Світові кінофестивалі за останні декілька років стали звичним явищем для українського кінематографа. Лише за минулий рік на Венеційському, одному з трьох головних європейських фестивалів, показали одразу дві українські прем’єри: «Носоріг» Олега Сєнцова у програмі «Горизонти» та «Відблиск» Валентина Васяновича в основному конкурсі, у якому перед цим стрічка з України змагалася 30 років тому.
«Клондайк» — перший український та четвертий повнометражний фільм режисерки Марини Ер Горбач, зроблений у копродукції з Туреччиною, не став винятком. Він, окрім участі в найпрестижнішому американському кінофестивалі «Санденс», ще й отримав там приз за найкращу режисуру. Ми подивилися «Клондайк» на 72-му Берлінському кінофестивалі, де відбулася європейська прем’єра стрічки у програмі «Панорама». Сьогодні ми дізналися, що фільм отримав приз екуменічного журі. Його дають найбільш гуманістичним роботам. У цьому матеріалі ми розповідаємо, чому тріумф на «Санденсі» — на сто відсотків виправдана перемога та як стрічка про початок війни веде діалог із сьогоденням.
Липень 2014 року, кордон України з Росією. Ірка (Оксана Черкашина) та Толік (Сергій Шадрін) очікують на народження першої дитини. Дружина неохоче погоджується поїхати до клініки, але планам заважає вже майже звичний для того часу привід: ракетний снаряд руйнує стіну їхнього будинку. Зовсім скоро майже такий самий зіб’є боїнг МН17, що пролітатиме над селом Грабово.
За описом може здатися, що це бонусна новела з безкомпромісних «Поганих доріг» Наталки Ворожбит. Та це тільки на перший погляд, адже Марині Ер Горбач вдалося зробити багатошаровий та поетичний фільм, такий, що розростається глибше власного синопсиса і який на екрані зовсім не схожий на тематичні роботи колег.
Талант Марини легко розгледіти у надтонкій іронії, якій, здавалося б, немає місця на війні. Діалог на темному тлі про мертве, з якого починається картина, повторюється ближче до фіналу вже з відеорядом та виявляється діалогом про живе. Краєвид на пляж із пальмами на фотошпалерах за кілька хвилин все-таки трансформується в живу панораму природи: щоправда, не пальм, а донбаського степу, і не з вікна, а крізь розтрощену стіну. Ірка не каже ані слова про те, що не бажає кидати дім — вона мовчки продовжує закривати консервацію та планує ремонт.
З тонких деталей складається велика, цілісна історія, і саме деталі роблять надзвичайно болюче кіно більш м’яким, максимально глядацьким у межах заданої теми. Ця характеристика, звісно, не завжди комплімент великому авторському кіно. Але у випадку «Клондайка» «глядацькість» та універсальна мова — головні інструменти для того, щоб коротко та зрозуміло донести до іноземної публіки: діра в стіні будинку з 2014 року розрослася до діри — ментальної та територіальної — в сьогоднішній Україні, поки хтось її досі не помічає.
Оксана Черкашина («Погані дороги») нарешті повністю розкриває свій акторський потенціал для тих, хто не знайомий з її театральними ролями. Амплуа постраждалої від війни героїні не нове для акторки, але в «Клондайку» воно сягає свого апогею, перетворюючись в універсальний символ, такий, яким була персонажка Дженніфер Лоренс у фільмі «Мати!» Даррена Аронофскі. Вона жінка, мама, дружина і вона ж сама Земля. Вона є всесвіт і країна. Чоловіка та майбутнього батька грає Сергій Шадрін, а контрастним доповненням до проблем сімейної пари стає герой Олега Щербини Ярик, молодший брат Ірки, якому у фіналі дістався, певно, ключовий вердикт стрічки. До гри хлопців питань, на щастя, також немає. Їм обом у фільмі дісталася цікава роль: відносно один одного герої перебувають по різні боки барикад, але їх об’єднує одна мета — вивезти вагітну Ірку якомога далі від війни та зробити все, щоб її життя за кордонами будинку було комфортним, навіть якщо комфорт — це витягнутий з будинку на подвір’я курний диван.
Лейтмотив «поїхати не можна залишитися» фігурує не лише в сценарії, а і в роботі оператора Святослава Булаковського. Навіть коли щось відбувається поза будинком, камера разом із глядачем відчайдушно намагається не покидати дім. «Якщо не можемо ми, залишайтесь хоча б ви, бо для вас по той бік екрану всі ці вибухи — тільки звук». А коли все ж покидає, якомога довше береже нас від споглядання всього поганого.
Попередні українські роботи на тему війни часто супроводжувалися відгуками, загально схожими на такий: «Питання є, але кіно важливе та круте». Так от, «Клондайк» — це кіно важливе, круте і водночас таке, питань до якого немає взагалі. Воно на всіх рівнях збалансоване: глядачі, що не знають контексту, після фільму можуть його заґуґлити, а можуть і не ґуґлити, і кіно все одно працюватиме.
Діра в стіні може бути як місцем споглядання, так і відчиненими дверима для ворога. Народження дитини може бути як символом нового та світлого, так і нагадуванням про те, що десь нині живуть діти, для яких ніколи не було світу без війни. Хай там як, але серед цього дуалізму є одна константа: «Клондайк» цього року однозначно стане символом того, що Україну нарешті почують на належному рівні далеко за її кордонами.