«Макбет» можна вважати еталонним твором для його перенесення на малі чи великі кіноекрани. Принаймні про це свідчать кілька десятків різноманітних екранізацій п’єси сера Вільяма Шекспіра за останні 100 років, і підіть знайдіть інший літературний твір з такою кількістю кіно- і телеінтерпретацій. Без перебільшення культовий кінотворець Джоел Коен («Фарґо», «Старим тут не місце», «Бартон Фінк», «Аве, Цезар») самотужки написав сценарій і сам зрежисував картину, уперше без участі свого брата й вічного партнера Ітана Коена. Стрічку випустив стримінговий сервіс Apple TV+, що означає відсутність чи обмеженість кінотеатрального прокату цього надміру приголомшливого й, можливо, одного з найкращих фільмів 2021 року.
«Трагедія Макбета» — це історія злету та падіння шотландського лорда Макбета, що у змові зі своєю дружиною вирішив убити короля Дункана, повісивши провину за злочин на слуг правителя. Сприяли намірам Макбета і три сестри-відьми, яких він разом зі своїм товаришем Банко зустрів на дорозі та які напророчили їм несподівані перспективи.
(Останній трейлер «Макбета». Раніше ми публікували перший трейлер, а також перший і другий тизери картини)
Аморальна жадоба влади, честолюбство, досягнення мети усіма можливими способами, зрада близьких людей, нелюдська злоба — ось неповний перелік рис та вчинків лихого Макбета протягом цього дивовижного театралізованого фільму.
«Трагедія Макбета» — саме так Джоел Коен назвав свою кіноверсію п’єси Шекспіра — уже з перших хвилин промовляє, ні, кричить про те, що на глядача чекає досить незвичний кінодосвід, який за формою досить нетиповий для сучасної фільмової індустрії та трапляється вкрай рідко. У чому ж полягає особливість та незвичність цієї стрічки?
Коен із величезною повагою поставився до першоджерела, вклавши у вуста акторів і акторок віршовані тексти п’єси першої половини 17-го сторіччя. На початку фільму така подача може викликати подив та навіть певне відторгнення, адже глядач має не лише пропускати через себе усі ці слова, а й «прочитувати» зміст, закладений ще Шекспіром, а Коеном відтворений на екрані. Проте саме такий підхід здатний донести автентичний дух твору, увесь біль та глибини порушених питань, що й було блискуче зроблено. Глядач разом із героями за допомогою насичених діалогів і монологів поступово занурюється в страшні події п’єси/фільму; купається в цьому морі сенсів, тогочасних понять, забобон та норм; проходить увесь шлях цинічного й жадібного лорда та приходить до яскравого фіналу.
Естетичне задоволення досягається, здавалося б, протилежними поняттями, які дивовижно поєдналися в «Трагедії Макбета»: скаженою емоційною кінематографічністю та стриманою театралізацією.
У стовідсотково високому, величному та, як на мене, елітарному кіно — «Трагедії Макбета» — поєднуються й інші форми мистецтва. Це вкрай рідкісний піджанр, який я б назвав театралізованим кіно. Чому? Уся картина знята в декораціях, подібних до театральних. Найбільш напружені моменти переважно виражені не діями героїв, а грою світла, тіні, білого й чорного — на обличчях та фігурах персонажів. Кожна сцена фільму нагадує театральну виставу, де всі дії обмежені розміром сцени та можливостями декорацій. Актори та акторки зовсім нетипово для кіно говорять віршами, насичуючи стрічку театралізованим пафосом, абсолютно доречним тут.
Перед нами картина, яка позбавлена візуальних ознак сучасного кінематографа, знята на чорно-білу стрічку з нетиповими для художніх фільмів майже квадратними пропорціями кадру. А чи не найбільше говорять про її позачасовість (саме позачасовість, а не застарілість) ціннісна та ментальна схожість з «Макбетом» 1948 року Орсона Веллса та «Троном у крові» 1957 року Акіри Куросави, де дія шекспірівської трагедії була перенесена до середньовічної Японії. Не менше ця стрічка схожа на шедевральну філософську «Сьому печатку» Інгмара Бергмана. Хто бачив її, той зрозуміє, чому я порівнюю ці, здавалось би, зовсім різні кінокартини.
Операторська робота Бруно Дельбоннеля заслуговує на окремі аплодисменти. Камера дуже вміло вихоплює найбільш приголомшливі ракурси, за допомогою гри чорно-білих кольорів передає неймовірний спектр емоцій акторів, а безліч великих планів без зайвих слів та дій доносять глядачам багато чого.
Не будемо тут розвивати тему гри темношкірими акторами англійців 17-го сторіччя, що, звісно, не відповідає дійсності. Нічого страшного в цьому не бачу, такі сучасні тренди кіноіндустрії. Та й які можуть бути претензії, коли на сцені неперевершений Дензел Вашинґтон, якому дісталася роль Макбета. Відданий та сміливий полководець, люблячий чоловік, жадібний та засліплений владою король, інтриган та боягуз, безжальний тиран — багатогранність та еволюція Макбета вражає, а ще більше вражає, з яким натхненням, віддачею та найвищим професійним рівнем це втілив Вашинґтон. Його дружина Леді Макбет, яку зіграла співпродюсерка картини та дружина режисера Френсіс МакДорманд, теж, на перший погляд, не здавалась ідеальним варіантом, і теж на відмінно впоралась із завданням втілити мінливу, але все ж таки більш наближену до світла, ніж до тіні, жінку. Хочеться ще виділити трьох сестер-відьом, зіграних акторкою Кетрін Хантер. Вони з’являлися лише двічі за фільм, проте з яким скаженим жахом та досконалістю передали усю відьомську сутність!
«Трагедія Макбета» — це енциклопедія людських пороків, докладний посібник про те, що з людини може зробити влада, нестримне прагнення її та солодке здобуття. П’єса початку 17-го сторіччя, яка актуальна й зараз. Фільм Джоела Коена, що буквально на всіх рівнях вражає навіть підготовленого глядача, буквально вривається у, здавалося, вже сформовані списки найкращих стрічок минулого року, міцно та безальтернативно там закріплюється і стає must see для абсолютно кожного кіномана.