Який він — український театр під час війни та що в ньому слід змінити? Чи готове українське суспільство до мистецтва і що таке «свідоме окультурення», розповіла акторка і театральна продюсерка Даша Малахова. Вона пригадала улюблені моменти в театрі й поділилася, як змінився Театр на Подолі після смерті його засновника і художнього керівника Віталія Малахова.
Також поспілкувалися про виставу «Хазяїн» Івана Уривського за п’єсою Івана Карпенка-Карого, прем’єра якої відбулася наприкінці листопада. Вистава мала неабиякий резонанс в українському суспільстві, зокрема через звинувачення в цензурі. Хай там як, для режисера це вже далеко не перша вистава-солдаут — квитки на Уривського розбирають за лічені години й на місяці наперед. У чому полягає феномен такої популярності — в інтерв’ю з Дашею Малаховою.
– Як війна вплинула на український театр?
– Мрію, щоб більше людей ходило в театр щодня. І вже років десять я як продюсер намагаюся популяризувати український театр.
Війна ж звернула увагу на український матеріал. Люди почали ходити на український контент, стали краще купувати квитки в театри. Ми вже свідоміше ставимося до українського. Це стосується українського вина, одягу — українських брендів загалом. Це ж теж не було настільки популярним, тому це радше про те, що зараз такий контент просто на часі.
– Вистави Івана Уривського викликають неабиякий ажіотаж серед глядачів. На них ходять по кілька разів, квитки розбирають за лічені години на місяці наперед. Це, звісно, показник майстерності режисера, команди, але водночас вистави деяких інших режисерів не мають зараз такого попиту та впізнаваності в суспільстві, хоча також поставлені професіоналами. У чому феномен такої популярності?
– Насправді річ у тому, що до «Конотопської відьми» на вистави Івана ходили, як і на вистави решти режисерів. Буває, нема квитків на вистави Давида Петросяна, буває складно взяти квитки на вистави Макса Голенка. Тамара Трунова ставить прекрасні вистави. Стас Жирков, якого ми призабули, але все ж таки він український режисер і теж створював певний ажіотаж. Я не кажу вже про свого тата Віталія Малахова, який ставив прекрасні вистави, а також багато режисерів з інших театрів. Тому це ажіотаж однієї вистави: ми дуже любимо отак за щось ухопитися, побігти туди, де всі. Пам’ятаєте, як, наприклад, у PinchukArtCentre були черги.
Не те що це не феномен Івана і що він не може стати всесвітньо відомим українським режисером. Це про те, що сьогодні його люблять, а завтра йому говорять, що він «зелізун». Це мало пов’язано з театром — більше з тим, що ми дуже реагуємо на хайп. Ми швидко інфікуємося, починаємо грати в гру, яку нам пропонують. У принципі, так і сталося, мені здається.
До того ж Іван любить український матеріал, тому тут ніби всі зірки зійшлися. Те, що він пропонує, — це сучасне і дає можливість відчувати. Не треба багато думати, тебе не обтяжує режисер: ой, а ось тут щось сталося, а я не розумію, чому це сталося. Він грає з тобою на рівні емоцій, бо він грає зі світлом, звуком, рухами, матеріалом. Це більше схоже на такий кліповий формат, де все швидко змінюється, де енергія дуже сильна, тому це і справляє таке враження.
"Камінний господар" у Театрі на Подолі, фото Іра Марконі
– Мережею шириться дискусія про те, чи заміна прізвища персонажа із «Зеленський» на «Залуський» у виставі «Хазяїн» Івана Уривського — політична аналогія. Чи простежується цей контекст?
– Думати про зміст вистави, про культуру, у яку потрібно інвестувати, про корупцію й бажання все привласнити, про почуття меншовартості, про відсутність освіти — набагато складніше, ніж про зміну імені одного з героїв.
Так побудована психологія людини, що будь-яка інтелектуальна робота, праця відкладається на потім. І так влаштована голова, не тільки українця — будь-якої людини, що ми думаємо про те, про що думати нам найпростіше. А найпростіше думати про зраду, бо робити нічого не потрібно.
Просто наш внесок у перемогу — те, що ми всіх підозрюємо.
А якщо є можливість ще долучитися й написати про це у фейсбуці, це фактично дорівнює внеску в майбутнє України. Найскладніше — це, звісно, працювати над власними інтелектуальними можливостями. Розвиток ніколи не буває простим: це коли тобі треба по закрученій спіралі підійматися вгору дуже-дуже високо, наприклад, на 20 або на 40 метрів. І на кожному кроці ти маєш поставити ногу, підтягнути себе, поставити й знову зробити над собою це зусилля.
От і похід в театр і взагалі взаємодія з мистецтвом — це постійні кроки на шляху до розвитку. Це робота душі.
Розумієте? І це про мистецтво. Тому найпростіше в цей момент — нікуди не йти по спіралі, не займатися розвитком, а просто рятувати Україну якоюсь потенційною зрадою.
Я дуже погоджуюся з думкою, що в нас у зародку демократія. І багато процесів, як би ми не хотіли, щоб вони стосувалися світової змови, найімовірніше відбуваються хаотично. У нас не настільки стала демократія, не настільки стала політична структура, культурна і ціннісна основа. Це частіше за все тому, що суспільство от таке молоде. А ми аналізуємо якось, чому ж це сталося саме так? Ні, це не чому, це — просто. І от в цьому просто й лежить відповідь.
Даша Малахова. Фото з особистого архіву
– Що порадили б відвідувачам театру?
– Дуже важливо людям, які планують взаємодіяти з театром, всотувати мистецтво в будь-якому вигляді. Дуже важливо робити це свідомо. Головна проблема сьогодення — це проблема інстаграму. Я б робила таку спільноту людей без телефонів, бо рідко люди справді хочуть піти в театр — вони хочуть зняти сторіз у тому театрі. Розумієте, це два різні бажання. Тоді можна сказати, хто є хто і скільки часу витрачає на щось.
Наприклад, з «Конотопською відьмою»: бачу в сторіз в Івана, що всі знімають одні й ті самі моменти у виставі.
Це про флер бути й здаватися. Хтось зняв, хтось купив і в мене тепер є.
Мистецтво — це не зовнішня робота людини над собою, а внутрішня. Є люди, які знімають, як вони читають книжки, а є люди, які читають книжки. Я думаю, що найкращі вистави будуть ті, де люди забуватимуть діставати телефон і знімати сторіз. Тоді це справді будуть ті вистави, які справлятимуть неймовірне враження. Звісно, весь контент робить театр популярним, але ж чи проникає він у глядача, чи змивається з першим бокалом апероля після aнтракту — ми не дізнаємося.
Кажучи це з великою любов’ю до всіх, кого ми згадуємо, я думаю, що українці поки що не потребують мистецтва. Я вірю, що ми не готові до роботи над собою. От я граю в «Зелених коридорах». Вистава теж популярна, глядач хоче, щоб йому говорили там: «русні — кінець», «путін — здох», усі танцюють у вишиванках і пов’язують себе з українською культурою.
Але все складніше, там зашиті меседжі, а поверхові жарти мало стосуються до духовності, вони просто приманка. Завдання мистецтва — розвивати духовність.
Мистецтво може бути простим, на перший погляд, але воно розвиває дуже цікаві інтелектуальні складні навички. Наприклад, примітивізм Марії Приймаченко, де ти бачиш якусь дивакувату собачку, але в цій тваринці дуже, дуже багато змістів, які хочеться розшифровувати. І не завжди перше, що ти бачиш, повністю є тим, що хотів сказати автор.
"Камінний господар" в Театрі на Подолі, фото Іра Марконі
– Яка ваша улюблена роль у театрі?
– Я дуже-дуже щаслива людина. Мені пощастило працювати щодня з неймовірними людьми. Хотілося б згадати Васю Кухарського, якого не стало декілька днів тому. Ця професія — велике щастя зустрічатися з такими талановитими й прекрасними людьми, настільки духовними, багатими на душу.
Я досить невисоко оцінюю свої творчі можливості, тому що я взагалі не амбітна людина. Оскільки народилася в театрі, у мене ніколи не було жаги до мистецтва, бо я завжди жила в мистецтві. Це завжди в мене було: як у дитини, у якої вдома завжди на столі є цукерки, і вона ніколи їх не набирає, бо знає, що вони там є. Ось і в театрі дуже схожа історія. Від того кожна роль для мене — це просто можливість побути разом з людьми, яких я люблю. Здається, я розчиняюся в роботі, як вдома. Тому в мене немає улюбленої ролі, є улюблений театр.
– А кого хотіли б зіграти?
– Я б дуже хотіла зіграти Леді Макбет.
Я прихильниця драматичних робіт, до того ж таких, де треба кишки витягнути й намотати на руку. Але я кайфую від усього, я щаслива, бо працюю в гарному театрі з прекрасними людьми.
Репетиція в Театрі на Подолі, фото Іра Марконі
– Які найприємніші спогади про театр?
– Є якісь моменти улюблені. «Звідки беруться діти» — прекрасна вистава, ми об’їздили всю Україну і грали її 15 років, я вагітна була з цією виставою, народжувала і поверталася. У «Трактирниці» Карло Гольдоні грала роль моєї мами — і в її костюмах.
Піранделло я просто обожнюю як автора, мій тато ставив його «Шість персонажів у пошуках автора» — неймовірна складна філософська вистава. Це була одна з можливостей попрацювати з татом. І це були дуже тяжкі репетиції, але я їх дуже люблю.
Знову ж таки — Ваня (Уривський — ред.) прекрасний, і з Давидом Петросяном теж насолодилася роботою. Макс Голенко — мій найулюбленіший режисер усіх часів і народів, просто великий друг. «Зойчину квартиру» ми з ним разом робили й «Зелені коридори», а починали з «Холостяків».
– Вистава «Зойчина квартира» за п’єсою Булгакова була популярна в Театрі на Подолі, проте зараз її вже немає в афіші. Як ставитеся до таких змін?
– Я думаю, що «Зойчина квартира» трималася на волосині досить довго у зв’язку з кенселінгом автора. Хоча саме ця вистава навпаки — висміює чекістів, і мені здається, вже настільки круто показує, як все працювало. Чесно, я не знаю, чому її зняли й чи повернеться вона.
Це нормально — оновлювати вистави. І я вважаю ненормальним, коли вистава йде 5, 10, 15, 20 років. Це теж дуже сильна радянська штука, тому що в нас репертуарні театри. Це дуже глибинні системні речі, про які ми не замислюємося.
У нас зараз 60 акторів у театрі, і кожного треба всунути в якусь п’єсу і знайти йому режисера. У Великій Британії, у США, у будь-якій країні світу, до якої ми прагнемо, я не говорю про росію, театри — проєктні, не репертуарні. Тобто ти не можеш на роботу приходити роками, як ми по 20 років працюємо в одному театрі, і сидіти на цьому. Ти зробив проєкт, запустив 20-40 вистав, граєш 4-5 разів на тиждень — і все.
Даша Малахова. Фото з відкритих джерел.
Це класичний формат, як у світі працюють театри. Усі голлівудські, театральні зірки, Британський національний театр — усі так працюють. Тобто режисер збирає, як на фільм, акторів, тривають репетиції, а потім просто починається ран. Вистава йде кожен день у певному театрі, але роками це робити неможливо, бо у всіх є свої плани. Успішні актори зайняті в інших проєктах, і вистава закінчується.
Так вона актуалізується на той час, коли її роблять, і так, звісно, працює інститут критики. Усі приходять на прем’єру в очікуванні діагнозу, і наступного дня критики пишуть про цю виставу. Далі ж на неї або купують квитки, або це провал. А ми живемо в пострадянському фасоні театру, тому часто вистави, як-от «Зойчина квартира», втрачають актуальність.
Мені дуже кортить бути конкурентоспроможними. Я люблю, коли ти приходиш на репетицію і весь напружений, бо знаєш: якщо погано гратимеш, тебе замінять на іншого актора. А в Україні цього не відбувається — люди, яким по 85 років, тримаються за своє місце і готові робити все, тільки б не йти з театру. І це не ейджизм — є актори для кожної ролі. Я про пересиджування, коли актор починає бути схожим на музейника, який сидить на стільці та стежить, щоб ніхто не торкався руками мистецтва.
– Як змінився Театр на Подолі після смерті Віталія Юхимовича?
– Після смерті Віталія Юхимовича, звісно, змінився. Театр почав ставати тим, про що тато мріяв насправді. Театр на Подолі перестав бути театром однієї людини. Він перестав бути театром з татом. Сьогодні Богдан Михайлович, я йому супер вдячна, бо він професійний і ефективний як людина, все робить швидко і круто. Проходить готовий до репетиції, завжди в формі, усміхнений, і це сильно завищує планку. Хоча коли Богдан Михайлович приходив у театр, він говорив, обіцяв, що не гратиме в театрі й очолюватиме його винятково як художній керівник. Але зараз він грає, і досить багато, це цікаве поєднання. Я думаю, що цим він відрізняється від Малахова. Я не знаю, чи добре це, чи ні, але дуже цікаво.
Чи є в мене відчуття, що це тепер театр Бенюка? Ні. Театр зі смертю Малахова став «всіхнім». І він став, як тато колись мріяв, більше ніж будинок культури, у якому показують вистави.
Вистава "Зелені коридори", фото Іра Марконі
Чого мені не вистачає? Стратегії. Мені складно побачити перспективу, якими ми будемо, якщо туди не цілитися. І тут я вмикаю продюсера. Хоча раніше я знала більше, тому що я все ж таки була з татом постійно. І, можливо, більшість людей цього не усвідомлювала і теж не розуміла стратегії. Тепер я на їхньому місці.
Коли був Малахов, можна було просто тому, що ти знав тата добре, ти багато років з ним працював — залишатися в команді. А коли тата не стало, то так уже не можна. У творчості, у мистецтві кожен сам на сам.
Кінець кінцем, творчість не може бути колективною, кон’юнктурною, заради повних залів. Художник має створювати те, що відчуває сам, а не для того, щоб сподобатися глядачу, керівнику, міністерству. Якщо це нещиро, це перестає бути мистецтвом.