Мабуть, не так багато в Європі лишилось кінорежисерів, кожна свіжа стрічка яких за визначенням — подія. І немає особливого значення, про що кіно, якого жанру чи хто там знявся. Метр випустив нове творіння і все тут! Славетний 72-річний іспанець Педро Альмодовар зрежисував новий фільм «Паралельні матері» з фантастичною Пенелопою Крус, який отримав безліч схвальних відгуків і нарешті доповз до нашого прокату, адже мав виходити ще в листопаді минулого року. Чи не зрадив себе цією картиною дворазовий володар «Оскара» та за що її так високо оцінив іноземний глядач?
Вже у кіно!
40-річна Дженіс (Пенелопа Крус) працює досить успішною фотографкою та ставить за мету віднайти місце захоронення свого дідуся, якого вбили на самому початку Другої світової війни. У цьому питанні їй допомагає археолог Артуро, що з ним закручується роман, згодом вагітність Дженіс та народження дівчинки. Водночас у тому ж пологовому будинку народжує юна Анна. Героїня Пенелопи Крус вимушена виховувати дитину самостійно й досить швидко вона помічає, що дівчинка ну дуже вже не схожа на батька й на матір. Тут на думку спадає Анна й той факт, що їхні діти народжувалися фактично разом. До того ж ця світлоока молода дівчина влаштовується працювати офіціанткою прямо під вікнами квартири Дженіс, і їхнє більш тісне знайомство стає неминучим...
Іспанський режисер та сценарист Педро Альмодовар останніми своїми повнометражними роботами — прекрасною автобіографічною «Любов і біль» та новою «Паралельні матері» — помітно відходить від епатажу, хуліганства та крайньої відвертості. Ось це все, що було фірмовим стилем його творчості, поступилося (думаю, що лише на певний час, і цей кінобешкетник ще повернеться) щирим життєвим темам, чистій драмі та важливим питанням вибору. «Матері» — це прониклива, чуттєва ода материнству, кінопоетичне оспівування жінки як відчайдушної, не завжди раціональної, але безмежно люблячої матері. У пам’яті зринають схожі дослідження теми матері у стрічці Педро «Все про мою матір», але тут ця тема набуває ще більших масштабів.
Кіно Альмодовара — це суцільна любов. Любов там, де виникає смерть. Любов, де правлять зрада й людська підлість. Любов до країни, незнайомих людей, найближчих рідних, зрадників, подертих стін власної квартири та найпростішої вечері. Тобто іспанський класик доносить, що треба любити, принаймні прагнути любити навколишнє, яким би насправді воно не було. І навіть найбільш несприятливі, найабсурдніші й відверто негативні обставини, якими в «Матерях» виступає лінія з дітьми Дженіс та Анни, можуть дати початок чомусь більш світлому та доброму. Та, що найголовніше, дати життя чомусь новому. Про це, власне, і є кіно Альмодовара. Зокрема, про це.
Ще «Паралельні матері» — це бенефіс Пенелопи Крус, можливо, найвидатнішої іспанської акторки сучасності. 47-річна зірка за цю роль отримала нагороду на останньому Венеційському кінофестивалі й заслуговує на акторську номінацію на «Оскар» (не отримає). Надскладний, надміру драматичний образ сильної жінки, яка пройшла не одне коло справжніх випробувань, але залишається носієм згадуваних раніше альмодоварських цінностей. І вона дійсно зовсім не свята, їй властиві неоднозначні та сумнівні вчинки, як у живих людей, а не кіношних наборів умовностей та кліше.
Інші актори та акторки теж грають переконливо, особливо вдалась роль Анни у виконанні майже дебютантки Мілени Сміт. Дівчина впевнено відіграє досить широкий спектр емоцій і станів та мало чим поступається досвідченій Пенелопі Крус.
Стрічка не зосереджується лише на соціально-родинних питаннях і не зовсім очікувано має додатковий історичний контекст. Кіно розпочинається пошуками Дженіс останків свого діда, який став жертвою приходу нацистів на рідну землю. Ця лінія не є невід’ємною частиною загальної історії материнства у фільмі, проте чуттєвою ниткою проходить через усе кіно, даруючи глядачу приголомшливу розв’язку. Браво, Педро, за цю мініісторію в межах картини, яка має макромасштаби на всіх інших рівнях!
Повертаючись до сюжету фільму, хочеться виділити дивовижне вміння культового режисера здавалось би прості історії закручувати так, наділяти їх такими рисами, що на це вкрай цікаво дивитися навіть тоді, коли в принципі розумієш, чим усе закінчиться. Тобто Альмодовар — це не про твісти чи разючі сюжетні ходи, він про вміння естетично вивіреною кіномовою донести ніби просту історію так, що вона перестає бути простою, принаймні її оцінюєш на інших рівнях сприйняття.
Але мають бути й мінуси, і вони таки є. Кіно помітно затягнуте, і основні події спокійно вміщалися б у годину п’ятнадцять. Сумнівний супутник героїні Крус на ім’я Артуро здався персонажем майже не цікавим і дуже сірим, що можна сказати й про інших другорядних героїв — попри непогану, а десь і гарну акторську гру, занадто фоново вони були прописані. Також «Паралельні матері» позбавлені легкості, яка властива більшості стрічок іспанського режисера. Якщо абсурдність чи відверта комічність персонажів тут мали б дійсно дивний вигляд, то трохи звичайного життєвого гумору точно не завадило б.
Резюмуючи, «Паралельні матері» — щирий, душевний та не такий вже й простий фільм про материнство, любов та сім’ю. А точніше про те, як нестерпно й складно жити, коли цього всього в житті бракує чи просто немає. Європа продовжує передусім знімати про справжнє, а вже потім для заробляння грошей.