Український кінематограф, всупереч усьому, на 23-му місяці великої війни продовжує жити, випускаючи все нові й нові фільми. Стрічки на будь-який смак, для найрізноманітнішої аудиторії, розважальні та серйозні, для широкого глядача та суто фестивальні. Цей фільм у кіноспільноті чекали по-особливому. Лічені українські стрічки мають таку багату фестивальну історію, як цей дебютний повнометражний фільм Філіпа Сотниченка. Улюбленець переважної більшості українських кінокритиків, -експертів та -естетів. А на іншій шальці терезів – дуже незвична кіномова, специфічна стилістика та непроста багаторівнева історія, що в сумі обіцяє звичайному глядачеві не самий простий кінодосвід. Глядачеві, який з 11 січня має змогу подивитися в кінотеатрах країни іронічний пострадянський кримінальний нуарний детектив «Ля Палісіада». Що треба знати перед тим, як іти на цей фільм, і чи треба взагалі виділяти на це час?
Режисер Філіп Сотниченко занурює глядачів у два часових періоди – 2020-ті та 1996 рік. Однак основний екранний час приділений саме середині 90-х, за 5 місяців до відміни смертної кари (це важливий факт). Десь у провінції (зйомки відбувалися здебільшого в Ужгороді) за невідомих обставин вбивають підполковника міліції. Слідство «вималювало» основного підозрюваного – бритоголового, розумово обмеженого молодика. Справу ведуть старший слідчий прокуратури Саша (Андрій Журба) і майор міліції Ільгар (Навруз Пашаєв). Обидва нещасливі в шлюбі, люблять своїх дітей, Кирила і Айсель, яким років 8, і відчувають як мінімум симпатію до вдови полковника. Цих же героїв, зокрема й уже дорослих дітей, нам за допомогою нелінійної розповіді показують у сучасності. Останнє речення важливе, бо, як виявляється, не всі будують ці паралелі між часовими шарами фільму. Однак саме розслідування вбивства підполковника в далеких 90-х є ядром розповіді, навколо якого зосереджені всі сенси та питання, підняті в фільмі.
Якщо після сеансу поставити запитання «Про що ж це кіно?» десятьом випадковим людям, то можна отримати цілком відмінні одна від одної відповіді. І кожна буде правильна. «Ля Палісіада», будучи справжнім авторським кіно, одночасно працює і як безмежно суб’єктивний кінематограф, де кожен глядач правий у своєму толкуванні подій на екрані.
Що спершу може шокувати непідготовленого глядача, то це стилістика. Усе відзнято наче на відеокасетах VHS, з пропорціями картинки 4:3. Якщо занурюватися в 90-ті, то занурюватися по повній – технічно, візуально і, найголовніше, розумом. «Ля Палісіада» напрочуд емоційна стрічка, яка чи не найгучніше в усьому українському кіно говорить про 90-ті через призму антиностальгії. Але це не брутальна чернуха й «безнадьога»: про весь той бруд, бідність, жлобство, купони, коври, стихійні ринки та міліціонерів можна говорити також із домішками сатири та іронії. Це Філіпу Сотніченку вдається блискуче, і його сатира та іронія такі самі безжальні, як і накачані братки з фільму у блискучих спортивних куртках.
Огортаючи кіно в реалістичну кримінальну обгортку, режисер піднімає чи дає поштовх до цілої низки питань і сенсів. Це й любов батьків до дітей; і відносини в межах любовного трикутнику; і роль людської гідності та честі в умовах геть прогнилої міліцейської системи; і неминучість покарання навіть через роки, що, як на мене, є головною ідеєю цієї картини. Паралелі між сьогоденням і минулим б’ють по особливому, роблячи цю стрічку про 90-ті актуальнішою за десятки картин про сучасність.
Картина існує на межі багатьох реальних жанрів, хоча по суті створює новий, як би це не парадоксально звучало на 140-му році існування кіно.
Пострадянський нуар. Сама суть нуара, як чогось цинічного, похмурого, загадкового, кримінального, повноцінно втілена в «Ля Палісіаді». На пострадянщині, як дивовижній та унікальній епосі, дуже виразно акцентується увага творців.
Іронічний детектив. Розслідування, з його позачасовими методами, абсурдними допитами та безкінечними слідчими експериментами просякнуто нетиповою іронією, небанальними жартами й начебто цілком життєвими, але напрочуд комічними сценками. Детектив, як і все у фільмі, також нетиповий – складається враження, що для повного розуміння бракує пазлів, без яких картина все ж таки складається, але складається вже в щось інше, можливо, менш зрозуміле, але більш цікаве. Тому на це кіно не варто йти як на суто детектив, бо може спіткати розчарування.
Кримінальна драма. Безумовно, адже нас буквально занурюють у саме серце тогочасної правоохоронної системи, із детальною фіксацією діяльності, бездіяльності, корумпованості та мовчазної співучасті.
Це повноцінне повнометражне ігрове кіно з послідовним розкриттям сюжету та постановочною грою акторів, проте воно ввібрало в себе елементи та передало естетику:
- home video на VHS-касетах;
- кримінальної телевізійної хроніки;
- документального кіно;
- мок’юментарі (сатиричного псевдодокументального кіно).
Можна все це перелічене не любити, але щиро захоплюватися «Палісіадою», бо із цього міксу народжується щось нове, щось геть позажанрове й таке, яке не має одного загального визначення. Народжується «Ля Палісіада». Чистий, нічим не заплямований кінематограф, унікальний досвід та кіношок, кіно, що не знає обмежень, нехтує загально визнаними канонами й існує за своїми власними правилами. Кінематограф не для всіх, адже величезна частина глядачів цілком резонно хочуть дивитися кіно, у якому на всі поставлені питання даються чіткі відповіді.
«Ля Палісіада» не про це, не про відповіді. «Ля Палісіада» – це про емоцію, про безжальну епоху, як не дивно – про любов, про фатум, про те життя, за яким нема чого ностальгувати. «Ля Палісіада» – це про своє власне трактування подій і сенсів, які потім приємно обговорити в колі однодумців й отримати, можливо, геть протилежні оцінки та трактування. А потім вдруге переглянути стрічку та майже неминуче побачити багато того, що не помітив із першого перегляду. І це прекрасно, так працює мистецтво – немасове, важко зрозуміле, суперечливе та непросте, але мистецтво, яким є «Ля Палісіада».