Де: Театр на Подолі
Коли: 26 грудня 2023 року та 4 січня 2024 року
Іван Уривський вдруге ступає на сцену Театру на Подолі і лишається вірним вибору матеріалу, з яким працює — це українська класика. Іван — режисер, який навколо свого імені вже давно зібрав немилі журналістському вуху штампи, як-от «головний інтерпретатор української класики», «режисер-хітмейкер», «головний символіст…» тощо. Усі ці медійні статуси дуже звужують особистість будь-якого митця, а ще — будують вершини очікувань з кожною новою роботою. Якщо минулого разу на цій сцені народився естетико-філософський погляд на історію Дона Жуана крізь текст драми Лесі Українки «Камінний господар» (постановка якого стала ще й яскравим експериментом проєкту «Театр 360 градусів»), то цього разу Іван Уривський вирішив буквально осучаснити соціальну комедію Івана Карпенка-Карого «Хазяїн».
Варто зауважити, що постановка народилася дуже швидко — за 1,5 місяці в ритмі нашої реальності. Очевидно, що, накладаючи на п’єсу Карпенка-Карого наш час, режисер побудував паралель між тогочасною недолугою селянською буржуазією і сучасними мільйонерами-провінціалами. «Нажива заради наживи» — це єдине гасло подібних персонажів, яким є Терентій Гаврилович — головний герой п’єси у виконанні В’ячеслава Довженка.
фото: Іра Марконі
Брудний бізнес, корупція та відкати — теми, які не сходять зі шпальт газет сьогодні, опиняються також у центрі режисерського об’єктиву у виставі «Хазяїн». Сценограф Петро Богомазов та художниця з костюмів Тетяна Овсійчук (незмінна франківська команда Уривського) пропонують нашій увазі очевидний простір простенького типового пластмасового офісу з усіма атрибутами уявного для Терентія багатства бізнес-світу: працівники-підлабузники, безліч відеокамер спостереження (що, до речі, слугують способом Хазяїна дистанціюватись від реальності) і навіть майданчик для міні-гольфу… Загалом, присутнє все, що можна було б побачити в наших серіалах початку нульових, де наївним домогосподаркам згодовувалося уявлення про розкішне життя вигаданих еліт якогось міста N. Подієвість будується не так з акцентом на головному героєві, як на образі овець. Вони і валюта в незаконних оборудках, і символ мовчазних отар народу, які зносять на собі всі знущання, вони ж і свита хазяїна, який їх «годує» до забою.
Текст Карпенка-Карого в такому перепрочитанні теж не міг не піддатися трансформації. Попри те, що режисер залишив автентичні репліки п’єси, як сюжет, так і герої набули нових втілень. Певні образи твору об’єднані в один, а одну з чоловічих ролей, а саме Маюфеса (Маю) грає блискуча характерна акторка Катерина Рубашкіна. Деякі перетворення, як-от зміна прізвища персонажа Зеленського на Залуського, взагалі породили до цього часу не бачений в українському просторі прецедент, коли режисерські рішення вийшли за межі театрального життя і стали продовженням соціально-політичних процесів у країні та їхнім дзеркалом, хоч і кривим. Навіть після другого прем’єрного показу відбулися зміни в афіші вистави на сайті театру, адже всі герої позбулися суперечливих прізвищ і лише названі на ім’я, аби полишити будь-які спроби додаткових спекуляцій на тему цензури в театрі.
фото: Іра Марконі
Якщо у виставі та й у творі письменника викриваються знайомі поняття для кожного українця, як-от марнославство, корупційність, стадність, жмикрутство та безкультур’я, то поза своїм дійство вистава породила хайп, у якому не менш яскраво показали себе безпринципні медіа з грою у клікбейт, актуалізувала проблему менеджерської комунікації, кенселінгу та улюбленої забавки українського народу — пошуку зрад. Менше з тим, вистава отримала додатковий піар і вже час покаже, буде її солдаут наслідком чорного піару чи позитивною оцінкою саме театрального продукту.
Короля грає свита, тільки йому того не збагнути. Можна помітити, як експресивний і доволі метушливий герой В’ячеслава Довженка стає на другий план, а його Терентія починає відображати оточення. Попри те, що воно зносить відверті знущання від свого Хазяїна (постійні принизливі ляпаси по лобі), кожен із них тільки й робить, що за спиною одне в одного планує чергові оборудки. Так, Феноген Романа Халаімова від самого початку буде демонструвати руки, які світяться фосфором від мічених грошей, Порфирій Артема Мяуса триматиметься за зброю поки вигадуватиме нові способи обікрасти Терентія, але так, щоб і той лишився задоволений, а Харитон Сергія Гриніна вигадуватиме майстерні форми підлабузництва і плазування перед Хазяїном. І навіть антипод всього цього стада, донька Терентія Гавриловича Соня у виконанні Марії Деменко теж не стане відверто позитивним персонажем. Вона, у чоловічому костюмі, протестна максималістка поводиться доволі екзальтовано, хоч і буде тою єдиною, яка в скрутну хвилину лишиться з батьком майже на смертному одрі. Та, можливо, тільки Петро Петрович Богдана Бенюка як бізнесмен нової формації стає контрастним тлом для всіх «чеснот» Терентія Гавриловича.
фото: Іра Марконі
Іван Уривський не обійшов тему й знецінення державних нагород, які можуть в нашій державі виблискувати на піджаках як достойних мужів, так і відвертих «мічених» персон. У виставі доволі яскравим є епізод із нагородженням ненависника культури Терентія Гавриловича Орденом князя Ярослава Мудрого (на заміну ордена Станіслава в творі письменника), що стає для нього черговим приводом для самозакоханості та вседозволеності.
Вистава матиме наркотичний та алкогольний фльор, тут буде і дим вейпів, і відголоски бандитських 90-х з управлінцями зі зброєю в кобурі, й активне нищення незаконних паперів напередодні можливого «великого шухеру». Тож всім прихильникам звичної естетики Івана Уривського треба бути готовим до нової сценічної мови режисера та непритаманної йому стилістики без виражених катарсичних сюжетних прочитань. Напевно, це той нереалізований режисерський поштовх, який не можливий був би на рідній Уривському сцені Національного театру імені Франка, але який відбувся в Театрі на Подолі. І за долею такого експерименту нам ще варто буде поспостерігати, як і за тим, як у нашому суспільстві хазяї міняються, от тільки синдром стада не зникає, що породжує нових чабанів з палицями в руках для старих овець.