Свіжий трилер «Крик» — це п’ята частина по-справжньому культової слешер-франшизи, і він чомусь називається просто «Крик», без циферки 5. Але після перегляду виникають здогадки, чому прибрали нумерацію. «Крик», що 13 січня вийшов на українські та світові кінотеатральні екрани, у певному розумінні — підсумок попередніх частин, жирний знак оклику та гігантський знущальний смайлик усієї франшизи. Проте не варто стверджувати, що кіно не вдалося. Дуже навіть навпаки.
Сюжети всіх цих «Криків» від фільму до фільму не дивують чимось оригінальним. Події завжди відбуваються в містечку Вудсборо. Є якийсь маніяк чи маніяки, що у страхітливій масці на обличчі та з ножем у руках вбивають беззахисних дівчат і наївних юнаків. Протягом усіх частин франшизи з цим алогічним злом борються кмітлива та розумна Сідні Прескотт (Нів Кемпбелл), поліцейський Райлі (Девід Аркетт) та репортерка Гейл («Моніка із “Друзів”» Кортні Кокс). У цій частині всі вони тaкoж з’являються, проте їхня роль досить другорядна. Гoлoвних же героїнь — мoлoду дівчину Тaру Карпентер (Дженна Ортеґа) та її старшу сестру Сем (Мелісса Баррера) — переслідує традиційний криківський убивця. Дівчата контактують з колом друзів, де всі без винятку — потенційні жертви, і водночас кожен із них може бути вбивцею. Та що там може — згідно з правилами «Крику», ним повинен бути хтось із найближчого оточення.
Далі в «Крику» відбувається ціла серія жорстоких убивств; вбивця традиційно спілкується з бідолахами за допомогою моторошних телефонних дзвінків; кіно наповнене майже постійним саспенсом, перебування чи неперебування невідомого за дверима, за поворотом, за вікном, в уяві тощо; воно насичене регулярними бійнями потенційних жертв зі смертю, яку уособлює псих у чорному. Тобто це цілком стандартний представник піджанру слешер: фільмів з наявністю серійного вбивці, якого складно знищити, який має цілком природне походження та (хоч і сумнівну) мотивацію своїх кривавих дій.
Попередні чотири частини франшизи поставив Вес Крейвен. П’яту режисували інші люди — Метт Беттінеллі-Олпін і Тайлер Джиллетт, які не почали вигадувати кардинально нове. Протягом усього фільму чітко усвідомлюється, що це все бачив уже безліч разів і не лише в цьому кіновсесвіті. Проте не виникає роздратування, а навіть навпаки — щось подібне до співпереживання переляканим та рішучим героям, незважаючи на те, що в більшості сцен безпомилково прогнозуєш фінал. Відсутність негативу до подій на екрані досягається завдяки прийому самоцитування, а вся очевидність та повторюваність, уся передбачуваність — в обгортці стильної, безжальної самоіронії. Про що говорити, коли досвідчений борець з маніяком, ексшериф Райлі розповідає молодикам про три основні правила подолання серійного вбивці в масці привида. Коли герої спокійно зіставляють різноманітні горори сучасності з подіями свого життя, яке насправді — фільм. Коли у всесвіті п’ятої стрічки франшизи про маніяка в масці привида існує аж вісім фільмів про нього ж, і деякі герої «Крику» були залучені до цих знімань (вибачте, якщо заплутав). Коли одне з полів бійні вже було в першій частині серії. Коли фінальне неминуче «мочилово» настільки перенасичене штампами, кліше та повторами, що дивом починаєш ловити від цього кайф.
Варто наголосити, що тут немає відвертих повторів чи копіювання подій попередніх фільмів: «Крик» 2022 року — самоцитування, фан-сервіс, іронічний горор, певний підсумок попередніх серій, кінорозрядка для юних фанатів слешерів та бальзам на душі доросліших кіноглядачів, які добре пам’ятають ті олдові картини 90-х. Появою тут уже немолодих акторів та акторок попередніх частин правильно прокладається місток між минулим і майбутнім, між згадуваним вище самоцитуванням та новою кров’ю (у прямому й переносному сенсі), а історія закільцьовується таким сюжетним ходом, де головна героїня Сем Карпентер має прямий стосунок до вбивці з найпершого «Крику» 1996 року.
На відміну від деяких інших подібних стрічок, «Крик» ще й має риси детективу, адже обличчя вбивці ніхто не бачить, ним може бути майже хто завгодно, і протягом перегляду в голові постійно перебираєш усіх кандидатів. Можливо, комусь персона кілера видасться очевидною, та, як на мене, усе не так просто, і особисто я ставив на інших. Хай там скільки разів воно повторюється та читається, але дивом п’ятий «Крик» дійсно тримає в неабиякій напрузі. Ще більш незвично це визнавати, коли розумієш закінчення епізоду чи сцени, але від цього кіно не перестає бути цікавим. Зокрема, через високий рівень постановки картини, адже майже минули часи, коли знявши за п’ять копійок, можна було заробити мільйони.
Безумовно, усе вище написане можна перекреслити тезами, що оригінальності тут нуль, що це вкрай жорстоке, нелогічне, антигуманне та напрочуд шкідливе для молоді кіно (бо ж на молодняк таке здебільшого й розраховане). І той, хто так скаже, буде по-своєму мати рацію. І на кожен із цих аргументів непросто відповісти міцним контраргументом. Але вважаю, що такі дискусії не потрібні. Слешер-франшизи можуть безкінечно породжувати сиквели, приквели, реюніони, переродження та переосмислення. Візьміть хоча б «Геловін», що тягнеться з далеких 70-х років минулого століття. Це все окремі кіновсесвіти, зі своїм глядачем, з власними законами та правилами, якими б безглуздими вони не здавалися. Такі тривалі кіноісторії приносять прибутки й відповідно мають право на існування.
Щодо «Крику» 2022 року — творці підійшли до нього трохи з іншого боку, підійшли якісно, зняли видовищно, правил дотримались, нового глядача налякали, когось розсмішили, а старому шанувальнику дали порцію стильної ностальгії під соусом досить непоганої самоіронії. Перші оцінки на всіх можливих агрегатах поки що дуже високі, як для фільмів жахів, що і є найбільш об’єктивною відповіддю на питання — вийшло кіно чи ні.