Хто б ризикнув у наш час, коли сюрреалізм перетворився на життя, поселитися ще й у кафкіанські світи та не тільки віднайти там рішення для ребусу нашої реальності, а й зв’язати ним минуле та майбутнє? І, поки хтось шукає рецептів полегшення сприйняття нашої буденності, Давид Петросян прем’єрою «Процес» за мотивами твору Франца Кафки дає мистецького ляпаса для протверезіння всієї нашої спільноти, яка вважає, що війна – це єдина наша біда сьогодні…
Давид Петросян ще в 2021 році анонсував початок роботи над інсценізацією твору Франца Кафки «Процес», і вже прем’єрні покази постановки в Театрі на Подолі засвідчили неабияку зрілість винесеного на розсуд глядача матеріалу, а також певну етапність режисерської майстерності. За короткий час режисер вдруге звертається до теми суду й осуду та розглядає її під мікроскопом глибокої екзистенційної кризи й суспільного прижиттєвого розкладання, як це було у виставі «Візит» Національного театру ім. Франка. У постановці «Процесу» ідея судилища доходить свого абсолюту, набуває рис позачасової притчі про маленьку людину, яка потрапляє між коліщаток нищівної системи, яка її перетирає на пил. Напевно, ми з вами не можемо не говорити і про державну систему тоталітарного зухвальства.
Йозеф К. – чоловічок особливої дрібної моторики, ніби зійшов із полотняного екрану Чарлі Чапліна в сепії монохромного інтер’єру епохи Кафки (сценографія Анни Шкрогаль), забравши із собою його внутрішню німу трагедію. У день 30-річчя до Йозеф К. приходить варта та інспектор, які повідомляють, що він обвинувачуваний і проти нього розпочато справу. Яку, за що і як далі бути, ніхто не повідомляє, бо ніхто про це не знає. На цьому етапі ми маємо забути про всі оздоби правового суспільства, а отже, презумпції невинуватості не існує як такої. Процес судилища розпочався.
Ольга Голдіс у цьому видовищі стає не лише акторським відкриттям, а й відкриттям як постановниця пластичного рішення вистави. «Процес» у її та режисерському баченні – вистава не тільки про знищення особистості, а й навіть про психофізичне перетворення у кафкіанському розумінні. Інтертекстуальний символізм переплетіння творів Кафки проглядається доволі виразно: Йозеф К. і ховатиметься часом від страху перед реальністю під ліжком, як Грегор Замза, і уподібнюватиметься до комахи з вдягненими черевиками на руках.
Безперечно, тяжіння Давида Петросяна до проєктності європейського театру в розрізі сприяння колоборації акторів різних театрів дає неабиякий результат. У команді запрошених до вистави також є Артем Атаманюк у ролі Інспектора, чий неперевершений вайб «захриплого» спокою обвинувачення на контрасті з тривожним холериком Йозефом К. навіює ще більше страху перед невідомим, ніж якби він із самого початку присудив головному герою криваву розправу. Контрасти на монохромному тлі сценографії та одягу прислужників правосуддя – ще одна яскрава особливість постановки. Навіть виконання акторкою Ольгою Голдіс ролі чоловічка «маленького на зріст», а Артемом Каратаєвим – кремезної, але доволі жіночної дівчини виправдано тонким протиставленням Йозефа К. іншим персонажам, що підкреслює те, як ця важезна машина системи притискає до землі будь-кого до повного його розчавлення.
Ба більше, Давид Петросян не упускає можливості грати текстом і його тональностями, змішуючи мінор із мажором, використовуючи, наприклад, прийоми стендапу для головного героя у світлі прожектора-мікроскопа, досягаючи збалансованості жанру трагікомедії. І ця трагікомедія живе за законами сну, а режисер наче виконує настанови Альфреда Гічкока, який, зокрема, казав, що немає нічого страшнішого за зачинені двері. А концепт дверей у баченні сценографки вистави – один із центральних, до речі, як і в іншому культовому творі Франца Кафки «Замок».
Концептуально працює і інша думка короля жахів: «Не такий страшний вибух, як його очікування». Постійне очікування вироку, його мазохістське відтермінування і власне його Величність Страх перетворюють людину на плазуючу тварину, лишаючи їй лише примітивні інстинкти, матеріальне та духовне зубожіння. Так, провідником у світ абсурдної бюрократично-тоталітарної системи для Йозефа К. є комерсант Блок, роль якого виконує представник команди Театру драми і комедії, актор унікальної природи Олег Стефан. Все своє життя Блок перетворив на суцільний процес, став псом коло дверей своїх п’ятьох адвокатів. Спотворена Феміда, яку своїм образом надзвичайно нагадує адвокат у виконанні Максима Максимюка, з богині правосуддя перетворюється на демона судилища.
Для буквально обідраного до нитки Блока не лишилося нічого крім маніакальної залежності від виживання та портфельчика з черговими зібраними довідками. Система зумисне перетворила його життя на вічні муки в Лімбі, з якого не існує виходу.
Варто зауважити, що режисер вносить надзвичайно важливий нюанс у біографію Блока. Якщо Кафка розповідає про процес комерсанта, який триває понад 5 років, то Давид Петросян наголошує на цифрі понад 30 років! Відтепер абсурдна історія вигаданих людей набуває обрисів цілком конкретної країни – нашої держави. До війни чи під час неї триває вічний процес народження, примноження бюрократичного безумства, безконтрольного корупційного шабашу і вже не абсурдного, а цілком реального «процесу», який направду триває понад 30 років. Режисерська тонка шкіра передбачає доволі очевидний, але від того не менш жорстокий фінал для того, хто хоч якось каже такій системі «ні». Він проводить людину етапами її знеособлення, спочатку матеріального, позбавляючи особистого простору, вдягаючи в умовний саван арештоване майно, далі морального й фізичного, стираючи зрештою, ніби гумкою, її з реальності.
Давид Петросян поставив не Франца Кафку на українській сцені й навіть не екзальтовану абсурдну історію, він показав, що нас чекатиме попереду та на якому дні ієрархії опиниться індивід унаслідок такого багаторічного ґвалту, якщо…? Якщо що? Відповідати доведеться кожному. А поки 2024 театральний рік Театр на Подолі відкрив новою прем’єрою на швидкості спринтера Формули-1, і не важко передбачити, що ця вистава згодом збере не одну театральну відзнаку.
Де: Театр на Подолі
Коли: 3, 4, 17 лютого 2024 року