Стримінги продовжують боротьбу між собою за те, хто краще кіно випустить, щотижня закидаючи кіноманів якісними художніми стрічками на будь-який смак, не кажучи вже про серіальний контент. І ось нещодавно Amazon Prime випустив драму-дорослішання «Ніжний бар» (The Tender Bar), зрежисовану мегапопулярним актором і вже досить досвідченим режисером Джорджем Клуні. Ця картина навряд претендуватиме на нагороди, не має сарафанного потенціалу та якогось несподівано оригінального сюжету. Проте це кіно заслуговує на увагу та спроможне запасти в душу багато кому. Спробую донести, чому.
Дитинство дев’ятирічного юнака на ім’я Дж. Р. (скорочено від Джуніор) складно назвати щасливим: батька, за професією радіоведучого, хлопець ніколи не бачив, а лише чув його голос по радіо. Не від багатого життя вони разом із матір’ю поселилися в будинку дідуся — на перший погляд, ще того мізантропа. Під одним дахом з ними живе люблячий дядько Чарлі (Бен Аффлек), теж не приклад для наслідування. Він володіє місцевим баром «Діккенс», де алкоголем наповнює келихи спраглих, а голову Джуніора — життєвими настановами. Малий виростає та йде навчатися на юриста в престижний Єльський університет, чого й хотіла мати. Та от заковика, бо душа лежить до письменництва, а серце прямує до Сідні, непростої красуні-багатійки.
Стрічка знята та співспродюсована Джорджем Клуні за кошти його власної компанії, а сценарій написаний Дж. Р. Мерінґером на основі його власних мемуарів. До того ж «Ніжний бар» вийшов на стримінговому сервісі, де все ж таки більш вільно дихають такі от фільми без очевидного касового потенціалу. У цих фактах криється певна незалежність картини від ряду кіноіндустріальних чинників, і це дозволяє їй дихати на повні груди, бути одночасно свіжим, розумним та душевним кіно. І, звісно, ніжним, не просто ж так його назвали «Ніжний бар».
Що після перегляду вражає найбільше, то це та кількість по-справжньому життєвих питань — складних, доленосних, невиправних, виховних, таких, що травмують і мотивують — які порушені та широко розкриті у фільмі. З одного боку, добрий та чуттєвий малий Дж. Р. — відкрита книга, чисте поле та губка, що здатна щиро вбирати в себе усе навколишнє життя. До того ж він виховувався без батька, що є вагомою недобудовою його особистості. З іншого боку, його дядько, ментор, друг, вихователь і в якомусь сенсі батько — Чарлі, життя якого не сильно й склалося, але людяність не завжди вимірюється особистісними та фінансовими здобутками. Хлопак за вічної відсутності матері, що тяжко працює, проводить багато часу в барі дядька, а той його вчить бути чоловіком. Роки минають, Джуніор підростає і милиться до ВНЗ, але герой Бена Аффлека й надалі вчить і вчить: що без машини в США нічого робити, ні за яких обставин не можна бити жінок, завжди варто мати маленьку заначку в гаманці і якщо людина п’є дешеве віскі, то найімовірніше вона пияка.
Пронизані родинним теплом та довірою взаємини двох родичів — один із багатьох шарів цієї життєвої драми. А Бен Аффлек — її безумовна прикраса. Існує думка, що він передусім гарний режисер («Оскар» за фільм «Операція “Арго”») й талановитий сценарист (спільний із Меттом Деймоном «Оскар» за «Розумника Вілла Гантінґа»), а от актор з нього якщо й не посередній, то точно не видатний. Мабуть, часточка правди в цьому є, проте в «Ніжному барі», таке враження, або роль писалася ним під нього (що неправда), або він сам по життю працює в барі та виховує племінника (що, звісно, ще більша неправда). Та якою б правда не була, тут 100% потрапляння в роль, дуже пронизливий та душевний акторський перформанс у виконанні Бена, і номінація на «Золотий глобус» здається цілком логічною.
Повернімось до ідейного багатства цієї картини. «Ніжний бар» — це наповнена різноманітними сенсами драма-дорослішання. Ми бачимо два різні вікові відрізки Джуніора — дев’яти-десятирічного (зіграного дебютантом Даніелем Раньєрі) та студента (впевнено втіленого досить відомим Таєм Шеріданом). Ці життєві етапи супроводжуються його власним бекґраундом (відсутність батька, бідність), який впливає на формування особистості, на визначення свого шляху та покликання. Окрім міцної взаємодії з дядьком Чарлі, тут розкриті стосунки з найріднішою людиною — матір’ю, і примарний зв’язок із рідним по крові, але далеким по всьому іншому батьком; і хоч не акцентовані, та досить зворушливі взаємини з дідом (Крістофер Ллойд). Кожен родинний шар, окрім покидька батька, зображений з якимось меланхолійним, десь приреченим та сумним, але теплом. Клуні напрочуд голосно промовляє в картині, чим для людини має бути родина. Промовляє без моралізаторства, а якісною та насиченою кіномовою.
Окрім доленосного значення бекґраунду, тобто малозалежних від людини обставин, «Ніжний бар» говорить про шлях молодої людини до своїх мрій, бажань та цілей. Дж. Р. йшов через тенета студентських років, коли начебто й усе відкрито та багато що дозволено, але коли за свої діяння отримуєш справжні дорослі гулі, закоханість обов’язково переростає в невиліковне кохання, а схильність до меланхолії — у понаднормові дози алкоголю. «Ніжний бар» — це маніфест бронебійного досягнення своїх цілей, якими б божевільними чи далекими вони не були. Досягнення завдяки моральним якостям, силі волі та впертості, а не те, що ви могли б подумати. Або недосягнення, бо ж це життя, а не казка.
Стрічка Джорджа Клуні також і про любов. Дж. Р., потрапивши до суперпрестижного ВНЗ, одразу закохується в Сінді, у якої вже був хлопець. Це буремне, віддане, безмежне, ірраціональне кохання нашого героя, з безліччю перепон, штормів та з регулярно повторюваним червоним світлом на шляху — ще один важливий смисловий рівень фільму.
Після перегляду трейлера закарбувалась думка, що кіно насичене цілком банальними ситуаціями та очевидними розв’язками: з батьком зійшовся, роман написав, з дівчиною одружився, хтось помер, хтось чогось досяг, щось розквітло, щось згнило і т. д. А насправді більшість сюжетних ліній рoзв’язується не настільки oчевиднo й не зoвсім бaнaльнo, як могло здатися. Відпoвіднo зaвершення чи тo рoзвитoк мікрo- й мaкрoістoрій більш дoтичні дo справжнього життя, ніж дo неглacних правил простого тa дocтупнoгo кіно.
«Ніжний бар» — це черговий ковток свіжого повітря серед безлічі кіноштампувань та відпрацьованих сюжетів. Це тепла й насичена драма в стилі тих, які знімали в 90-х, коли ще якось вміли робити водночас розумне і глядацьке кіно.