Час від часу з’являються такі європейські стрічки, яких від самого початку супроводжує успіх на більшості кіномайданчиках та фестивалях. І таке визнання досягається не так завдяки їх безапеляційним художнім якостям, як безмежному рівню дискусії, які породжують ці картини. Ймовірно до категорії таких фільмів належить французька драма Жюстін Тріє «Анатомія падіння», яка нарешті дісталась до наших кінотеатрів. Стрічка у вітчизняному прокаті з 14 грудня.
Так, це кіно не залишає байдужим (якщо звісно досидів у залі протягом 2,5 годин його хронометражу), змушує мозок неабияк працювати, місцями приголомшує, поглиблює рівень кінематографічної обізнаності. Проте, чи дійсно «Анатомія падіння», – володарка Золотої пальмової гілки Канн і п’яти премій Європейської кіноакадемії, учасниця всіх кінорейтингів 2023 року, – варта такого визнання? Фільм, де питання перетікають у переваги, а переваги у недоліки?
Спробуємо розібратися.
Головна героїня Сандра, німкеня за походженням, живе зі своїм чоловіком, французом на ім’я Семуель, на його Батьківщині, у високогірному приватному будинку. Вона письменниця, він теж. Вона успішна, а він не дуже, через що останній перебуває у досить пригніченому стані.
Творче подружжя виховує 11-річного сина, який сім років тому внаслідок неприємного випадку майже втратив зір. І ось одного дня, коли жінка була вдома, а хлопець зі своєю собакою на прогулянці, чоловік падає з горища та помирає.
Ніхто нічого не бачив. Розслідування наполегливо крутиться навколо Сандри, як головної та єдиної підозрюваної, адже їхнє подружнє життя знало і кращі часи. Правда розглядається також теорія, що Семуель скоїв самогубство.
Режисерка та співсценаристка «Анатомії падіння» Жюстін Тріє, здавалось би, просту історію розповідає досить незвичайними методами, під несподіваними кутами та з неочікуваними акцентами. Це кіно не працює за законами звичного та комфортного кінематографа, що дещо обмежує потенційну аудиторію, але надає елітарного, фестивального шарму. Гра в жанри, їхнє розмиття та місцями навіть нівелювання, дає змогу називати цю картину глибоко авторською з усім, що витікає з цього визначення.
Джерелом усіх порушених у фільмі питань є Сандра та Семуель і частково їхній син, вимушена жертва обставин.
Геть усе крутиться навколо не просто складних, а відверто дуже тяжких відносин між чоловіком та дружиною.
Чимало сталося протягом їхнього спільного життя, особливо за останні півроку, і глядачеві буквально вивертають сімейні, міжособистісні проблеми людей, яким не варто було так довго залишатися разом. Вивертають не безпосередньою дією головних героїв, а в залі суду та на допитах, адже сталася смерть, триває судовий процес, а підозрювана Сандра не має залізобетонних алібі. Однак із доказами проти неї теж не все просто.
Семуель помирає на самому початку фільму, він не може розповісти, чому помер чи хто його вбив, і згодом чуємо про нього лише зі слів інших або бачимо в кількох флешбеках, досить органічно вплетених у полотно розповіді.
Але ми багато чуємо Сандру, яка розповідає свою правду. Розповідає. Свою. Правду. Відповідно залишається гадати, думати, співставляти, аналізувати, бо істину протягом усього фільму від нас старанно приховують. Глядач, як і присяжні в залі суду, складає пазл із наявного, зі слів свідків та близьких померлого, з теорій прокурора, захисту адвоката, висновків судмедексперта, аудіокасет померлого, «правди» чи правди Сандри. Як речі, що у довільному порядку дістаються зі старого сундука на горищі, так і нам надають все нові факти – шокуючі й очевидні, етичні та цинічні, прості та життєві.
Зрештою, ці факти та перипетії їхнього сімейного співіснування до сказу насичені життям. Не кіношним, а ось тим життям, від якого верне, від якого хочеться втекти, а не втечеш.
У цій от життєвості – головний нерв «Анатомії падіння», одночасно його сила, недолік та основна перевага. А сам монотонний, затягнутий, позбавлений динаміки судовий процес відверто міг би бути значно коротшим, як і вся стрічка.
У фільмі дуже цікаво працюють із часом та його втіленням. Одночасно з послідовним рухом подій на екрані від точки А (вбивство) до точки B (те, що в кінці фільму) глядач ніби постійно повертається у минуле, бо має значення лише те, що призвело до смертельного випадку. Режисерці цікава предтеча, тобто минуле, а не наслідки, тобто теперішнє та майбутнє.
Тут не просто дивишся кіно, а глибоко досліджуєш психологію відносин, де рівень провини того чи іншого героя визначається не творцями, а поглядом на питання окремо взятого глядача. Це неймовірно суб’єктивне кіно, – суб’єктивне настільки, що відповіді лежать більше в абстрактних світоглядних площинах, ніж на кіноекрані чи сторінках сценарію. Тому тим, хто у фільмах завжди шукає прямих роз’яснень, ймовірно варто добре подумати над необхідністю перегляду цьогорічного лауреата Канн, адже це кіно не про те, хто вбив Семуель.
«Анатомія падіння» – передусім про причини міжособистісних криз, про те, що може трапитися з людьми у критичних точках і до чого призводить приречений рух до цих точок. Це глибочезна сімейна драма, яка за рівнем розкриття сімейних проблем не сильно поступається культовому «Крамер проти Крамера» чи «Шлюбній історії».
Хочеться окремо відзначити виконавицю головної ролі Сандру Гюллер. Не дарма їй пророкують «Оскар» за кращу жіночу роль, що донедавна для представників не англомовних фільмів було рідкістю. Сандра, яка грає головну героїню, не демонструючи якийсь очевидний вир емоцій, проживає цілу вічність на екрані та грає так, що від неї неможливо відірватись навіть на п’ятій хвилині її чергового судового діалогу. Та що там казати – вона навіть мовчить та не рухається прекрасно.
«Анатомія падіння» є сумішшю психологічної драми, трилера, судової драми, мелодрами і детективу. І ось тут криється моє головне питання до творців. Маючи дійсно всі ознаки детективу (смерть – підозрювана – розслідування – судовий процес – докази та теорії – вердикт), стрічка позбавлена його надважливої складової. Здавалось би, що тут такого, адже крім детективу он який багатий перелік яскраво проявлених жанрів? А те, що синопсиси, трейлери і навіть постер чітко направляють глядача до детективної жанровості. Та Жюстін Тріє пішла своїм шляхом і зробила кіно, яке вразило журі Канн та європейських кіноакадемиків.
Але своєю всеоб’ємністю, неочевидністю, затягнутістю, камерністю і фінальною відкритістю може відлякати навіть, здавалось би, на 150% свого глядача. А може і вразити його безмежно!
Важко заперечити, що головний фестивальний хіт цього року неймовірно сміливо грає з очікуваннями, завзято їх розбиває та може породити зовсім полярні оцінки. Хоча у цьому, мабуть, і криється справжня сила кіномистецтва.