіотське кіно, але щоб створити фільм настільки влучний і зрозумілий, потрібно було справді здійснити далеко не найпростішу роботу над сценарієм.
Гумор у стрічці хоч трохи й плаский, але, варто зізнатися — робочий. Син президента — ідіот, який став віцепрезидентом — від Джони Гілла та сама президентка Джейн Орлін у виконанні Меріл Стріп — це просто знахідка, усі діалоги з ними закінчувалися особисто в мене істеричним сміхом від того, наскільки ця абсурдність пішла не далеко від істини. Монолог астронавта-республіканця, який просить індіанців та індусів стати одним народом, щоб йому було легше і він не плутався — це взагалі на межі фолу, але ж, блін, працює. Проте найкращим ґеґом фільму я вважаю сцену, де генерал Пентагона бере з героїв гроші за безкоштовні снеки в Білому домі. Це ось прям ідеально відображає всю сутність чиновників та людей при владі. Є, звісно, і більш ідіотські та прямолінійні жарти у стилі, коли Меріл Стріп запалює цигарку на тлі таблички «вогненебезпечно». Але такі моменти наче підкреслюють усю сутність картини, а тому через них складно якось дратуватися.
У якийсь момент до комедійної складової додається ще й драматична, і фільм починає балансувати між цими двома жанрами. Йому було б простіше, якби комедійність не будувалася на повній абсурдності, а тому коли посеред неї з’являються серйозні сцени, то тобі потрібен час, аби перемкнутися й почати органічно сприймати зміну жанру. Але варто визнати, що в третьому акті драма справді починає працювати як потрібно і фінальна сцена спокійно може викликати сльози у свого глядача.
Важливий аргумент на користь фільму — Леонардо Ді Капріо у головній ролі. І річ тут навіть не в тім, що він грає, як бог, хоча так і є, а в тому, що Лео дуже обережно обирає собі проєкти і знімається тільки в найкращих сценаріях та в кращих режисерів. Щоб ви розуміли, заради «Не дивіться вгору» Леонардо вимушений був скасувати знімання в Гільєрмо дель Торо та в Пола Томаса Андерсона (що кумедно, в обох стрічках його замінив Бредлі Купер). Ну й так, у цьому фільмі Ді Капріо дійсно грає, як бог, а точніше — грає, як завжди. Він, на відміну від самої картини, зумів знайти ідеальний баланс між комедією та драмою у своїй грі, а тому міг і розсмішити своїм образом в одні моменти, і викликати істерику в інші. До того ж його персонаж має досить об’ємну драматургічну лінію з досить чітким шляхом від ідеаліста-вченого до зіркового чиновника, який захоплений увагою суспільства до своєї персони. Тобто, окрім ідейного меседжу, ми маємо непогану арку головного героя з явною трансформацією, що працює на сценарій. Тож фільм не має вигляду скетч-шоу, він — саме повноцінний художній твір.
Актори всі на своїх місцях: що Меріл Стріп, що Тімоті Шаламе, що Дженніфер Лоренс. Про кожного окремо писати немає сенсу, лише скажу, що Марк Райленс тут був на рівні з Ді Капріо. Його мільярдер — це просто 100/100 влучання в образ, якщо ви подивитесь інтерв’ю Маска, Джобса чи Білла Ґейтса, то зрозумієте це.
Ну й куди ж без геніального монтажу у фільмі Адама МакКея. Він робить так, що розповідь на 2,5 години пролітає майже непомітно. Динаміка оповіді просто шалена, сцени постійно перебиваються на документальні кадри, на скріни з соцмереж, на дику природу — Адам знає, як тримати увагу глядача, і майстерно це втілює.
Окремо хочеться відзначити саундтрек від Ніколаса Брітелла, який точно заслуговує на «Оскар» не менше за Джонні Ґрінвуда в «У руках пса». Композиторська робота тут неперевершена, і саундтрек — один з найкращих цього року.
Може, фільм не ідеальний, але це точно сенсація, яку неможливо пропустити. Як до нього не стався, МакКей уміє робити кіно і вкотре це доводить. Враження, наче «Владу» поєднали з «Ідіократією», і вийшло «Не дивіться вгору».