Мало хто цього чекав, але Warner Bros. разом із HBO Max вирішили повернути нас до Гоґвортсу, знявши спецвипуск «Гаррі Поттера», як вони ж робили до цього з «Друзями». Ще один реюніон легендарного культурного явища, що змінило світ фентезі та подарувало нам одну з найважливіших франшиз в історії кінематографа. Усіх акторів зібрали, декорації відбудували, під новорічні свята все це змонтували. Проте чи потрібно було це робити? Ось уже більш складне питання. Рейтинги переглядів говорять, що ми тільки цього й чекали, а ось здоровий глузд трохи сумнівається. Що ж, будемо шукати істину, а разом із нею й Джоан Роулінг.
Переоцінити вплив «Гаррі Поттера» на світову попкультуру та його внесок просто неможливо. Звісно, навіть у такої величної франшизи є занудні хейтери, що з гордістю повторюють: «Цікаво, я один, хто ніколи не дивився “Гаррі Поттера”?» Але якщо не зважати на цих людей, то історія про хлопчика, який вижив, перевернула світ: спочатку книжками Джоан Роулінг, а потім і їхніми екранізаціями. Коли Роулінг випускала чергову частину серії, то люди у всьому світі займали черги перед книжковими магазинами за кілька годин до відкриття та зносили полиці з «Гаррі Поттером» за лічені хвилини. Мені здається, навіть нові Айфони не розлітаються так швидко, як умовний «Орден Фенікса» чи «Напівкровний Принц». Про вихід «Смертельних реліквій» страшно й згадувати, про них говорили майже всі: такого літературного буму я не пам’ятаю за всі 26 років свого життя. Читачі обговорювали події останньої частини місяцями й не могли повірити, що ця історія скінчилась.
Не менш цікава, але більш неоднозначна ситуація вийшла з фільмами. Є окремі стрічки та елементи в них, за які ми обожнюємо кінофраншизу, а є частини, які зіпсували все круте, що було в книжках. За що не можна не любити екранізації — за головних героїв. Тільки лінивий мовчав, але цю ідею хочеться повторювати, адже вона дійсно розчулює: я вважаю дивовижним той факт, що ми зустріли Гаррі, Рона та Герміону ще малими дітьми в той момент, коли самі ними були, і протягом десяти років спостерігали за тим, як вони дорослішають разом із нами. Це створювало своєрідний зв’язок між глядачем та головними персонажами, ми наче переживали всі ці пригоди спільно і завдяки ним формувалися як особистості, вчилися відповідальності, намагалися знайти свій шлях, як це робив Гаррі. Кажучи простіше, йшли нога в ногу з трійцею.
Перші два фільми були дійсно казковими, ідеальними екранізаціями магічного фентезі. Кріс Коламбус вніс своє ім’я в історію як режисер, що створив ідеальну кіноказку, яка виходила паралельно епохальному «Володарю перснів» від Пітера Джексона, і не тільки не лишилась непоміченою, а ще й склала гідну конкуренцію пригодам Фродо Беґінза. Знаючи, скільки фентезі фільмів та серіалів намагаються запустити сьогодні в Голлівуді і як більшість з них провалюється, розумієш, як ризикував Кріс. Для Коламбуса це вже другий успіх після його мегакультової дилогії «Сам удома». Фактично він зняв дві абсолютно різні за духом та настроєм історії, що для мільйонів людей стали символом новорічних та різдвяних свят.
Третю частину Коламбус уже знімати не став, а в його крісло запросили Альфонсо Куарона, який, на думку більшості, зняв найкращу частину з усіх восьми фільмів — «В’язня Азкабану». Казкова та дитяча атмосфера змінилась на похмуру та містичну. За настроєм здавалося, що Куарон за крок від того, щоб перетворити цю картину на справжній горор. Кольорова палітра, операторська робота та атмосфера дійсно лякали в рік прем’єри, а всі сцени з дементорами — це наче нічний жах, від якого хотілося якомога швидше прокинутись. Куарон змусив глядачів зрозуміти, що герої потроху дорослішають, хоча цей перехід за атмосферою був би доречнішим радше на п’ятій частині, аніж на третій, бо тут ще немає таких подій, що робили б цю атмосферу на 100 відсотків виправданою. Дійсно, Альфонсо зняв одну з найякісніших частин у франшизі, але вона більше працює як окреме кіно, бо як частина серії «В’язень» сильно вибивається з загального тону. Додайте сюди ще маховик часу, який створив сюжетну діру на всі наступні фільми франшизи, та карту Мародерів, що пролежала у Фреда та Джорджа кілька років, але вони жодного разу не запитали один одного: «А що це за Пітер Петіґру спить із нашим братом в одному ліжку?» Проте ми отримали дивовижного Сіріуса Блека та професора Люпіна, яких просто неможливо було не полюбити.
«Келих вогню», мабуть, найгірший фільм з восьми. Майкл Ньюелл щось взагалі не зрозумів, як йому знімати казкове фентезі, а тому воно вийшло в нього дуже наївним, награним та неправдоподібним. У дитинстві цей фільм непогано заходив, але з віком його краще не передивлятись, бо іспанський сором буде відчуватися на кожному другому епізоді. Єдиний справжній плюс цієї частини — сцена на кладовищі з Волдемортом. Ось там дійсно нагнали жаху і подарували нам неперевершеного Темного Лорда у виконанні Рейфа Файнза. Весь його монолог можна було спокійно надсилати на «Оскар» — як окремий фільм. А ще завдяки «Келиху вогню» світ дізнався про Роберта Паттінсона, який за кілька років трохи пошквариться на «Сутінках», але пізніше стане спочатку зіркою фестивальних авторських проєктів, а потім взагалі отримає роль Бетмена. Хто міг тоді подумати, наскільки цікавий шлях очікує на Седрика Діґорі після його смерті.
З п’ятого до восьмого фільму за плейбек сів британець Девід Єйтс, який для когось став прокляттям франшизи, а для когось її спасителем. Єйтса справді є за що любити і за що ненавидіти. Він створив потрібну останнім частинам похмуру атмосферу безвиході, цікаво попрацював з головними героями, особливо з самим Гаррі, якого довелося побачити з іншого боку в цих фільмах, а також привніс у франшизу видовищний екшн, що його раніше не було. А операторська робота у «Напівкровному Принці» — це взагалі можна кожен кадр скрінити та ставити собі на обкладинку телефона. Проте інколи Девід наче не розумів, що краще взяти з книжки до фільму, а що краще вирізати. Це ідеально можна проілюструвати все тим же «Принцом», що переважну частину хрону приділив романтичним пригодам головних героїв, а не самій темі принца-напівкровки та розкриттю Северуса Снейпа, який мусив стати центральною фігурою картини. Шоста частина дійсно мала потенціал бути одним з найкращих фільмів, але потенціал цей був витрачений даремно на незрозумілі акценти творців.
«Смертельні реліквії» хоч і мали свої недоліки, але тут Єйтс гідно закінчив франшизу, розчулив глядачів та змусив нас сумувати за улюбленими героями. Звісно, те, як він убивав та виводив важливих для історії персонажів — режисерський гріх, оскільки так з героями не прощаються поза кадром, але в усьому іншому ці фільми спрацювали, а головне — дали нам змогу з приємним сумом попрощатися з Гаррі, Роном та Герміоною.
Після завершення франшизи світ пішов далі, а «Гаррі Поттер» перетворився на приємний спогад, до якого ми час від часу повертаємось. Денієл Редкліфф почав зніматися в артхаусних індіпроєктах, щоб змінити своє амплуа в очах людей; Емма Вотсон пішла у фемінізм та громадську активність, періодично знімаючись у посередніх фільмах та блокбастерах; а Руперт Ґрінт взагалі зник із горизонтів, якщо не брати до уваги успішний кейс «Дому з прислугою» від М. Найта Ш’ямалана. Також ми попрощалися з великим Аланом Рікманом, втрата якого досі викликає сльози, хоч сам актор і не дуже любив свою роль.
Було кілька спроб повернути нас до магічного світу Роулінг, а точніше — попаразитувати на ньому. Деякі намагання були досить непоганими, як ось перша частина «Фантастичних звірів», а деякі навпаки — викликали бажання стерти собі пам’ять, а краще спалити всі примірники «Проклятого дитяти», щоб ніхто не побачив той жах на власні очі.
Чого ніхто не очікував від цього магічного світу — що він почне канселити власну ж авторку Джоан Роулінг за твіт. Так, сьогодні ми живемо в такій реальності, де, якщо ти публічна людина, то не маєш права на помилку чи свою думку, бо тебе тупо можуть скасувати, а разом із тим твої заслуги.
Звісно, що фантастичні звірі з Warner Bros. не могли скасувати Джоан повністю, бо в них ще кілька фільмів попереду, де Джонні Депп зненацька перетворився на Мадса Міккельсона, але то вже інше питання. Проблема полягає в тому (і тут ми підійшли до самого спецвипуску), що Роулінг не взяла участі в зустрічі випускників цієї франшизи, а від того й весь документальний випуск здається дуже фейковим.
Автори випуску покликали майже всіх причетних до фільмів про Гаррі Поттера та змусили вдавати, як вони всі раді цій зустрічі. Актори й акторки та режисери розповідають одне одному кумедні та сльозливі спогади про знімання стрічок, ми дізнаємось цікаві факти, які вже кілька років є на Вікіпедії, а також протягом усієї програми запитуємо себе: «А де тут Джоан Роулінг?»
Звісно, не згадувати її взагалі було б, як мінімум, дивно. Вони навіть вставляли фрагменти з її інтерв’ю, але під час перегляду не полишало відчуття якогось суцільного лицемірства з боку всіх і кожного. Якщо говорити без перебільшення, то Джоан фактично всім причетним подарувала велике майбутнє та шалені статки, і жоден не поцікавився, а чому рідної матері всієї франшизи нема на цьому карнавалі. Проте це не єдина проблема реюніона «Гаррі».
Якщо згадаєте спецвипуск «Друзів», то там відчувалися справжні емоції. Було реальне враження, що акторів та акторок розчулила зустріч одне з одним, що вони сумували за цим серіалом і за своєю молодістю. Їхнє 20-річчя теж було неідеальним, але душевним, емоційним та справжнім. У ситуації з «Гаррі Поттером» виникло враження, наче всі не розуміють, навіщо ці збори взагалі робили. Руперт Ґрінт це навіть уголос проговорює під час запису. Майже всі актори сидять із натягнутими усмішками і вдають, як раді одне одному. Видовище не з приємних. Та й зарано робити такі зустрічі лише за десять років після фіналу, бо ще не відчутно такого стрибка в часі, а тому вся цінність «20 років» з моменту прем’єри першої частини здається трохи притягнутою за вуха.
Те, з якою халатністю до цього підійшли автори, взагалі причина, щоб плодити меми. Спочатку вони переплутали дитячі фотографії Емми Вотсон та Емми Робертс. Вони б навіть не помітили цього, якби не користувачі Твіттеру, а потім і неправильно підписали титр з акторами, які грали Фреда та Джорджа, переплутавши їх між собою. Такі речі ще більше змушують сумніватися в «душевності» цього ностальгічного проєкту, який потрібен тільки для привернення уваги до HBO Max.
Я не можу відраджувати від перегляду 20-річного спецвипуску, але й рекомендувати теж не буду. Хтось точно отримає велике задоволення від перегляду та не зрозуміє моєї сварки, я це поважаю і хотів би сам просто насолоджуватися цим епізодом. Проте я не бачу в ньому жодних емоцій, лише корпоративний продукт жадібних продюсерів.