У межах 17-го фестивалю «Вечори французького кіно» показували різні картини, і за сентиментальність у цій програмі відповідала стрічка «Лети зі мною» Крістофа Барратьє. Наскільки вдалою вийшла ця робота — читайте в новому матеріалі Yabl.
А у вітчизняний прокат фільм вийде з 21 квітня.
Стрічка розповідає про мажора, який проводить ночі в клубах, а дні — у ліжку. Його батько, втомившись від витівок хлопця, примушує сина піклуватися про одного зі своїх пацієнтів, 12-річного Маркуса. Складне, на перший погляд, випробування несподівано стає для обох молодих людей шансом, щоб зцілити душу і знайти себе.
У картини було все необхідне для проникливої розповіді, яка дозволить зіграти на струнах глядацьких душ, проте... Як це зазвичай буває, на етапі реалізації не завжди вдається досягти поставлених цілей, нехай часом і здобуваються проміжні перемоги. Історія розвивається з послідовним ухилом то в драму, то в комедію (або з переплетенням, що напрошується ситуацією), і це мимоволі пробуджує в пам’яті чудовий фільм «Недоторканні» з Омаром Сі та Франсуа Клюзе. Дуже схожі структури та акценти могли стати прикладом, але за деякий час приходить розуміння, що стрічки після певного відрізку йдуть своїм шляхом — одна з них більш вдалим, і йдеться не про «Лети зі мною».
Протистояння різних характерів та світоглядів додатково підкріплюється відчутною різницею у віці — це забезпечувало конфлікт, з якого можна вичавити багато цікавого. Зрозуміло, протилежності притягуються в цій історії, що стає початком справжньої дружби, тоді як другою хвилею накочує тиха боротьба з жорстким та несправедливим зовнішнім світом. Усе перераховане справді спрацювало, тому перша половина творцям вдалася.
Без чого це було б неможливим? Без хімії між головними акторами, бо саме від переконливості їхньої взаємодії й народжуються емоції під час перегляду. На щастя, Віктор Бельмондо і Йоанн Елунду (дебют у кіно!) відмінно виконали завдання, до того ж вони мали в кадрі невимушений вигляд, ніби дивишся на великому екрані абсолютно реальні сцени їхнього життя.
До речі… Бельмондо — знайоме прізвище, чи не так? Ніяких збігів, бо він — онук славетного Жан-Поля, і є всі підстави вважати, що в майбутньому на нього чекає безліч сильних ролей. Абсолютним тріумфом міг стати і персонаж у цьому фільмі, проте запал творців поступово вичерпувався, коли сюжет почав рухатися надміру передбачуваним шляхом, на узбіччях якого все частіше зустрічалися пафос і повчальні замальовки. Нестача балансу зіграла злий жарт з творцями, оскільки чим ближче був фінал, тим більш стомливою здавалася картина — деякі складові почали приїдатися, і це так і не вирішилося.
Чи вплинула на загальні враження слабша друга половина? Лише частково. Так, наповненню не вистачало іскри й цікавішого підходу при подачі, але все ж таки герої говорять правильні речі після усвідомлення своїх вчинків, реакції оточення та раптових відкриттів, назустріч яким вони вирушили з широко відкритими очима, але головне — з розкритими душами, які прагнуть пізнавати світ. Будувати веселощі на фундаменті драми дуже непросто, тому можна привітати Крістофа Барратьє з тим, що він не схибив.
Подібні історії надихають. Надихають, аби навіть найскрутніше становище не перетворювалося на якір, що не дозволить просуватися вперед. Надихають, бо переконливо показують, як народжується надія всупереч усьому та якою має бути реакція на невдачі чи серйозні виклики. «Лети зі мною» ніби нагадує всім нам про швидкоплинність життя і важливість кожного моменту, навіть якщо для випадкових перехожих він здається дурістю або дрібницею, яка не має жодного сенсу.
Якщо такі дурощі залишаються з тобою яскравими спогадами, хіба має значення те, що думають інші? У жодному разі.