З 2016 року Максим Голенко був головним режисером недержавного Дикого театру у Києві, у 2020 році — головним режисером одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька. А вже у 2023 році очолив львівський національний театр ім. Марії Заньковецької.
Тож у чому різниця між театрами в різних українських містах (та чи є взагалі) і як вибрати правильний вектор розвитку? Переосмислення класики або сучасна драматургія? Які потреби у сучасного глядача і з якими викликами зіткнувся український театр за часів війни? Чому театр — це не тільки культура, а й ринок, і як на цьому ринку створити якісний продукт, який будуть споживати?
Про це і не тільки в інтерв’ю Yabl розповів режисер Максим Голенко.
— Міжнародне журі фестивалю-премії ГРА визнало ваше «Зерносховище» у Рівненському обласному академічному музично-драматичному театрі найкращою драматичною виставою року, а вас — найкращим режисером. Як ви сприймаєте цю нагороду і чим саме вразила вистава журі, як вважаєте?
— Мені здається, що це потужна і чесна вистава. Ми намагалися такою її зробити: про нас, наш час, наші вади, наших ворогів: і зовнішніх, і внутрішніх. Ми зіткнулися з новим геноцидом. Як на мене, це найкращий драматургічний твір, написаний за часи незалежності. І нарешті — треба було пройти шматок війни, щоб зрозуміти, про що ця історія.
— Але ця п’єса була написана відносно давно…
— Так, це 2007 або 2008 рік, здається. У 2010 році я ставив її в одному з українських театрів, та після зміни влади виставу було знято з репертуару. І з того часу вона лежала у мене в портфелі. Як бачите, зараз вона знову виринула. І я думаю, що вчасно.
— Влітку ви очолили львівський Національний театр імені Марії Заньковецької. Які виклики зустріли на цій посаді?
— Виклики такі самі, як і в усіх театрах. Це театр, який мав дуже моцний поштовх на етапі, коли тут був ще Сергій Данченко. Але останнім часом, мені здається, театр не реалізовував свій потенціал на повну.
Для мене ж головний виклик — розкрити всі можливості максимально.
— Ви давали коментар одному з медіа, що не збиралися дуже сильно щось змінювати, але все ж наскільки ви змінили вектор розвитку театру?
— Сильних змін не було. Є вистави, на які завжди ходять. Наприклад, «Різдвяна ніч». Зараз це логічний період розвитку, наповнення репертуару актуальними п’єсами, знайомство глядачів з новими формами. Тут зала на 800 місць, і для того, аби театр існував, ця зала має бути повною щодня. І це план розвитку не на один сезон. Ми дуже потужно працюємо, і я сподіваюсь, що буде близько 20 прем’єр на різних майданчиках вже у цьому сезоні.
У нас уже шоста прем’єра з початку сезону, буде ще дві у січні. Ми відкрили, наприклад, нову сцену «Стрих» — там близько ста місць, її віддали цілком під сучасну українську літературу. Там вже була прем’єра роману «Доця», наступний — Скрябін, потім приїде литовський режисер ставити Жадана.
Зараз ми своїми силами робимо ремонт камерної сцени. І також ми відкрили Блакитну залу, це колишня квартира графа Скарбека, який заснував цей театр. Там уже йде дуже ніжна історія — вистава «Паливо» Наталії Сиваненко.
На Великій сцені з великим успіхом йде модернова версія вистави Давида Петросяна «Земля». У мене була нещодавно прем’єра п’єси «Вороги. Історія любові», і скоро буде прем’єра вистави Влади Бєлозоренко «1984». Тому театр працює на повну.
— Ви писали, що поставили для себе декілька цілей на посаді та сподівались, що до кінця року вдасться їх реалізувати. Чи вдалося?
— Окрім оновлення репертуару, є не менш пріоритетні цілі. Наприклад, національний театр не може існувати без сучасного менеджменту. Тож перша команда, яку ми створили, — це креативна група. Вона працює над подачею грантів, спілкується з великою кількістю режисерів. Ми два роки їздили за кордон, коли у цьому був якийсь сенс, а тепер пішов зворотній поштовх. Наприклад, один з топових європейських режисерів буде ставити п’єсу у театрі Заньковецької. Є домовленість на наступний рік, зокрема, з двома відомими польськими режисерами.
Також я створив свою творчу групу. Це і прекрасний балетмейстер Олексій Бусько, і художниця-постановниця Юлія Заулична, яка у цьому році отримала премію «ГРА» за виставу «Лісова пісня на полі крові» в Івано-Франківському театрі імені Івана Франка, і багато молодих режисерів.
Тож залучаю натхненних митців, яких мав змогу зустріти на своєму шляху в різних куточках країни для реалізації найсміливіших ідей. Мені здається, що це цікаво і трупі, і глядачу. Тут доволі працездатна і дисциплінована трупа. А я прийшов не для того, щоб рубати, а щоб розкрити ті можливості, які є у цього театру й акторів. А оскільки це великий національний театр, то його можливості, хоч і приховані, проте дуже великі.
— Якими прем’єрами ви особливо пишаєтесь?
— Тут я можу спробувати себе не тільки у ролі режисера-постановника, а й у ролі менеджера. Тож тими виставами, які я планую, пишаюся не менше, ніж тими, що роблю сам.
Вистава «Земля»
Для мене цінна «Земля» Давида Петросяна, яка продемонструвала, якою модною може бути класика і як на неї рветься молодь.
— Але ж «Земля» Петросяна також йде у театрі Франка у Києві.
— Це взагалі інший варіант з іншою концепцією. Коли ми розмовляли з Давидом, він обіцяв, що це будуть різні вистави, але я навіть не очікував, що настільки. Враження, що це робила взагалі інша людина.
Вийшла неймовірно візуальна вистава у великому просторі, яка заполонила соцмережі, зокрема TikTok.
Але я так само пишаюся тією ж «Доцею» Ігоря Білиця. Бо ми зараз перебуваємо у просторі, наповненому смертю і треба якось розуміти, як з цим жити. Режисер знайшов дуже схожу форму на Брехтівську виставу — задіяний оркестр з акторів театру, це дуже цікаво.
— З яким з українських театрів вам загалом найкраще працювати і чому? Якщо порівнювати ваш досвід роботи у Дикому театрі та в інших київських театрах в якості запрошеного режисера, а також період, коли ви були головним режисером Одеського театру імені Василя Василька, де вам комфортніше? Наскільки відрізняється публіка?
— Мені зараз найкраще працюється у львівському театрі, тому що я розумію, які є проблеми у режисерів, і намагаюсь їх як директор вирішувати, маючи режисерський бекграунд.
Я ставив у багатьох театрах і, на жаль, не завжди є розуміння проблеми. Простори всі різні. Наприклад, Дикий театр — це простір свободи, але там дуже важко вижити. Бо задіяні актори з різних театрів, у яких немає часу і тому треба рухатись дуже швидко, тож не всі доходять до кінця. Але там дуже крутий глядач. В Одесі ж для нас був творчий виклик привабити глядача, знайти формат, що зацікавить саме його.
Пам’ятаю, як минулоріч ми випустили «Саша, винеси сміття» за п'єсою Наталки Ворожбит, і це вистава війни, з катарсисом, дуже правильна.
Я бачив, як люди ридають, переживають якесь очищення і розумів, для кого я працюю і нащо взагалі під час війни випускаю вистави.
— Як ви загалом вибираєте п’єси для постановки?
— У мене є портфель, дещо там лежить глибоко-глибоко, але є драматурги, які дуже добре відчувають час. І коли у них з’являється матеріал, як, наприклад, у Наталки Ворожбит, Лєни Лягушонкової, Людмили Тимошенко, я намагаюсь одразу ці історії перехопити.
Раніше не було такої щільної роботи з сучасною українською драматургією, сучукрлітом, прозою. Я намагаюсь дати це людям.
— Як змінилося фінансування державних театрів порівняно з довоєнним часом?
— У національних театрів фінансування в адекватному стані, хоча його набагато менше, ніж було. Частина заробленого йде на покриття того, чого не додає держава. Є міста, де просто трагічна ситуація… Наприклад, у Харкові, де театрам взагалі не дають існувати. Це простір, який відключили просто. Для мене це взагалі культурна диверсія. Навіть страшно про це думати: чому, як і хто скористався можливістю прибрати українську культуру з простору під час війни?
— А якщо говорити про інші прифронтові міста? Запоріжжя, наприклад?
— У Запоріжжі щось відбувається, я радію кожній події. Одна з наших наступних вистав, яку ми плануємо, — це «Червона Рута» за п’єсою Наталки Ворожбит.
Так от у Запоріжжі теж вийшла вистава за Івасюком, яку, з одного боку, я ніжно ревную, а з іншого, радію, що у прифронтовому місті виходять такі вистави.
Слава богу, що там є ті, хто розуміє, що під час війни це може об’єднати людей і дати їм надію. Херсон теж намагається вижити і робить культурні події. Я бачу, що робиться у Миколаєві, в Одесі.
У театрах під час війни є щось жахливо героїчне.
— Чи знаходите кошти меценатів чи гранти?
— Ми намагаємось, проте це довга історія. Але є проєкти. Останню виставу «Вороги. Історія любові» спонсорував KredoBank, наприклад.
Вистава «Вороги. Історія любові»
Я думаю, що все у нас буде, ми таких спонсорів шукаємо і знаходимо. Бо вимагати від держави коштів під час війни не маємо права.
— Ви бачите розвиток українського театру у векторі, що треба говорити про те, що зараз з нами відбувається, рефлексувати?
— Тільки так. Навіть коли ми намагаємось розважити глядача, ми все одно живемо у просторі, з якого так просто не вирватися. І якщо ми не будемо згадувати про це кожну хвилину, це буде неправильним і нечесним. Для мене театр — це елемент державної політики, як би там не було. І що б ми не показували, у цьому є великий елемент виховання глядача під час війни.
— Можливо, варто більше транслювати ці наративи в Європі, де переважає російська пропаганда?
— Першочергово. Тому моя перша задача — витягнути театр на такий рівень, щоб він залишався не нашою «домашньою радістю», а щоб це був міцний культурний центр з виставами, які можна було б транслювати в Європі з нашими наративами.
Скільки років безбожно вкачувались газпромівські гроші в російську культуру, і тепер нам дуже важко побороти цю історію. Для того, щоб виграти в цій культурній війні, перший елемент, який я особисто маю зробити — це реальний український культурний центр, який зміг би бути присутнім на фестивалях і диктувати суто наші наративи.
— Чи є зараз у репертуарі якісь вистави, з якими вже можна було б гастролювати в Європі?
— Наприклад, виставу «Доця» Ігоря Білиця ми робили для того, щоб можна було показати, з чого починається війна.
Вистава «Доця»
І робили так, щоб у декілька валіз весь реквізит кинути і поїхати. Це суто гастрольний варіант. Перше, що я намагався зробити у цьому театрі, — щоб у репертуарі з’явилася подібна вистава. І далі вони будуть з’являтися. Тепер ведемо перемовини з Наталкою Ворожбит стосовно її нових п’єс.
— На що взагалі зараз найохочіше ходять глядачі до театру за вашими спостереженнями?
— Попереднього сезону в театрі Заньковецької була хітом вистава «Львівське танго». Але нещодавно Давид Петросян поставив «Землю», — здавалось би, класика класикою, неймовірно трагічна історія, а на ній зали забиті. Її дуже розігнали, і в театрі з’явилась молодь.
Наприклад, вистава, яка у нас зараз буде, — «1984» Влади Бєлозоренко, свого часу в Театрі на Подолі була найхітовішою (у постановці Сергія Павлюка — Yabl).
Я розумію, що потрібна історія, яка залишиться в голові у глядача. Ми віримо, що «Червона Рута», яку ми зробимо, буде не тільки хітовою. Це знов-таки вистава про нашу культурну війну.
Про те, як митця вбили, але його справа вижила і його наративи теж. Можна вбити людину в 30 років, а його творчість залишилась і зробила свій внесок у нашу незалежність. Пісні Івасюка прибили радянську систему, що йому не пробачили. І я розумію, чому роблю про це виставу зараз.
— Ваші ТОП-3 театральні відкриття року, що минає.
— Технології, мабуть. Дуже цікавим було застосування TikTok у розкрутці вистав. Феномен «Конотопської відьми» або «Землі».
Що це не просто якісні вистави, а події.
Друге, що мене вразило, — це те, що під час війни в Україну почав заходити формат, якого до цього не було. З’явились «Кабаре» і «З цією виставою щось не так» — це реально бродвейські формати, і те, що вони дійшли до України, для мене велика подія.
Третє – це рідний театр Заньковецької, бажання його розвивати і те, що ми станемо важелем, який потягне за собою український театр вгору. Щоб не бути закритою установою, яка просто бере гроші у держави.
— А як ви взагалі ставитеся до класики? В сенсі, чи треба до неї повертатися вкотре?
— Я прекрасно до неї ставлюсь. До речі, ще один з феноменів, який мене вражає: зараз глядач пішов на українську класику. Так само, як він відкриває для себе українську історію та літературу, те саме буде з українським театром, повірте. Якщо ми дамо глядачу якісний контент, звісно.
У цьому сезоні ми поставили три вистави за сучасною українською прозою, а в наступному хочемо взяти трьох дуже крутих режисерів і запропонувати зробити три історії з української класики. Але щоб це реально були модернові версії — візуально і концептуально адаптовані під сучасного глядача.
Іноді я навіть заздрю своїм колегам і їх заточеності суто під класику, тому що класика — це не тільки твоє авторство, а й друге плече, яке тобі підставляють. Це сила часу, століть, у цьому є реальна міць. Хоча водночас мені зараз цікаво розмовляти про сучасне.
І шукати в сучасному щось вічне, а не у вічному — сучасне.
Фото з вистав: Вікторія Квітка, Поліна Корзун, Руслан Литвин