Екранне протистояння відомих українських акторів і блогерів навряд чи обіцяло щось надзвичайне, але це не завадило ознайомитися з новинкою. Одна з причин — відсутність державного фінансування та поява нових людей в українському кінематографі, які готові випускати розважальний продукт. Що з цього вийшло — читайте в матеріалі Yabl.
Містечку Кагаплик скоро настане… повний «гаплик», бо наближаються вибори, на яких майже напевно переможе корумпований мер. Знову одне й те саме... Можливо, репутацію ще можна виправити? Для цього на допомогу приїжджають зірки Instagram зі столиці, яких чекає колоритне місто з його не менш колоритними жителями.
Мабуть, усім подобається говорити, що ти дивишся актуальне кіно, яке вдало порушує теми корупції, протистояння великих і маленьких міст, непорозуміння між різними поколіннями, не забуваючи водночас і про нетривіальну історію кохання. Такі роботи завжди приносять безліч емоцій під час перегляду, особливо тоді, коли навіть складно обрати улюбленого персонажа, бо сподобалися майже всі. Що й казати, таке кіно — мрія. Якщо хтось очікував, що стрічка «Любов і блогери», яка мала подібну зав’язку, змогла здивувати та покласти на лопатки кіноманів у захваті, то поспішаю розчарувати: все дуже погано.
О, привіт, Марку (ви можете підставити тут будь-яке ім’я), ми починаємо! Після всього, що буде опубліковано нижче, особливо віддані фанати дивакуватого контенту наявних у кадрі блогерів можуть мені написати щось на кшталт: «Ти нічого не розумієш, чуваче, тому залиш свої дурні коментарі у своїй кишені!» Але зачекайте. Всі ми розуміємо, що в разі таких прем’єр треба навмисно знижувати планку очікувань (постер і трейлер уже багато про що говорили), аби не було боляче падати, але «Любов і блогери» — це немов квінтесенція болю. Болю тотального та безжального.
Режисером стрічки став Дмитро Голумбевський, для якого це дебют у повному метрі — раніше він знімав короткометражки та рекламні ролики, і останній факт ніяк не допоміг йому адекватно втиснути продакт-плейсмент в історію (це справді жах). Оскільки нам обіцяли комедію, для написання сценарію найняли Олексія Приходька, який відповідальний за трилогію «Скажене весілля». Перша «весільна» частина — моментами дійсно непогана (харизматичний Назар Задніпровський — хедлайнер картини), але далі серія рухалася лише в одному напрямку — від кращого до гіршого. На жаль, нова робота Приходька нічого принципово у цьому русі не змінила, бо історія, конфлікти, герої — усе рване, пласке та штучне. У ті моменти, коли на екрані все було особливо погано, згадувалася цитата з того ж самого «Скаженого весілля»: «Та ви шо, подуріли, на сонці перегрілися?»
Як щодо балансу? Чому фільм нагадує нарізку безглуздих роликів з TikTok, які об’єднуються лише дійовими особами, що здебільшого стовбичать, як манекени в бутиках? Іронія не працює, навмисна буфонада провалена через брак матеріалу, який здатен гідно представити протистояння старшого покоління та молоді, що з головою поринула у соцмережі. Романтична лінія… Вибачте, але я більше повірю стосункам двох дерев десь біля озера, ніж тому, що показали на екрані. Якби в Україні була премія «Золотий Кагаплик» (як аналог «Золотої малини»), то в номінаціях «Найгірша екранна пара», «Найгірший екранний ансамбль» та в багатьох інших не було б конкурентів.
Це справді дивно, але навіть низькоякісний трейлер розвеселив більше, ніж весь фільм. Як так вийшло з огляду на наявність тих же жартів? Невдала історія та примітивні герої призвели до ефекту відштовхування, немов між глядацьким кріслом і екраном не лічені метри, а справжнісінька прірва, що заважає будь-якому залученню. Про що говорити, якщо навіть безпрограшна «мемна» бабуся з її фразою «Боже, яке кончене» не зробила належного враження через те, що її момент вставили у фільм максимально бездарно. На жаль, принцип створення на кшталт «Щоб було, круто ж» застосовували до всієї картини загалом.
Невибаглива авдиторія — жертва творців фільму, бо складно повірити, що вони самі не розуміють, наскільки поганим вийшов продукт і що саме завдяки участі популярних серед школярів та молоді блогерів (а також друзів блогерів в реальному житті і, як наслідок, додаткового охоплення та брехливих лестощів, що ллються з кожної Stories) усе це має право на життя. Така собі формула успіху, яка, на жаль, ніяк не сприяє зростанню якості самого фільму. Зважаючи на непогані збори за перший вікенд (7,7 млн гривень), план усе ж таки спрацював, хоча було б цікаво глянути на статистику, скільки людей не змогло додивитися це до кінця.
Якщо ви думали, що ми лише подивимось кіно та напишемо наші враження, тоді маємо сюрприз. Який саме? Ми «з’їздили» у Кагаплик, щоб поспілкувалися з пересічною кагапличанкою.
– Вітаємо! Можна поставити декілька запитань?
– Чому ми б ні, і вам день добрий, поки він ще такий.
– Чи справді ваші жителі сприймають сімпл-дімпл та поп-іт за наркотичні речовини, які потрібно вилизувати (примітка: це сцена з фільму)?
– А хіба не так? Во дєла, це ж усі знають! Я вам більше скажу, усі ці разноцвєтні штуки до добра не приведуть, точно вам кажу.
– Але ж це іграшки для зняття стресу!
– Ох, знаємо ці іграшки, я досі згадую «Тамагочі», там таке зняття стресу було, що врешті-решт розбила його, коли воно о четвертій ранку знову жерти просило. А нині… Синочок мій постійно грається в… Як же воно? Там ще все квадратне й стрьомне таке… А! Вспомніла — «Майнкампф»!
– Мабуть, «Майнкрафт»?
– Та яка різниця… Знаєте, нам же особо нічо не надо, тільки би пиво та сємкі в магазині продавалися, а молодь завжди мала змогу побитися на діскотєкє… А, ще щоб не примушували чіпіруватися, от це прям бісить.
– Але ж вакцинація для вашої ж безпеки, невже ви не вивчали це питання?
– Та вивчали, у «Кагаплицькій правді» великий матеріал виходив, Антиваксеренко Микола Петрович написав, наш світлий ум та й взагалі мужик класний.
– Держава навіть тисячу гривень почала виплачувати, щоб заохотити…
– І шо з ними зробиш? Навіть сємки і пиво не купиш, хоча… Можу по сєкрєту сказати про одну хітру тємку, але ви ж нікому в столиці там не говоріть, добре?
– Звичайно, обіцяю.
– Наш місцевий Дім культури почав продавати сертифікати у спортзал, хоча там ніякого спортзалу і нема, ха! Але є більярд та бар з настоянками баби Каті. Ох, які ж ті настоянки ядрьоні, сльози так і ллються!
– Якщо чесно, робітники вашого Будинку культури дуже ризикують...
– Оце вірно. Як казав мій дід: «Нікогда не кажи нікогда, бо завжди може наступить пі…»
– Я вас перерву…
– Е-ех, таку цитату не дали закончіть! Ладно, побігла я по справах, може, якось до вас у Київ заскочу, треба ж нарешті попробовать знамєніту перепічку на Хрещатику!
Що ж, будемо й ми підбивати підсумки. Як вже згадувалося вище, створення українських фільмів слід оцінювати позитивно, оскільки це не лише досвід, але й вища ймовірність появи справді талановитих сценаристів та режисерів, які згодом будуть регулярно робити цікаве кіно. На жаль, «Любов і блогери» не можна зарахувати хоч до скільки-небудь вдалих проєктів через низьку якість усіх складових.
Коли під час перегляду хочеться закривати обличчя руками, а сміх викликають не «народні» жарти, а безглуздість та примітивність подій, залишається лише сподіватися на те, що глядачі (окрім фанатів блогерів із соцмереж, бо вони купують квитки лише за обличчя та випнуті губи, вибачте, «інфлюенсерів») не робитимуть поспішних висновків про українське кіно загалом, нівелюючи досягнення інших. Головна проблема фільму — навіть не жахлива гра блогерів чи рвана та недієва історія, а те, що цей формат вирішили одразу випробувати на повному метрі з широким прокатом. Умовний вебсеріал на YouTube — більш логічний вибір, де навіть вирвиоко продакт-плейсмент не так шокував би.
Якщо ви все ж таки захочете подивитися цю стрічку, то мушу похвалити за сміливість, але ніяк не можу побажати приємного перегляду, бо це — фантастика. Усі ми опинилися на межі, де по один бік — сучасне українське кіно, яке щиро хочеться рекомендувати, тоді як по інший — проєкти рівня «Любов і блогери», справжня мета яких, зважаючи на все, — пробивати дно та вирушати в самісіньке пекло, тягнучи за собою глядача.