Перенасичене діалогами та дійовими особами кіно, у центрі уваги якого перебуває створення популярного в Америці ситкому 50-х років. Художній фільм неочевидних жанрів про реальних героїв серіалу 70-річної давнини. Три акторські номінації на «Оскар» та один «Золотий глобус». Непроста картина, але багато в чому особлива. На жаль, знову не в кінотеатрах, а одразу на стримінгах. Чи вартий уваги прискіпливого глядача «Бути Рікардо» — свіжий кіновитвір Аарона Соркіна?
Нестримно любити кіно й не зважати на такі події, як новий фільм Аарона Соркіна, не личить справжнім кіноманам. Дуже шанований і титулований сценарист («Золотий глобус» за сценарій «Стіва Джобса», «Оскар» за «Соціальну мережу» та ще три номінації від американських кіноакадеміків), а з недавніх часів ще й режисер стрічок за власними сценаріями («Велика гра» 2017 року та «Суд над чиказькою сімкою» 2020-го). І ось маємо нову картину «Бути Рікардо», нічим не схожу на всю його попередню фільмографію.
Люсіль Болл (Ніколь Кідман) та Десі Арназа (Хав’єр Бардем) — не лише подружжя, а ще й виконавці головних ролей в екстрапопулярному ситкомі «Я люблю Люсі», що виходив у 50-х роках на американському телебаченні. Режисер та сценаристи разом з акторами готуються до виходу нової серії цього низькосортного мила: проводять спільні читання сценарію та правлять його, репетирують, імпровізують, сваряться та миряться. Загалом цілком собі робочий процес, але Люсіль уляпалася в комуністичний скандал, а Десі — у сексуальний, і їхнє шоу опинилося під загрозою закриття. Десі — кубинець за національністю, окрім головного актора, ще й продюсер серіалу, тож йому доводиться постійно відстоювати своє дітище перед босами телеканалу та спонсорами. А тут на горизонті інша сімейна ситуація, яка здатна ще більше перевернути все догори дригом...
Аарон Соркін не шукає простих шляхів, і його нову картину можна розкласти на кілька рівнів, відмінних між собою та водночас таких, що тісно взаємодоповнюються та переплітаються один з одним. Тому й хочеться розглядати кіно саме за цими рівнями.
Перший і один з найголовніших рівнів — це виробнича, цехова драма про серіальну індустрію. За допомогою насичених та винахідливих діалогів, ситуативного та небанального гумору, а також крізь призму взаємодії різних характерів та процесів нам досить широко змальовують не просто залаштунки, а деталізовані процеси створення ситкому. Що такого складного у зніманні якихось там 20 хвилин примітивного мила? Після «Бути Рікардо» навряд ці питання будуть у когось виникати. Безкомпромісні дискусії під час спільного читання сценаріїв, образи та висміювання одне одного, дороблення кволих сюжетів, внесення корегувань під час репетицій, істерики та заздрощі, вип’ячування своєї значимості над іншими, потурання примхам керівництва, пошук золотих середин там, де вони неможливі через ментальні невідповідності. Загалом цей рівень розповідає про все те, що чудово відомо кінотворцям, але про що не дуже прийнято розказувати громадськості. А от Соркін розказує — з іронічним, драмедійним відтінком, яскраво, динамічно й стильно.
Другий рівень — це мелодрама про буремні, сердечні, пристрасні, конфліктні, відважні та ще багато які стосунки між Люсіль Болл та Десі Арназою. Створення епізоду серіалу перемішується флешбеками про те, як молоді Кідман та Бардем познайомились, зблизились, закохались та стали зірками найпопулярнішого шоу. Люсіль — чуттєва, розумна, віддана своєму чоловікові, пробивна та з певними питаннями щодо власної творчої реалізації. Бардем, який узагалі починав як вокаліст музичного гурту, — це такий собі типовий кубинський мачо, експресивний, харизматичний і мінливий. Взаємини цих двох артистів створюють окремий важливий рівень стрічки. Взаємини, наповнені величезною кількістю нюансів та перепон, а головне — пронизані скаженою енергетикою й справжньою хімією. І ніякого рюмсання чи того ж таки мила у фільмі немає.
Третій рівень — це досить глибока, частково екзистенційна драма про особистість Люсіль Болл, яка і є головною дійовою особою та двигуном усіх сюжетних ліній картини. Що її рухає? Що для неї найважливіше? Як вона будує стосунки з колегами та близькими? Як жінка переживає найкризовіші моменти? Яке місце в цьому всьому посідає її чоловік, такий близький і водночас далекий? Ніколь Кідман вкотре демонструє неймовірний спектр акторської майстерності, упевнено перевтілюючись у Люсіль Болл та переконливо даючи відповіді на ці й безліч інших питань щодо її особистості. На жаль, зараз на обличчя Кідман без жалю дивитися складно — занадто вже помітно воно змінилося через пластичні операції. Проте майстерність дійсно не проп’єш, і номінація на «Оскар» за кращу жіночу роль була неминучою, а перемога в цій номінації на «Золотому глобусі» — логічною. Лишилось обійти Джессіку Честейн за «Очі Теммі Фей», і друга статуетка буде за Ніколь (першу отримала за «Годинник» 2003-го).
Четвертий рівень — це соціально-політична драма, що виростає із суперечливих дій головних героїв. Героїня Кідман у далеких 30-х у якомусь документі поставила якусь там галочку навпроти Комуністичної партії. Цей здавалось би безневинний вчинок розкопала жовта преса та створила з нього скандал. Десі Арназа ЗМІ зловили на подружній зраді, з чого теж зробили інформаційну бомбу. Ці два скандали відбулися одночасно, напередодні випуску нової серії «Я люблю Люсі», і вони є отим доленосним мечем, що висить над серіалом та його учасниками протягом усього фільму. Цим випадком із Болл Соркін торкається питання політичної нетерпимості та полювання на відьом у тогочасних, здавалось, плюралістичних Штатах. А цькування Арназа сильно нагадує сучасну політику скасування, коли офіційно не засуджені публічні особи викреслюються звідусіль лише через те, що їх упевнено хтось звинувачує в новітніх смертних гріхах.
П’ятий рівень, необов’язковий для виділення, проте по-своєму особливий — це жорстка сатира на вічний конфлікт творців та студійних босів і спонсорів. Світогляд авторів проти цинічної волі їхніх роботодавців. Абсурдні творчі рамки, придушення свободи вираження, встановлення непорушних «етичних» правил, впевнене знання за глядачів, що саме вони хочуть дивитися. Усе це красномовно проявлено в «Бути Рікардо», та хіба зараз на великих кіностудіях щось сильно змінилось у цих питаннях? Показувати події 50-х років, що яскраво перегукуються із сьогоденням — це справа справжніх майстрів, яким, безумовно, є Аарон Соркін.
У будь-якому огляді «Бути Рікардо» складно промовчати про акторську гру. Про Кідман сказано вище, але ж іще є Хав’єр Бардем. Іспанська суперзірка в цій ролі, як у рідній гавані: танці та співи, любов та зрада, енергійний мачо та люблячий чоловік, широко всміхнений та похмуро зосереджений, емоційний актор ситкому та цілеспрямований продюсер, 30 та 50-річний (де номінація за кращий грим?) тощо. Його четверта акторська номінація від кіноакадеміків не забарилась, і друга статуетка (перша за «Старим тут не місце») нікого особливо не здивує. Третьою номінацією на «Оскар» для «Бути Рікардо» стала краща чоловіча роль другого плану Дж. К. Сіммонса. Він зіграв другорядного актора ситкому «Я люблю Люсі» на ім’я Вільям — експресивного, відкритого та трохи пияку, але вкрай душевного й доброго чоловіка. Персонаж, до якого за визначенням виникає потяг і тепло.
Підсумовуємо. Аарон Соркін видав непростий, кіноманський, місцями перевантажений нестримним потоком слів і подій кінотвір. Його далеко не всі високо оцінили, але це кіно має чимало переваг та унікальностей, що робить «Бути Рікардо» однією з головних кіноподій року. Це й широкість та актуальність тем, розкритих тут. Це й одні з найбільш потужних діалогів минулого року, у яких є все: гумор, іронія, смуток, сарказм, мудрість, поверхневість, біль та саме життя. Це й чи не кращий акторський склад року, що підтверджується трьома акторськими номінаціями від кіноакадеміків. Це й нагромадження різних рівнів та сенсів, описаних вище. Ну і любить народ дивитися кіно про створення кіно, та й чомусь ці фільми переважно виходять. І от «Бути Рікардо» відверто вийшов.