Чого ніхто не міг очікувати, що Меґґі Джилленгол (сестра Джейка Джилленгола й доволі непогана акторка) зніме режисерський дебют, який виявиться однією з найкращих стрічок 2021 року і який спокійно можна номінувати на «Оскар» за найкращий фільм і найкращі акторські роботи. Втім, ця малоймовірна думка стала правдивим фактом. «Незнайома дочка» — це дуже складна емоційно картина, що сподобалася критикам, але не зайшла звичайним глядачам. Для кого це кіно і чому такі полярні думки?
Жінка та професорка університету з італійської літератури Леда Карузо приїжджає відпочити на маленький острів у Греції. Там вона знайомиться з молодою дівчиною на ім’я Ніна під час того, як її дочка губиться, і Леда допомагає її знайти. Ніна нагадує Леді, що вона сама мати двох доньок, і жінка починає згадувати своє не дуже приємне материнство, коли її діти були маленькими. Леда боялася, що доньки відберуть у неї молодість, а тому дуже прагнула свободи від них та родини.
Якось рецензувати цю стрічку доволі складно, оскільки вона більше про відчуття, рефлексію, емоції, які в частини глядачів знайдуть відгук, а інших залишать байдужими. У цьому як головна проблема фільму, так і його найкраща риса. Фактично дві години ми стежимо за існуванням Леди, яка спостерігає за життям інших людей, що перекидають її час від часу на власні спогади. Це дуже тонке та поетичне кіно, у якому немає динаміки, чіткого структурованого сюжету чи повноцінної драматургічної зміни головної героїні, яка б рухалася з точки А до точки Б.
А втім, з погляду психології материнства — це дуже корисна й болісна робота, яку не так легко дивитись і яка залишає сильний післясмак — роздуми. Неможливо не помітити, наскільки Меґґі була в матеріалі, що становить основну тему фільму. Це не просто слізна драма, що маніпулює емоціями глядача, а неймовірно точний твір, де кожен рух героїні можна зрозуміти, де кожен поганий чи егоїстичний вчинок має доволі вмотивоване психологічне підґрунтя.
Усі флешбеки Леди впізнає кожен глядач, що стикався у своєму житті з батьківством чи материнством: депресія героїні, її думки, переживання, внутрішні конфлікти та бажання вирватися на волю — через це проходять, мабуть, що всі, хто виховує дітей; бо бути батьками — це не лише постити милі сімейні фотографії в інстаграмі, а ще й кожного дня зіткатися з власними тригерами, що відображаються нам через поведінку дітей. Власне, усі ті риси характеру, які Леда не терпіла у своїй дочці Б’янці, вона мала сама. Навіть більше, ці ж моменти жінка починає впізнавати в Ніні, що стає її новою подругою. Коли Леда починає допомагати дівчині, то наче намагається простити себе саму за своє невдале материнство і закрити певні ґештальти минулого.
Дивує в «Незнайомій дочці» те, як мінімалістичний з погляду історії сюжет виявляється корисним глядачеві, ніби психотерапевтичний сеанс. Він може допомогти уникнути помилок тим, хто сам стикнувся у своєму житті з тим, через що проходить Леда у спогадах, або ж застерегти на майбутнє, якщо правильно сприйняти цей фільм і почути те, що він тобі говорить.
Знову є бажання сказати «браво!» Олівії Колман, яка в кожній картині грає так, наче ніхто, окрім неї, більше не заслуговує на «Оскар». Вона в усіх сенсах дивовижна. Леда в кадрі може кілька хвилин просто дивитися на інших персонажів, а ти банально не можеш відвести від неї погляд, настільки проникливо вона існує на екрані. Олівія однаково геніальна в ролі експресивної королеви у «Фаворитці» та загубленої в помилках минулого жінки в «Незнайомій дочці». До того ж кожна її роль так сильно відрізняється одна від одної, що інколи складно зрозуміти, чи справді це та сама акторка.
Проте тут не лише Олівія вражає, а ще й усі другорядні актори та акторки. Одну з найкращих своїх ролей виконала Дакота Джонсон (Ніна). Вона не гірше продемонструвала депресію на тлі материнства, а ще Дакота стала мати на екрані просто дивовижний вигляд як жінка. Хочеш не хочеш, а закохуєшся в неї під час перегляду стовідсотково.
Ну і, звісно, неможливо не оцінити вкотре харизматичного Еда Гарісса. Вік уже дає про себе знати, але він усе ще майстерно грає. Так чи інакше, при маленький ролі актора ти запам’ятовуєш кожну сцену та діалог із ним.
Із банального, але це теж очевидний плюс стрічки, — те, з якою красою Меґґі Джилленгол демонструє нам Грецію. Якщо ви пам’ятаєте свої враження від «Назви мене своїм ім’ям», коли після перегляду хотілося придбати найближчий квиток до Італії, то ось у «Незнайомій дочці» те ж саме відчуваєш щодо Греції. Це неодмінно заслуга режисерки та оператора. Вони попри мінімальну кількість локацій (пляж, кілька вулиць, будиночок та бар) змогли передати атмосферу цієї країни та її культури. Тож туроператори можуть сміливо використовувати кадри з цього фільму для реклами.
Я не можу «Незнайому дочку» рекомендувати всім, адже картина саме специфічна, але я можу однозначно сказати, що фанатам авторсько-фестивального кіно дивитися просто обов’язково. Якщо Меґґі видала такий дебют, то страшно уявити, що вона може створити в майбутньому.