Триває прокат комедії Еммануеля Курколя під назвою “Тріумф”, стрічки-учасниці офіційної конкурсної програми Каннського кінофестивалю-2020. До речі, Європейська кіноакадемія два роки тому визнала її також найкращою європейською комедією 2020-го. Розповідаємо, чому це легке і водночас повчальне кіно варте уваги.
У центрі сюжету — немолодий актор Етьєн, який влаштовується на роботу викладачем акторського мистецтва у в'язницю. Незабаром він розуміє, що його учні-в'язні — ідеальний склад для постановки «Чекаючи на Годо» Семюела Бекета. Етьєн умовляє все своє оточення – друзів, наглядача, керівництво в'язниці – дозволити йому поставити виставу у справжньому театрі. І несподівано йому дають шість місяців, щоб перетворити цих ненадійних маргіналів на професійних акторів, а самому стати режисером…
Етьєн розуміє, що шанс отримати власну “роль життя”, що прославила б його, така мізерна, що чіпляється за цей досвід постановки з непрофесійними акторами, як за можливість зробити свій внесок у культуру таким чином. В'язні - люди, з одного боку, вдячні, бо нарешті в їхню рутину втрутилася якась інша сила, що веселить їх і навіть вчить чомусь. Вони починають думати про велике і навіть задумуються про те, що їхні друзі та близькі пишатимуться, коли побачать їх на сцені. А з іншого боку, це, правду кажучи, не надто дисципліновані персонажі, котрі вже одного разу ступили на слизьку доріжку і їм легше вирішувати справи силою, не надто “напрягаючись” по життю.
Декого нашому головному герою вдається скерувати на праведний шлях, але ці хлопці час від часу випробовуватимуть на міцність його нерви. І врешті-решт, спокуса свободи, де можна все - від картоплі фрі до вільного пересування містом - така манлива…
Тож, щоб не спойлерити, краще дивитися самим, щоб дізнатися, що переможе: жага до свободи чи сила мистецтва? А, втім, мистецтво у будь-якому разі переможе.
Резюме у тому, що це кіно легке, але у той же час розповідає і про кризу середнього віку, і про проблеми у спілкуванні між поколіннями, себто вічне питання “батьки-діти”, і про творчу самореалізацію, і глобально про добро і зло, якщо хочете. Не можна назвати “Тріумф” стовідсотковим шедевром чи фільмом, який захочеться постійно передивлятись, але серед купи дійсно “прохідного” кіна та абсолютно пустих блокбастерів, ця стрічка - як ковток свіжого повітря у репертуарі вітчизняного прокату! На “Тріумф” можна піти, як на побачення, на нього можна піти і всією родиною. Однозначно кіно універсальне: французи бо вміють.
А тепер трохи бекграунду. Або як було у житті та що покладено в основу сюжету фільму. Актор шведського Національного театру Ян Йонсон виступав із монологом "Людина, як вона є". Якось до нього підійшов вражений глядач, який виявився директором в'язниці Кумла, і попросив прочитати там монолог. Ян погодився, виступив перед дещо ворожою аудиторією, яка, однак, залишилася враженою. Ув'язнений, який спочатку ображав Яна, після вистави попросив навчити "робити театр". Із 20-ти охочих відібрали п'ятірку, які після довгих репетицій та виступів усередині в'язниці отримали нагоду зіграти у реальному театрі. Вистави йшли добре, а про Йонсона дізнався сам автор, Семюел Бекет, і передав йому авторські права для постановки ще й другої частини "Чекаючи на Годо" (Ян міг дозволити собі тільки першу частину). Безпосередньо перед виступом у Готенбурзі четверо із п'яти ув'язнених втекли. Тож Ян дві години сам розважав повну залу.
А Бекет, коли дізнався про цю історію, був у захваті, сказавши, що "це найкраще, що могло статися з моєю п'єсою", хоча вся відповідальність лягла на плечі директора в'язниці…
Така передісторія вже інтригує. Тож ідіть бронювати квитки!