Після низки переносів детективний трилер «Смерть на Нілі» Кеннета Брани все ж таки добирається до великих екранів. Перед переглядом понад усе хвилювало те, чи змогли творці виконати роботу над помилками, бо попередня стрічка нової серії екранізацій романів Агати Крісті викликала змішані почуття. Що ж, позитивні зміни відбулися, але наскільки відчутно це допомогло картині — читайте в новому матеріалі Yabl.
2017 року Кеннет Брана представив на розсуд глядачів новий погляд на екранізації романів Агати Крісті — для початку обрали історію «Вбивство у “Східному експресі”». Майже одразу стало зрозуміло, що буде неминуче продовження — «Смерть на Нілі», але його довелося чекати до 2022-го через коронавірус (класична історія для багатьох релізів). Брана навіть встиг випустити інший фільм, «Белфаст», який отримав сім номінацій на премію «Оскар» (наприкінці березня дізнаємося, скільки статуеток йому вдасться забрати).
Структура — стандартна для таких фільмів, до того ж за створення відповідали ті ж самі люди, які відправляли глядачів у мандрівку «Східним експресом». Втім, не обійшлося без нововведень. Кеннет Брана зробив головного героя багатограннішим і для цього використав не лише флешбеки, але й спогади під час діалогів. Такий хід — дуже вдалий, бо саме цього не вистачало в попередній картині. Що це дало? Відстань між Пуаро та глядачами значно зменшилася (на щастя, також і величезні вуса детектива зробили більш адекватними за формою та розміром), і це дійсно позитивний момент.
А як щодо самої історії? Ось тут і починаються проблеми. Нас дуже обережно вводили в курс справи, щоб ми краще дізналися не лише про головних дійових осіб, а й про саму сутність конфлікту, якому судилося не надто стрімко розвиватися під час круїзу мальовничою річкою. На жаль, це дещо розслабляло, оскільки як такого детективного трилера просто не було: ми спостерігали за розвитком сюжету, проте він не захоплював. Схожа ситуація й зі «Східним експресом», де також не вдалося як слід заволодіти увагою під час перегляду.
Варто зазначити, що візуальна складова — найбільш переконлива та дійсно чарівна прикраса стрічки, тому вона впевнено нівелювала втомливу монотонність подій на екрані. Єгипетський вояж дозволив створити атмосферу, яка допомагає глибокому зануренню в історію: декорації, костюми, музичні номери та інше спрацювало ідеально. Без цього набору «Смерті на Нілі» було б украй складно, бо після половини фільму доводилося зауважувати те, що події не змогли розжарити ситуацію, а цього дуже хотілося. Хотілося, бо трилер у такому разі вмирав, а детектив не захоплював настільки, щоб кожен із сюжетних поворотів викликав справжній подив.
Чи є претензії до акторів? Ні, бо вони нічого не могли зробити з далеким від досконалості сценарієм, водночас зірковий акторський склад залишив приємніше враження, якщо порівнювати зі «Східним експресом». Кеннет Брана, Ґал Ґадот, Армі Гаммер, Емма Макі та інші додавали кожній сцені додаткових емоційних відтінків, без чого вже згадувана вище атмосфера була б неповноцінною. Чи допомогло це самій історії? Лише частково, бо вона з кожною десятихвилинкою ніби все далі просувалася в нескінченну пустелю — занадто заспокійливу через свою однотипність.
Що приємно здивувало: навіть якщо ви не читали роман Агати Крісті, то до розгадки можна дійти самостійно, бо нам залишили невеличкі підказки. Звісно, загальна картина стає відомою лише після того, як сам Еркюль Пуаро бере фінальне слово, але уважні глядачі хоча б частково цей план розгадають завчасно. І це ще одна проблема — ніякого «вау!» можна не чекати, бо розв’язка достатньо очікувана, а відсутність напруги немов добиває загальні враження, залишаючи їх десь поміж берегами «посередньо» та «добре».
«Смерть на Нілі» — немов глянець, який приємно гортати, але водночас він не в змозі інтригувати та дивувати на постійній основі. Таке кіно забуваєш одразу, як тільки залишаєш зал кінотеатру, тому можна подякувати Кеннету Брані за роботу над помилками, але продовжувати серію екранізацій у такому вигляді — однозначно не варто.