З 4 січня в кінопрокат вийшов фільм «Дон Жуан із Жашкова» – комедія, яку знімали ще до повномасштабного вторгнення росії. Ідея екранізувати п’єсу Оксани Гриценко «Дон Жуан із Жашкова» належить засновнику Kristi Films, продюсеру Юрію Мінзянову, який трагічно пішов з життя у 2020 році. Кіноадаптацію відрізняє від п’єси фінал, вигаданий разом із режисером Віктором Бутоком.
Головний герой – Женя Горобчик – київський фотограф родом із Жашкова, якого дуже люблять жінки. Він презентує свою виставку, шукає роботу, але випадково знаходить нове кохання. Женя має жінку, сина, а ще періодично його задовбує колишня дружина. Чоловік розривається між ними та врешті-решт вирішує, що краще вже під потяг, ніж таке життя. Але неочікувано для себе лишається живим і потрапляє до карпатського мольфара, який нібито має допомогти йому розібратися з власним життям. А чи є мольфар справжнім – це вже риторичне запитання.
За сюжетом події відбуваються в Києві, Добропіллі, Жашкові та Карпатах. Згадування Добропілля, назву якого іноді спеціально вимовляють неправильно, – доволі тригерний момент. Це невеличке прифронтове містечко на Донеччині, де колись вирувало життя. Сама згадка про це місто, камуфляжні елементи в одязі тутешніх мешканців, «російськомовність» нагадують, що війна там триває з 2014 року. Тобто лінія війни відображається обережно й не акцентовано, суто в контексті подій.
Фільм фокусує увагу глядача на проблемі відповідальності в кількох вимірах. Перший і головний – відповідальність за своє життя, яке має бути щасливим і гармонійним. Другий – безкарність і свавілля поліції з натяком на зміни у владі. І третій – національні традиції.
Якщо аналізувати образ головного героя – Жені Горобчика, якого зіграв В’ячеслав Бабенков, то це типовий безвідповідальний чоловік середнього віку, який захоплюється жінками й не може встояти перед спокусою. Водночас він дає «цінні» поради своєму синові щодо «правильного» залицяння до дівчини: не називати її «тьолкою», мати гарне почуття гумору та говорити коханій компліменти.
Але ця формула дає збій у власному житті Жені, і він вирішує лягти під потяг. Але життя не обривається, і на чоловіка чекають карпатські пригоди та мольфар в окулярах «Гуччі». У ролі мольфара – Михайло Хома (DZIDZIO), який створює колоритний образ старого дідуся, не приховуючи пародійну сутність свого персонажа.
У пародійному, а іноді й зневажливому контексті показана поліція, точніше окремі її представники на чолі з Толіком-пердоліком, колишнім однокласником Жені. Цю роль виконує актор Максим Максимюк, який блискуче відтворює образ жадібного до грошей начальника в погонах, тим самим підкреслюючи, що в малих містах поліція не дорівнює законності, адже й досі залишається по факту міліцією. Такий контекст, хоча подекуди й реалістичний, разом із цим на екрані є досить шаблонним.
Водночас національний колорит розкривається через традиції на тлі неймовірних Карпат. Візуально – красиві й ефектні кадри. За кадром – меседж про свої коріння, які надихають людину та наповнюють життєвою енергією. І щастя стає вже не проблемою, а справжньою насолодою в рідній країні.
У фільмі кожен знаходить щастя на своєму шляху. Іноді це йде врозріз із стереотипами в суспільстві. Як приклад – епізод весілля між двома жінками.
До речі, ще про шаблонність. Епізод, коли двоє американських травел-блогерів їдуть міською електричкою, де їх споюють до непритомності і потім обкрадають, а поліціянти-міліціянти не знають англійської – не така й рідкісна ситуація. Але чи варті подібні епізоди глядацького реготу? Замість сміху це може викликати огиду й сором. Американців зіграли Роб Фельдман і Олег Карпенко, які створили колоритні образи, що підсилюють безвідповідальність представників поліції.
Також у фільмі знялись українські зірки Надія Мейхер, Антоніна Хижняк, Роман Ясіновський, Наталка Кобізька.
Комедія з елементами мелодрами – популярний формат, але без шаблонних дій. Епізоди зі стрімами, соцмережами ніби додають сучасного ритму, але по факту підкреслюють власну безвідповідальність: якщо ти без стріму в інстаграмі не можеш впливати на ситуацію, то певною мірою це знецінює людину, її розум. Так відбувається, наприклад, коли син героя транслює у прямому ефірі сварку власних батьків, перетворюючі життя на шоу зі спецефектами.
З одного боку, фільм з елементами легкої казки й реалістичних флешбеків дозволяє глядачеві не напружувати мізки, розслабитися, іноді посміятися. Це психологічно відволікає від суворої реальності. З іншого – відсутність динаміки й гострого конфлікту залишає від фільму дещо прісне враження, тому на другий день усе забувається.
Кому сподобається: тим, хто любить ходити в кіно похрумтіти попкорном, а також поціновувачам зіркового акторського складу.
Кому «не зайде»: тим, хто любить цікаве кіно та має чималий досвід кіноманства.
До речі, «Дон Жуан із Жашкова» став одним із найдорожчих фільмів, на які Держкіно виділило кошти 2020 року, – 24,90 млн грн.