6 перформативних проєктів про південь України створили учасники Стипендії імені Антонена Арто цьогоріч. Митці із Запорізької, Миколаївської, Херсонської та Одеської областей у своїх роботах рефлексували історію та сьогодення українського півдня та нові виклики, які постали перед регіоном через російську агресію.
Ольга Дятел, співзасновниця Стипендії, розповіла про те, чому у фокусі уваги опинився Південь і чому важливо закріпитись на міжнародних майданчиках.
«У перші місяці повномасштабного вторгнення, під час наших закордонних поїздок презентації вистави Чорнобильдорф, я зрозуміла, що нам важливо закріпитися на міжнародних майданчиках довгостроково. Присутність там дає можливість підтримувати культурну дипломатію, мати простір для комунікації з різними людьми різних країн. Говорити про речі, які є важливими. Потрібно забезпечити цю присутність не лише тоді, коли до України прикута увага. Щоб нас хотіли запрошувати знову і знову на фестивалі та презентації, потрібно мати сильні цікаві роботи. Саме тому у мене виникла ідея підтримувати пошук та експериментування мисткинь та митців, які знаходяться в Україні.
Цікаві, інноваційні та пошукові ідеї не можуть взятися нізвідки, потрібно шукати та пробувати.
Саме про це ідея Стипендії Антонена Арто: підтримка експериментів, які можуть вдатися або ні. Ми хочемо бачити сталу та різноманітну спільноту митців та мисткинь перформативного сектору в Україні, яка є каталізатором для створення актуальних творів, цікавих для аудиторії в Україні та за кордоном», – каже Ольга Дятел.
Стипендія фокусується на представниках та представницях незалежного перформативного сектору України.
«Наративів та мистецьких рефлексій про південь недостатньо, щоб скласти цілісну картинку про культуру регіону. У 2022, коли ми реалізовували пілотний рік Стипендії, одна з чотирьох стипендійних команд була з Вінниці. Ми поставили собі питання: як ефективніше працювати з мисткинями та митцями дистанційно? Як формат Стипендії може працювати у випадку географічного розширення. Троє людей, які розвивали ідею Стипендії походять родом з Півдня: я з Криму. Володимир Бурковець з Миколаєва, а Ілля Разумейко – із Запоріжжя.
Ми відібрали 10 концепцій перформативних робіт, 5 з яких, мали б бути показані в цільових південних областях. Учасники та учасниці проходили тижневий воркшоп, де разом з менторами допрацьовували ідеї та в кінці воркшопу подавали свої концепції повторно для фінального рішення щодо фінансування. Воркшоп проходив на початку листопада, ми працювали в просторі Одеського Художнього Музею. Наступного дня після нашого від'їзду біля музею впала ракета та пошкодила будівлю.
Мені було важливо створити простір, де люди з півдня говорять та думають про південь. До участі в Стипендії ми запросили як людей, які живуть в цих областях, так і тих, хто з них походить», – каже співзасновниця.
Нам було важливо підкреслити, що це не лише про географічне місцеперебування, а про обмін різними перспективами та досвідами, які зсередини або ззовні дивляться на середовище та осмислюють його.
У стипендіатів була можливість працювати з менторами. Серед них Євген Баль, перформер з Одеси, мультидисциплінарний митець; перформерка та хореографка Анна Виноградова, торік сама була учасницею Стипендії; Вероніка Склярова – театрознавиця, програмна директорка, культурна менеджерка, продюсерка незалежних проєктів, лекторка та культурна журналістка, експертка Українського культурного фонду.
«Ми пропрацьовуємо можливості для міжнародної взаємодії та обміну: цього року ми організовували поїздку на фестиваль в Австрію, для кращої синхронізації з мистецьким контекстом в Європі. Вже весною ми запропонуємо стипендіатам та стипендіатками Антонена Арто долучитись до резиденції в Румунії, представити там свої роботи, а також презентувати їх в інших країнах. Пропрацьовуємо проєкт, в якому вони могли б спробувати формат співтворення роботи в міжнародній команді.
Зараз у пошуці для нових підтримувальних форматів для перформативного сектору в Україні. Стипендія існує трошки більше ніж рік. Ми все ще в процесі забезпечення більш сталої діяльності. Будемо раді партнерам, які можуть посилити цей процес становлення. Хочемо в Києві мати мультифункціональний простір, який би підходив для роботи з камерними виставами. Запрошуємо до співпраці тих, хто має бажання та знання для того, щоб працювати з нами в освітніх форматах», – говорить Ольга Дятел, співзасновниця Стипендії імені Антонена Арто.
Всього було створено 6 робіт:
«ВТРАЧЕНИЙ РУХ»
Проєкт-дослідження взаємовідносин між власним тілом та неживими істотами, яке базується на спогадах, досвіді проживання часу та історичних подій з 1990-х років по сьогодення у Миколаєві – місті кораблебудування. Учасниками дії є обʼєкти та власне тіло, простір міста, глибокі взаємовідносини між ними на рівні ототожнення.
Взаємодія живого тіла з обʼєктами відбувається за допомогою простих рухів, які циклічно повторюються та ніби не мають початку чи кінця. Тіло запамʼятовує їх як певний шаблон чи візерунок та є своєрідним рекордером.
«Втрачений рух» має три основні складові:
«Щоб розробити перформанс, я на місяць переїхала з Києва до рідного Миколаєва. Це було моє перше повернення за довгий час. Мала зустрітися з чимось іншим, ніж памʼятала все своє життя до цього моменту. Сформувати нові відносини між обʼєктами міста та власним тілом. Коли я думала про обʼєкти та своє відношення до них, знаходячись не в Миколаєві, то уявляла їх по-іншому.
Найбільше мене полонили спогади про крейсер «Україна» та його історія – недобудований, він майже все моє та власне життя стояв у самому серці міста, біля заводу, нерухомо, та ніколи не був у Чорному морі. На жаль, взаємодія з крейсером поки не склалася через повномасштабну війну», – каже інтердисциплінарна мисткиня Нана Бякова.
Перфоманс провели у просторі Миколаївського музею суднобудування і флоту, де представлено близько 3000 обʼєктів та макетів кораблів побудованих у Миколаєві, в тому числі макет крейсеру.
«В музеї ми знімали частину рухів та саме там відбувся перший показ. Незважаючи на тимчасові складнощі, пов'язані з перешкодами для повної реалізації запланованого дослідження, історія крейсеру залишається центральним елементом перформансу. Якщо уявити, що тіло – це місто, його обʼєкти – це частини тіла чи органи, то ракетний крейсер мав би бути його серцем», – вважає мисткиня.
З 2016 року Нана практикує та досліджує Анкоку Буто – перформативний напрямок, який виник у Японії після Другої світової війни та відноситься до експерементальних авангардних течій поствоєнного періоду в японському мистецтві. Метод роботи мисткині сформувався під час життя в Японії та попереднього проєкту на безлюдному узбережжі океану в місті Міядзакі, серед втрачених обʼєктів, які принесло з океану тайфуном. «Втрачений рух» – це перша її робота, створена в Україні після трьох років в еміграції.
«ЛЮДИНА-ВОВК»
Камерна опера про історію родини Панкеєвих, що вела культурно-просвітницьку діяльність на півдні України, займалася видавництвом та мала добру славу серед мисткинь та митців, які бували в їхньому маєтку.
«Я дізнався про цю історію, коли знайшов родичів по маминій лінії у с. Василівка, Одеської області. Саме там стоїть один з маєтків, в якому жили Панкеєви. Ще маю зв’язок через улюблений з дитинства історичний район Одеси – Слобідка (Романівка). Він депресивний, повний розрухи, але дихає історією. Плюс моя любов до місцевої «дороги життя»: лікарня – психлікарня – кладовище. Саме тут після самогубства Анни Панкеєвої була заснована родиною клініка неврозів», – каже автор музики та лібрето та сценічної адаптації Андрій Малініч.
Він – композитор та вокаліст, соліст, концертмейстер та аранжувальник в Ансамблі солістів «Ренесанс» Одеської обласної філармонії імені Д. Ойстраха.
Сергій Панкеєв – відомий пацієнт Зигмунда Фройда на прізвисько «Людина-вовк», який з дитинства страждав на невроз, через який йому марились п’ять білих вовків. Сергій протягом довгого життя пережив трагічні смерті близьких, революцію та війни і постає як «людина, яка пережила та вижила».
«Сергій прожив 92 роки, хворіючи з 5 років на невроз. Переніс втрату рідної сестри, батька та дружини, яка витягувала його з цього неврозу разом з Зігмундом Фройдом. У 1943 році кохана скоїла суїцид, до якого запрошувала й Сергія. Але він відмовився. Застав революції, дві світові війни та вижив. Він неідеальний, ментально слабкий, але витримав пекло 20 століття і своє власне пекло теж. Історія циклічна певною мірою, тож резонанс із сучасністю є актуальним», – зазначає Малініч.
За основу лібрето взяв наукові дослідження Фройда, локальні дослідження краєзнавців, мемуари Сергія Панкеєва, поезія Анни Панкеєвої, рідної сестри Сергія та авторський текст. Опера «Людина-вовк» розглядається як дилогія:
«Адаптація сюжету не є строго біографічною, змінені деякі факти, місце дії, причини. Для розкриття правди та реальних фактів Сергію, я вводжу в оперу сюрреалістичного персонажа – Аніму – його жіночий початок, його емоції в розумінні Карла Юнга. Не змігши прийняти цю реальність він пригнічує Аніму, тим самим стаючи тим, ким знають Людину-вовка», – каже Андрій Малініч.
«ЩОДЕННИК ВІЙНИ»
Поетично-музична постановка про Херсон та його жителів на прикладі двох містян. Це рефлексія на події, що відбуваються в місті з 24 лютого 2022 року і донині. Подія побудована навколо збірки авторських віршів, створених поеткою Альоною Мовчан, та авторської музики пожежного-рятувальника Віктора Ревенка.
«Всі вірші спровоковані тими чи іншими тригерами, створені миттєво, але в процесі написання допрацьовані та вдосконалені. Під час перформансу лунали тексти, написані з початку повномасштабного вторгнення і до листопада 2023 року. Тема – Херсон. Починається з надії в те, що переможе добро. Тоді окупація, «Весна не прийшла до Херсона», далі – зневіра, та водночас любов, яка гріє. Потім – небезпека, самотність, і врешті рішення: їхати чи ні… Виїзд, сум за домом, повернення, обстріли міста рашистами. Самоїдство: «П’ю вино і втопаю я у вині, що роблю для країни у цій війні». Вірш янголам – захисникам, друзям, які загинули, захищаючи країну. І, врешті, рядки про досі окупований лівий берег з надією на звільнення», – каже Альона Мовчан.
Вона організувала мистецькі події в деокупованих громадах Херсонщини «Нездоланні» та написала роман-хроніку «Окупація». Під час перфомансу авторка розсипає борошно та пише слова «Херсон-Україна». Потім знімає халат, махрові шкарпетки, і стоїть посеред зали в прапорі та жовто-блакитних шкарпетках.
«Щоденник війни» – це перформанс, бо, маючи сценарій, на сцені відбувається постійна імпровізація: подача вірша, поведінка та емоції виконавців. У виставі залучені всі люди, на відео – їхні фото з окупації, у залі – сльози та емоції. Це вийшов перформанс, бо в нас не було жодної репетиції, і, просто маючи приблизний план дій, всі імпровізували», – говорить Мовчан.
Програму залишають в репертуарі Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша.
«ІСТОРІЯ ОДНОГО ТІЛА»
Перформанс про індивідуальне, що може проявитися та знайти своє універсальне місце в суспільному. Work in progress включає серію відкритих майстерень. Під час перформансу учасники майстерні могли взяти участь в дії за створеними правилами. Це спільна робота Вікторії Хорошилової та Олександра Логінова.
«Ми з Олександром впевнені, що історії кожного достатньо, щоб бути почутою. Адже тіло повниться історіями. Тіло повниться історіями. Воно реагує та впливає. Воно всотує контексти та досвіди, і воно ніколи не буває одним. Тіло повниться історіями. Вони складаються з точок на мапі Бессарабії, Чорного моря, його затоках та косах і Одеси – як острова. Тіло говорить російською, українською, болгарською, південним суржиком змішаним с забутим їдишем. Тіло стає джерелом можливостей. Його афекти, звуки та рухи не тільки фіксують минулі історії, але й мають потенціал до нових», – каже перформерка Вікторія Хорошилова.
За задумом Олександра, перформери й глядачі знаходились в єдиному просторі інсталяції, великого білого куба, збудованого з напівпрозорої тканини. Інсталяція підсвічувалася світлом різного кольору, її доповнювала кінетична скульптура Васі Дмитрика та дискобол. Глядачі сиділи з трьох боків, під стінами, а перформери рухалися в просторі між глядачами. Присутні слухали музику в навушниках, могли дивитись з музикою або без, адже перформери рухались в тиші.
«Нашою інтенцією в цій роботі було знайти мову, якою моє тіло розповідає свою історію та дати простір для історії, яка розгорталася у глядачів. Моя історія відбувалася на декількох рівнях: з певного моменту мене не полишає відчуття невідповідності між умовно мирним життям Одеси, роботою дискотек та ресторанів, святково прикрашених вулиць, російською мовою на вулицях та війною, яка не на мить не зупиняється. Моє бажання знайти контакт з собою та глядачем, переживаючи цю невідповідність стало ядром мого соло.
Соло Олександра – це історія про чоловічу вразливість та відкритість реальності, про бажання бути баченим та присутнім. Для нас було важливо працювати так, щоб у глядача виник власний тілесний відгук, інтенція до руху, внутрішнього чи зовнішнього, «заразити» рухом, так би мовити», – каже Хорошилова.
Перформанс складався з 4-х частин:
«Працюючи над ідеєю перформансу, ми досліджували філософську концепцію Дельоза та Гватарі «Тіло без органів», яка вперше була запропонована Антоненом Арто в 1947 році. За Дельозом це «тіло яке складається не з органів, як з окремих частин, а тіло, що має бажання».
Особливо мене зацікавило, як концепція знайшла відображення в роботах Люсьєна Фройда та Френсіса Бекона. У них я бачу тіло, але разом з тим, щось більше, що викликає відчуття, пробуджує чуттєвість, провокує суб’єктивний досвід.
Іншим напрямком практики було вивчення текстів, вистав та партитур американської хореографки, постмодерністки Дебори Хей. Я знайшла, що ці принципи, якими вона керується: відмова від репрезентації історії та наративу, естетизації та ідеалізму, пов'язаності руху з музикою або музичною атмосферою. Натомість сфокусованість на дії, що виникає з основи нашого буття, з часу, в історичній перспективі, перегукуються з концепцією «Тіла без органів». А її практику «What if?» – питань, я використовувала для створення партитури перформансу», – каже перформерка.
«СИРЕНИ»
Перформанс-опера досліджує нові виклики, які постали перед колективним Півднем України та об’єднали південний регіон у протистоянні російській агресії.
«Перформанс розділений на два акти та побудований за принципом інсталяції. В першому акті об’єктом є перформер, що втілює собою пам’ятник, який оживає. Другий акт це, передусім, саунд інсталяція, але в її фізичному вимірприсутні декілька об’єктів, що мають для мене особливе значення. Це лайт-бокс з тризубом, який зробив мій знайомий художник на початку вторгнення, з того часу я всюди вожу його з собою.
Також використовую величезну білу мушлю, яка грала в моїй першій режисерській постановці «Кімната Медеї». Для образу Медеї я колись збирала мушлі на Кінбурнській косі Миколаївської області. Це заповідна зона, яка зараз окупована росіянами. Вони влаштовують на косі екоцид, відстрілюють тварин, там постійно горить ліс. Я не знаю, коли наступного разу потраплю туди, тому ці мушлі зараз для мене справжній скарб. Я хотіла мати зв’язок з цим місцем у моїй роботі про Південь України.
Для цього проєкту я зробила інсталяцію з синіх проблискових маячків, які зазвичай встановлюються на дах автомобіля та використовуються як спеціальний світловий сигнал, головною вимогою якого є пропустити дорогу для автомобіля, що його використовує. Цим прийомом я підкреслюю важливість певного моменту та меседжу у перформансі. Роботу з подібними об’єктами я бачила в Афінах в музеї сучасного мистецтва. Для мене був важливий контекст Греції в роботі про Південний регіон, бо колись його населяли греки, а також я послуговуюсь образом Сирени з грецької міфології.
Сирен у давнину часто зображували як янголів смерті, що співали похоронні пісні під звуки ліри. В моїй версії Сирена виходить з Чорного моря, йде тунелем до людей, щоб своїм співом провести та вшанувати пам’ять вбитих українців в російсько-українській війні. Юлія Онуфрак, яка втілила цей образ, виконує оперну партію та вокалізи, що теж має свій сенс, адже першою публічною будівлею Одеси був Оперний Театр», – каже режисерка Іра Нірша.
Учасники перфомансу спускалися спочатку в підземелля Одеського художнього музею, щоб у тиші та безпеці зустрітися з міфом, який росія довго конструювала про морську браму України – Південний регіон. Ожившу версію міфу в образі Катерини ІІ втілив відомий Одеський актор Євген Баль.
«Друга частина перформансу відбувалася у гроті музею. Вона про дослідження міфу сучасної України, який твориться з нами в теперішньому часі.
Разом з саунд-артисткою Христиною Кірік ми підготували звукові текстури, з якими потім працювали вже під час перформансу. Вони були натхненні передусім морем, також Одесою, її звучанням, портом. Відвідувачам ми пропонували долучитись до створення звукової інсталяції, записуючи та відтворюючи їх голоси, фрази, слова, звуки та шуми, які асоціюються у них з рідним містом, з дитинством чи з сьогоденням», – каже Нірша.
«СУЧМИСТ У ТАЇНСТВІ»
Перформативна вистава знайомить одеських глядачів із проблемами сучасних українських митців, які були вимушені покинути свої домівки через війну, рятуючись від російських обстрілів.
«Будь-яке мистецтво в будь-який час слугує арттерапією. Після попереднього показу вистави, я зміг констатувати, одеські художники змогли висловитися. У процесі відбулася комунікація між художниками, колекціонерами, чиновниками та іншими відвідувачами театру», – говорить режисер Андрій Любов.
Текст сценарію відсутній. Ідея вистави полягає в тому, щоб максимально наблизити гру на сцені до життя, відтворивши реальні умови спілкування мисткинь і митців. Вистава є частиною життя акторок і акторів прямо в момент показу. Це – спектакль-експеримент, який грається без репетицій. Поєднує перформативні, документальні та імерсивні практики.
Сергій Ануфрієв провів чайну церемонію та прочитав есей присвячений середньовічному Китаю. Художник Володимир Уманенко, дизайнер одягу, зробив паперову сукню для оголеної моделі. Денис Недолуженко показував картини з депутатами, котрі то висять донизу головою на вежах імені себе. Сергій Коняхін, трясучи своїми страхітливими ляльками, розповідав про святого Маврікія та Фіваїдський легіон, який надав перевагу смерті перед поклонінням язичницьким римським божествам.
«Сучасний театр може бути різним і з максимальним ступенем свободи на сцені та в залі. Згадайте студентські заворушення у Франції 1968 року під гаслом «Заборонено забороняти». Право на існування мають усі форми самовираження. У постановці я показую глядачам можливість «горизонтального» театру, де прибрано прийняту ієрархію і режисер не нав'язує жодної думки публіці. Натомість вводить відвідувача в одну зі сфер життя суспільства», – каже Андрій Любов.
Будь-хто з глядачів міг піднятися та приєднатися до перформансу. Для них підготували відро з помідорами, які організатори пропонували кидати в митців.
Щоб потрапити до самого залу, треба було переступити тіла двох дівчат.
«Дівчата виконували роботу моделей для натурних начерків художників. Постановка занурювала глядача в атмосферу художньої майстерні. Також мав бути присутнім як модель чоловік, але в нього з поважних причин не вийшло. Помідори були одним з інструментів взаємодії публіки з акторами, через який глядач міг показати своє ставлення до того, що відбувається на сцені. Також для цього слугували фліпчарт, авансцена і доступ до вільного мікрофона. У процесі вистави матеріальне взяло гору над символічним і помідори були з'їдені учасниками процесу», – пояснює Любов.
Стипендію імені Антонена Арто засновано фондом proto produkciia та лабораторією сучасної опери Opera aperta. Спеціальний конкурс для півдня відбувся у межах програми «Cultural Bridges: support of cultural figures from Southern regions of Ukraine», що був реалізованим Інша Освіта за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Зміцнення громадської довіри в Україні» (UCBI).
Матеріал підготувала Катерина ЛУК’ЯШКО
Фото: Таїсія Кучерова, Іван Страхов, Віктор Братан, Олександра Шахновська, Олексій Каташинський, Сергій Коняхін.