Я знаю, чого вам усім не вистачало весь цей час. Порції німецької зрадоньки. Перш ніж написати цей текст, я все ж хочу зауважити, що німецький уряд дійсно багато робить для того, щоб допомогти українцям, які втекли від війни. Для тих, хто шукає тимчасового захисту, тут ледь не найкраще місце: безкоштовний проїзд у транспорті, можливість отримати фінансову допомогу після прибуття, спрощена система отримання виду на проживання, можливість знайти роботу, де потрібне знання англійської мови (бо в Польщі, в Італії чи Франції з цим складніше), та ще й безкоштовні квитки у більшість державних музеїв і галерей — як приємний бонус. Проте є і зворотний бік медалі, про який ми зараз і поговоримо: тут все ще зважають на думку росіян і дають їм таке саме право голосу, як і українцям. І всім було одразу зрозуміло, що 8-9-го травня буде дійсно непроста ситуація на вулицях, бо тут і без повномасштабної війни між Україною та терористичним угрупованням «рф» завжди на «День перемоги» німці ховаються по домівках від неадекватних «Можем павтаріть!» та «расія впірьод!», а поліція отримує безліч викликів. Саме тому, щоб запобігти можливим конфліктам між українцями та тими, хто кричить «нам нє стидна за нашу страну», було заборонено вдягати українську та російську символіку в місцях пам’яті, пов'язаних із «Днем перемоги», а саме біля монументів у парку Тіргартен та Трептов-парку (антикультове місце на «День перемоги», куди злітається вся русня в Берліні).
До рішення уряду заборонити українську та російську символіку на 8-9 травня я намагався ставитися з розумінням. Так, як українця мене це ображало, і я вважаю несправедливим ставити на одну полицю наш прапор та прапор убивць, але чисто теоретично я міг простежити логіку цієї заборони, бо, як я зазначив раніше, у Берліні і так кожного 9-го травня якийсь треш відбувається, а в часи повномасштабної війни обов’язково були б провокації та фізичні конфлікти.
Проте маємо дві протилежні ситуації. Восьмого травня я йду на український мітинг у парк Тіргартен. Там поліція стоїть у броніках та з автоматами, відбирає в українців прапори (саме відбирає, а не просить заховати), навіть змусили мене з рюкзака зняти дві смужки (синю та жовту). На самому мітингу поліція постійно відштовхує людей до тротуару з дороги, хоча дорога перекрита і руху машин ми не заважали ніяк. Поліцейські робили це досить грубо та неприємно, а ще якщо вони помічали, що хтось дістає прапор з рюкзака, то одразу бігли до цієї людини та забирали стяг. Дякуємо, що в автозаки не саджали. Це все не завадило нам кричати «Save Mariupol, Save Azovstal» та на повний голос посилати російський корабель у відомому напрямку. На мітингу було чимало іноземних журналістів, які все це записували, і тішить думка, що світ нас бачить та чує. Проте поведінка поліції все одно залишила, скажімо так, неприємний післясмак. Але це ще не все.
Дев'ятого травня я йду до Трептов-парку, озброївшись українською мовою та значком з українським прапором, щоб подивитися на поведінку неадекватної русні та зрозуміти, чи буде поліція так само контролювати їх, як не давала висловлювати свою позицію нам. Одразу кажу, адреналін неймовірний. Потрапити 9 травня до Трептов-парку і спілкуватися там голосно українською мовою, ще й із синьо-жовтим значком на грудях, — це як бути єдиною живою людиною в зомбіленді, але поінт не в цьому. На вході в парк були зазначені чіткі правила: «Без прапорів, без символіки, без військової форми, без V та Z, без співання воєнних пісень та без всього іншого».
Як ви думаєте, чи сильно ці правила зупиняли росіян і чи поспішали вони їх дотримуватися? Спойлер: НІ! Так ось там можна побачити все: прапори срср, а також купу бидла в комуністичних футболках, портрети путіна, прапори росії, пісні про «Выходила на берег Катюша», шовіністичні крики і навіть заклики денацифікувати Німеччину та крики «раіся ура ура ура!» Деякі жінки ходили у військовій формі та пілотках на голові, неадекватні ліві німці розповідали у мікрофон, що росія воює не з Україною, а з нацизмом, а в них на грудях висіла фотографія путіна з підписом «путін — це свобода». Водночас з'являється новина, що в цьому парку затримали дівчину за український прапор, новина про побиття журналістів 1+1 (як би ми всі скептично не ставилися до Наталки Мосійчук). І ось посеред всього цього пекла поліція стоїть не в броніках з автоматами, а сука в простих світловідбивних жилетах з написом «Polizei». І вони не відбирали в рашистів прапори, лише боягузливо підходили до них і просили сховати, а коли відходили назад, то рашисти їх знову діставали, продовжували ними розмахувати і кричати «раіссся». Я це вже мовчу про випадки, коли росіяни в цьому парку відходили сцяти у всіх на очах, а таке я теж бачив, на жаль.
Тут виникає питання, а як так виходить, що в українців, які хочуть припинити геноцид у своїй країні, ледь не силою забирають прапори, а рашистів, які цей геноцид просувають, з розумінням просять заховати прапор і заплющують очі на недотримання правил, що написані на вході до парку. Я прекрасно розумію, що Німеччина сильно травмована своїм радянським минулим, яке прийшло до неї після того, як срср під час «звільнення Берліна» ґвалтував та вбивав тут жінок, дітей та мирних жителів. Також розумію, що 28 років у полоні НДР теж дають про себе знати та заважають інколи адекватно сприймати реальний стан речей у світі, але здавалося б, що зараз часи, коли потрібно обрати, на якому стільці ти хочеш сидіти, а не лицемірно грати на обидва боки, принижуючи цим і без того величезні жертви, які Україна приносить заради свободи всього цивілізованого світу.
Але зрадонька на цьому не закінчується. Повертаючись додому вже увечері після цього збоченого Діснейленду, навпроти свого тимчасового помешкання я побачив якийсь мітинг. Цікавість змусила мене підійти та роздивитися, а за що там люди голосують. Крінж не знав своїх меж. На «головній» машині цієї акції був поєднаний прапор український та російський — між ними голуб миру, у людей в руках плакати про те, що Німеччина має припинити постачати зброю Україні, а самій Україні взагалі б краще капітулювати. І якщо до рашистів на святкуванні «Дня перемоги» в мене в принципі питань не дуже багато, бо там все очевидно дуже давно і щось доводити їм — це все одно, що чекати, поки гниле яблуко стане свіжим, то до німців, які закликають Україну капітулювати, у мене питань багато. А українсько-російський (навіть писати це словосполучення гидко) прапор з голубом миру — це для мене все одно, що під час Другої світової зробили б об’єднаний прапор зі свастикою та зіркою Давида. Накопичивши за весь день емоцій, я почав з подругою на всю вулицю кричати «Слава Україні» в бік цього мітингу та тикати середні пальці (що, мабуть, не дуже добре), на що вони ввімкнули якийсь німецький марш, щоб нас заглушити.
Я б хотів зробити до всього цього якісь висновки, але, на жаль, вони дуже невтішні і оголошують вирок демократичному європейському суспільству, яке дає свободу підтримувати геноцид. Сприймати подібне якось адекватно і з розумінням тупо неможливо. У перші дні війни росіяни жалілися на те, що їх несправедливо утискають у всьому світі, але за 8-9 травня я побачив лише, як утискають українців, а росіян толерують, поки їхній уряд та армія знищують наші міста, вбивають жінок та дітей і намагаються стерти нас як націю.