Одна з провідних незалежних кінокомпаній А24, у доробку якої хіти, як-от «Місячне сяйво», «Убивство священного оленя», «Леді Бьорд», «Горе-творець» та інші, випустила художню стрічку з не дуже типовою назвою С’mon C’mon. Загальна стилістика, жанрові особливості, темп та подача голосно промовляють про відверто фестивальне спрямування цієї картини. Так і є, хоча кіно зачіпає теми, які можуть бути близькими значно ширшим масам. А персона головного героя може говорити про будь-що, окрім того, що цей проєкт нецікавий — Хоакін Фенікс давно не знімається у прохідних фільмах. Ім’я режисера та сценариста ще більше налаштовує на якісне та недурне кіно. Це Майк Міллс, творець чудових «Початківців» (2010 року, обов’язково зверніть увагу на цю стрічку) та «Жінки XX сторіччя» (2016, номінація на «Оскар» за кращий сценарій).
«Камон Камон» — це чорно-біла діалогова драма-дорослішання, екзистенційна драма, псевдодокументальна, високоідейна та кількарівнева картина. Ці рівні органічно переплітаються протягом усього фільму, і саме в їхньому розрізі цікаво розглядати непересічну, відверто повільну стрічку.
Перший рівень картини — фактично мок’юментарі, псевдодокументальний жанр ігрового кіно. Радіожурналіст Джонні (власне, і втілений Хоакіном Феніксом) подорожує великими містами Штатів та записує інтерв’ю з дітьми різного віку. Він веде з ними душевні та щирі бесіди, розпитуючи про найважливіші, по суті, речі, а саме: яким діти бачать своє майбутнє, що думають про світ навколо них, чого бояться, що думають про дорослих, у чому вбачають щастя, чого хочуть досягти тощо. Тобто перед нами цілком постановні інтерв’ю, що створюють враження чистої документалістики. Цей ефект досягається як манерою знімання (інтерв’ю цілком звичайних дітей), так і максимальною, дійсно дитячою і цим прекрасною щирістю усіх інтерв’юерів. Дітей розпитують про все, що має бути для них важливим, і вони в свою чергу дають найчистіші та найпрозоріші відповіді.
Варто визнати, що цей псевдодокументальний рівень не буде близьким широкому колу глядачів, але він досить гармонійно вплетений у загальну лінію кінооповіді, і у своєї аудиторії не викликатиме нудьгу, а лиш насичуватиме та розбавлятиме основну сюжетну лінію, якою є...
... Якою є взаємодія Джонні зі своїм племінником. Персонаж Фенікса — неодружений, бездітний, не життєрадісний чоловік середніх років, якого рідна сестра Вів попросила кілька днів побути з її сином, відповідно його племінником на ім’я Джессі. Кілька днів переросли у більш тривалий період, тому родинне та радше навіть душевне зближення малознайомих родичів стало неминучим. Джонні для дитини виконував роль на кшталт няньки, друга, вихователя та батька, до того ж беручи його на записи інтерв’ю з іншими дітьми. А Джессі — дитина непроста та вередлива, з досить розвиненим внутрішнім світом і тaкoю відвертістю, які добре лягли на цикл дитячих інтерв’ю героя Хоакіна Фенікса.
Ця взаємодія дядька з небіжем — другий рівень драматичної картини. Нам досить детально зображують розвиток їхніх взаємин: від неприйняття малим свого дядька до глибших і рідніших стосунків. Емоційні діалоги, щирі зізнання та сварки, розмова з малим про більш дорослі речі й виведення дорослого на по-дитячому щирі зізнання, батьківське зближення з не сином, відчуття батька та найкращого друга не в батьку.
Разом із подорожами містами країни Джонні мандрує всередину себе. Малий допомагає йому здмухувати пил із незручних, забутих подій та вчинків, давати самому собі відповіді на непрості життєві питання. Відповідно суто діалогове кіно набуває рис екзистенційної драми, що стає третім шаром картини. Хоакін Фенікс дуже прискіпливо ставиться до вибору ролей, і кожен його фільм має бути черговим викликом, де він проживає нового нешаблонного персонажа, навіть якщо такими ролями вже все давно сказано й нічого кардинально нового в цих героїв привнести не можна. Фенікс думає інакше. Візьмемо його останні стрічки, у яких він зіграв Ісуса, культового психопата, прикутого до інвалідного візка ексгультяя, найманого вбивцю, пришибленого ковбоя. Усе сильно інакше, ніж було до нього чи уявлялось до перегляду цих картин. Роль Джонні, як порівняти з переліченим списком, здається найзвичайнішою, найпростішою, проте в «Камон Камон» він настільки по-живому грає пересічного меланхолійного чоловіка, настільки Хоакін стає ось цим Джонні, що інколи можна подумати, ніби ми дивимось документалку та підглядаємо за життям якогось реального Джонні. З огляду на те, що у Фенікса лише нещодавно з’явилась перша дитина, і сам він ніяк не створює враження веселуна, а радше навпаки — до відчуття документальної справжності додалась певна автобіографічність його персонажа.
Особливою силою насичує стрічку дев’ятирічний Джессі, фантастично втілений Вуді Норманом. Не так часто можна зустріти настільки переконливу дитячу акторську гру, особливо коли дійсно є що й кого грати. Крізь призму світогляду хлопця тут дуже обґрунтовано порушені питання виховання, браку батька в житті, страхів та дитячих стресів, відчуття теперішнього та бажаного майбутнього, мрій та очікувань.
Четвертий шар — зображення навколишнього очима та розумом дитини, із рівнем щирості на 100%, яку поки що не зіпсувало суспільство та людська злість, хоча сімейні негаразди вже запустили щупальця в його щасливе дитинство.
Загалом «Камон Камон» — фільм-роздум під майже постійним бомбардуванням непорожніх монологів та діалогів. Реалістична та атмосферна картина про неоднозначне та невідоме життя тоді, коли його дійсно ще не можна зрозуміти та передбачити. Просто про непросте та складно про просте. Документалістика на полі кінематографа, кіно в документальній реалістичності.