Український кінопрокат намагається існувати в умовах війни і завозити глядачам нові стрічки — навіть тоді, коли сеанс у будь-який момент можуть зупинити через повітряну тривогу. Цього тижня до кінотеатрів доїде новий марвелівський блокбастер «Тор: Кохання та грім». У чому особливість саме цієї частини величезного супергеройського серіалу і чому серія фільмів про «Тора» стала ледь не найкращою серед усіх інших? Про це ми зараз і поговоримо.
Після подій «Месників: Завершення» Тор разом із Вартовими галактики вирушив у космічну подорож різними світами та планетами, де на героїв очікували всеможливі пригоди. Він скинув зайву вагу, почав займатися медитацією та вирішив більше часу присвячувати собі. Проте все змінюється, коли на горизонті з’являється демонічний Ґорр — убивця богів, що через відчуття помсти полює на кожного живого бога. Тору доводиться повернутися до Асґарда, щоб захистити себе та своїх людей. Але тут відбувається найцікавіше: колишня дівчина Тора Джейн Фостер, маючи смертельну хворобу, відчуває поклик молота і отримує таку ж силу, як і сам Тор. У битві Ґорр полонить усіх дітей Асґарда та забирає їх у свій світ. І Тор, Джейн та Валькірія вимушені об’єднатися, щоб урятувати малих від рук страшного демона.
Перш ніж розбирати сам фільм, хочеться трохи нагадати, якою була еволюція картин про «Тора» протягом усіх чотирьох частин. Коли кіновсесвіт «Марвел» тільки починав набирати обертів і не мав такої фанбази, як зараз. Перші стрічки серії були дуже обережними і, можна сказати, стерильними. Після успіху «Залізної людини» студія вирішила робити фільми серії за схожою структурою, бо побачили: вона працює. І те, що так ідеально лягло на історії Тоні Старка про зухвалого героя, який після певних подій вимушений починати життя спочатку і ставати кращою людиною, ніж був на старті. Перші два «Тори» були відверто посередніми: занадто серйозні, занадто пафосні та занадто героїчні, як і сам персонаж у виконанні Кріса Гемсворта був типовим черговим супергероєм. Ситуацію рятував тільки Том Гіддлстон, якого полюбили абсолютно всі настільки, що за 10 років ми отримали про його персонажа окремий серіал.
Проте повернемось до Тора. Окрім сольних фільмів, він також з’являвся у перших двох частинах «Месників» і не сильно відрізнявся від того, що ми бачили. Та потім у кіновсесвіті почали відбуватися певні зміни. Після успіху неймовірно авторських та новаторських «Вартових галактики» від Джеймса Ґанна, де режисеру дали повну творчу свободу і дозволили експериментувати з героями та форматом, Кевін Файґі вирішив запрошувати більше постановників зі своєю фірмовою стилістикою у створенні нових стрічок, щоб у «Марвел» з’явилося більше різноманіття. Так ми отримали візуально приголомшливого «Доктора Стренджа» від Скотта Дерріксона, соціально наративну «Чорну Пантеру» від Раяна Куґлера, крутий шпигунський трилер «Капітан Америка 2» від братів Руссо (які зняли й обидві частини фінальних «Месників») і, власне кажучи, на «Тора» теж чекали певні авторські зміни. У крісло режисера «Тора 3» Кевін Файґі посадив справжнісінького розбишаку у світі кіно Тайку Вайтіті, який до цього встиг зняти лише дві індікомедії «Що ми робимо у тінях» та «Полювання на дикунів». Ніхто не розумів, що саме з цього вийде і чи було доречним віддавати високобюджетний блокбастер до рук комедійного автора з Нової Зеландії.
У результаті — хоч Тор і був косметично змінений, ми отримали від Вайтіті ледь не один з найкращих фільмів у серії MCU. Із пафосного Тора він зробив комічного і чарівного персонажа, який проходить власний шлях дорослішання через купу кумедних ситуацій, що змушують його знайти силу всередині себе, а не всередині свого молота. Тайка через комедію зробив дуже цікаву екзистенційну стрічку, де відчувається глобальна ідея (попри десятки ґеґів та екшн-сцен, якими фільм буквально наповнений). У кінці ти розумієш, про що була ця історія, і немає відчуття, ніби тобі підсунули якусь підробку на один раз. Після шаленого успіху триквела «Тора» студія вирішила, що й наступну частину теж зніматиме Тайка.
Ситуація навколо «Тора 4» складна й неоднозначна. З одного боку, це саме той Тайка Вайтіті, якого ми любимо і який не зраджує своєму фірмовому стилю. З іншого боку, відчуваються певні проблеми.
Одне з головних питань — це антагоніст Ґорр. Грає його геніальний Крістіан Бейл, який просто не вміє грати погано. Власне, у «Торі» він на своєму місці, усі сцени з ним дуже потужні, і його перформанс перетягує ковдру уваги глядача на себе щоразу, як актор з’являється на екрані: емоції, пластика, міміка — усе це лякає так, як і має за ідеєю. Та проблема полягає у тому, що самого Крістіана на екрані не так багато, як хотілося б. Ми розуміємо його мотиви чисто раціонально, але нам не дають того розкриття персонажа, на яке він заслуговує, особливо зважаючи на те, що Ґорра погодився грати сам Крістіан, чиє ім’я в блокбастерах ми не так вже часто й бачимо (якщо не враховувати Темного Лицаря у Крістофера Нолана). Виявляється, що фільм дуже порізали на монтажі, і багато сцен (із Бейлом, зокрема) постраждали. Замість того, щоб дати нам рівноцінного головному герою антагоніста, зробили лише непогану заявку, яку сильно не докрутили. І це відчувається в усій стрічці, що, наче божевільна, стрибає зі сцени на сцену, не даючи навіть хвилинки відпочити і провести час з героями поза екшном і ґеґами. Їй сильно не вистачає таких сцен, як-от у «Торі 3», коли Тор і Локі їдуть у ліфті й обговорюють свої стосунки. Чомусь Тайка вирішив, що краще повирізати, аби кіно не буксувало, але це пішло йому тільки в мінус.
Та попри все, ідеї та стиль «Тора 4» ще компенсують його мінуси. З перших хвилин появи Тора на екрані кіно перетворюється на скажений кислотний треш у найкращому сенсі слова. Усі сцени з Вартовими галактики буквально нагадують «Кунґ Ф’юрі» з YouTube, і це просто хочеться смакувати. Музика Guns N` Roses, гіперболізований анімаційний екшн з кумедними ворогами, абсурдні жарти і якась неймовірно лампова атмосфера, що робить цей фільм певною мірою затишним для сприйняття — усе це закохує тебе в режисуру Тайки Вайтіті, і просто хочеться дивитися кіно якомога довше.
Та не лише комедією фільм може вихвалятися. Драми цього разу підвезли також чимало. Як я зазначив вище, Джейн Фостер у картині хворіє на рак, і це один з головних наративів. Підзаголовок «Кохання та грім» тут не просто так. Стрічка реально працює з темою кохання, але не як із чимось романтичним і теплим, а як із тим, що може тобі зробити боляче, коли ти втрачаєш людину у своєму житті. У цьому плані Вайтіті не зраджує собі, а робить саме так, як у «Кролику Джоджо», коли в першій половині фільму ти не можеш припинити сміятись, а потім несподівано в тебе вибивають крісло з-під ніг, залишаючи сам на сам із важливими й болючими темами.
І так, можливо, це працювало б краще, якби автори розширили фільм і дали більше часу нам провести з героями, перш ніж бити драмою. Та наративи й емоційність стрічки, як не дивно, все одно працюють на тебе і змушують відчувати те, що закладав Вайтіті. Ба більше, весь цей капусник запускає і мозкову діяльність, і тобі є про що подумати після перегляду, бо втрата близьких людей — це саме те, про що через обставини думає більшість із нас, навіть якщо особисто не стикається з цим.
Окрім сліз від драматичної складової, є окремі сцени та жарти, що викликають сльози від сміху. Чого вартий весь епізод у Зевса, де роль легендарного Бога зіграв товстий Рассел Кроу в максимально комічному та абсурдному амплуа. Це той випадок, коли комедія на межі повної клоунади, але це так тупо, що неможливо не сміятись і не отримувати від цього задоволення. Там прекрасно все: несподіване оголення Гемсворта, костюм Рассела Кроу, чудернацькі створіння на зустрічі богів, кам’яний Корґ і навіть живий пельмень. Тайка наче ні в чому себе не стримував і ліпив у цю сцену все, що спадало на думку.
Таких епізодів або якихось крутих деталей розкидано по фільму чимало. Там одні тільки крикливі цапи вже розірвуть ваші животи на частини, бо не сміятися з них у вас не вийде фізично. Також стрічка постійно стріляє культурними «пасхалками», бо, як ми з вами знаємо, Тайка Вайтіті ще той ґік. Джейн Фостер тут можуть назвати Джуді Фостер і Джейн Фонда, герої згадують «Інтерстеллара», постійно грають рокхіти 80-х, особливо пісні Гансів, а окремі сцени відсилають нас до інших культових картин. 
Про акторську гру говорити багато не доводиться, але знову ж таки, тут що не актор, то харизма: що Гемсворт, що Портман, що Бейл, що моя улюблена Тесса Томпсон у ролі Валькірії, якій додали ЛГБТ-натяки в характері. Гемсворт цього разу прекрасно поєднує свої комедійні та драматичні можливості, а між цим залишається все ще крутим супергероєм з відповідними фізичними даними.
На відміну від усіх інших фільмів четвертої фази MCU, цей дає саме те, що обіцяє під час рекламної кампанії. Бо ми вже розчаровувались через «Доктора Стренджа 2» з гарною режисурою Сема Реймі, але ніяким сюжетом; через жахливих «Вічних», що обіцяли глядачу абсолютно новий «Марвел». Про такі проєкти, як-от «Чорна вдова», навіть згадувати не хочеться, бо згадувати там абсолютно нічого. «Тор 4» — це той продукт, яким він себе й позиціює з самого початку: не більше й не менше. Якщо вам подобається трейлер або «Тор 3», то розчарування бути не має. Якщо ж ви не сильно любите Тайку Вайтіті, то можете пропустити.
Проте не забувайте: якщо йдете до кінотеатру, будьте свідомі та уважні, не ігноруйте повітряну тривогу і дотримуйтесь усіх правил безпеки в кінотеатрі чи ТРЦ!