Як відомо, комедії були, є і будуть найпоширенішим, найуспішнішим, найзатребуванішим жанром для українського кіноглядача. Вихід у прокат чи не кожної комедійної стрічки породжує в мережі дискусію щодо якості, вище- чи нижчепоясності, «телевізійності», елітарності та багатьох інших характеристик гумору, який є в цих картинах. І думки часто перебувають на різних полюсах, а істина зазвичай — у касовому потенціалі. А може, й ні. У будь-якому разі з 2 лютого на великих екранах — комедія «Найкращі вихідні» режисера Влада Климчука та виробництва FILM.UA, яка, обережно прогнозую, спроможна об’єднати різні табори поціновувачів гумору. Іншими словами, приведе в кінотеатри чималі глядацькі маси. Принаймні дещо для цього у фільму є.
Київ. Літо. Напередодні одного популярного музичного фестивалю розгортаються чотири не пов’язані між собою історії. Німець Ганс через інстаграмове непорозуміння приїхав у Київ до Ольги (Дар’я Петрожицька) — організаторки цього фестивалю. Приїхав знайомитися та освідчуватися, а отримав місію супроводжувати німецьку рокзірку на прізвище (та й за покликанням) Похєр — таку собі суміш Бові, Осборна та Іґґі Попа. Типові пацанчики з Кривого Рогу (не схоже на паралелі самі знаєте з ким, але хтозна) їдуть до Києва на парубоцьку вечірку, маючи на меті чіпляти винятково корінних киянок. 15-річна одеситка Аліса таємно від матері (Ірма Вітовська) їде на фестиваль, щоб побачити там свого батька (Георгій Хостікоєв) — вокаліста олдового, нікому не відомого та не потрібного рокгурту «Білий Дим». Він з донькою разом не живе й не бачиться, але вона чомусь має до нього теплі почуття. І четверта історія про кар’єристку Міру (Наталія Бабенко) зі Львова, що прибула до столиці задля співбесіди на нову престижну роботу. Разом із нею приїхав молодший брат, ходяча біда й вісник невдач для сестри...
«Найкращі вихідні», на перший погляд, не вигадують нові жанри, не впадають у шалені експерименти, не є чимocь прям ніколи не баченим для нaшoгo глядача, проте це цілком свіжа, універсально комедійна й не зовсім типова для українського ринку кінокартина, бо:
a) це комедія положень чи комедія ситуацій. Таке кіно будується на нестандартних, смішних, часто парадоксальних ситуаціях, у які всупереч своїй волі та за дивовижним збігом обставин потрапляють герої фільму. З чaстинoю персoнaжів «Вихідних» відбуваються події, грaдус aбсурду яких сягaє висoких пoзнaчoк, далеко не все підпорядковується елементарній логіці, а про часові рамки бажано промовчати. Але, незважаючи на зауваження, усі ці історії в межах заявленого жанру окремо та разом ПРАЦЮЮТЬ. Коли, здавалось, якась історія от-от розпадеться, то завдяки романтичній вставці, новому сюжетному повороту, вдалому жарту чи появі неочікуваного персонажа (тут це здебільшого якесь музичне камео) все знову збирається докупи. Збирається та тримається до самого фіналу, що за емоційним напруженням може вразити навіть байдужих до попмузики людей (маленький напівспойлер).
b) кожна з чотирьох історій по-своєму самобутня: має свій характер, нaстрій, досить суттєві відмінності від інших, плюси, мінуси і, що головне — цінності. Бурлескне міське рoуд-муві з елементaми рoмaнтики тa БДСМу в істoрії німця тa oргaнізaтoрки фесту. З пaрубoцькo-вечіркoвою душею, алкoтрешoві кoмедійні пригoди криворізьких пaцaнів. Справжня драма з сильним музичним присмаком та сімейними цінностями в лінії Аліси та її недорокзірки папіка. Калейдоскоп невезіння, кумедних ситуацій та непередбачуваних подій із бідолахою Мілою. І кожна лінія тут не просто «аби було» і не тільки для звичайних розважальних цілей. Кожна історія закінчується та зводиться до чогось украй важливого та цінного для героїв, навіть для пацанчиків.
с) це не комедія типу «чисто поржать», «так тупо, що аж смішно». І водночас це не умняк, не щось регіональне й не «гумор не для всіх». Це, не хотілося б помилитись, — цілком універсальна, абсолютно глядацька, широкоглядацька, не дурна та, здається, потрібна нашому люду комедія, з домішками багато чого, але передусім комедія.
Ще два важливі компоненти, про які складно не сказати під час огляду, бо в них сутність цієї стрічки:
· «Найкращі вихідні» — це ода Києву, зізнання в любові Києву, фільм про Київ, і найголовнішим героєм тут виступає Київ. Складно порахувати, скільки локацій залучила знімальна команда стрічки: готелі, дороги, вулиці, площі, бари, парки, Труханів острів тощо. Та була найважливіша, епіцентр усіх основних подій — ВНДГ, де й відбувався фестиваль;
· Музика та її уособлення — Atlas Weekend. Не згоден, що кіно рекламує фестиваль, бо покажіть мені того, хто не знає, що таке Atlas Weekend. Відповідно нащо його рекламувати, до того ж таким дорогим способом, як знімання художнього фільму. І цим я хочу вивести ще один особистий висновок: «Найкращі вихідні» не про Atlas. Вони про людей — різних та схожих, про любов, родину, дружбу, про Київ, врешті-решт, який дійсно складно не любити. І про музику як дійсно неймовірний, потужний, іноді найдієвіший спосіб об’єднання людей. А уособленням цієї музики, способом її поширення і став найбільший в Україні музичний фестиваль, що логічно та зрозуміло. Та й музичні виконавці, які не є професійними акторами, у «Вихідних» не дратували, бо за сюжетом вони були саме музикантами, тобто просто були собою.
Фільм критикуватимуть, це неминуче і в якомусь сенсі корисно. Десь не така акторська гра (ці закиди будуть завжди), комусь не сподобаються якісь лінії або сподобаються менше за інші (що невідворотно з огляду на чотири абсолютно різні історії), комусь не зайде Сердючка чи Дурнєв (бо ж то попса і маскультура), а от «Скажене весілля» було смішніше (то й що, це ж справа смаку). Хай критикують, бо лише так кінематограф буде розвиватися та вдосконалюватися.
І насамкінець. Це українське кіно. Йому складно за визначенням, бо майже завжди має конкурувати з голлівудськими високобюджетними монстрами чи вдалими франшизами. Кінотеатрів у нас відносно мало, і як не зараз, то за тиждень-два не всюди буде змога комфортно сходити на цей фільм. Тому якщо це ваше кіно, то не баріться та йдіть, бо з 2 лютого воно поки що всюди. Попри всі мінуси та умовності «Вихідних» — ви навряд знайдете щось схоже за всю історію нашого кінематографа.
P.S. І, до речі, це не музичне кіно, що б ви там собі не подумали.