3 та 4 лютого в Українському малому драматичному театрі відбудеться премʼєра вистави «Ляльковий дім» за пʼєсою Генріка Ібсена. Напередодні премʼєри ми поспілкувалися з режисером вистави Олексієм Гладушевським.
– Чим зацікавила вас ця пʼєса та про що через неї говоритимете з глядачем?
– Вже під час повномасштабного вторгнення мені стало траплятися все більше матеріалів про сімейну тиранію, яку породжувало фізичне насилля. Вони, зазвичай, викликали обурення та набували розголосу. Але поміж них було ще чимало статей та інтервʼю жінок, які розповідали про психологічне насилля в родині, де чоловік, хоч і не бив жінку, проте морально знущався над нею та знищував її особистість. Ці історії чомусь не набували вже такого резонансу. Багато хто навіть писав: «Не бʼє ж, це вже добре». Я побачив в цьому колосальну проблему. Тоді мені і згадалася пʼєса Генріка Ібсена «Ляльковий дім», в якій, якраз, порушується проблема психологічного тиску на жінку і взагалі питання жінки в суспільстві. Перечитавши її, зрозумів, що незважаючи на плинність часу, зміну світової парадигми, ставлення до жінки та її ролі у суспільстві, основна фабула, на жаль, не змінилася.
Досі існують упередження, якісь консервативні погляди щодо ролі жінки у суспільстві.
Тож я вирішив запропонувати театру зробити цю виставу. Художньому керівнику театру (Дмитро Весельський — худ. керівник Малого театру) сподобалася ця ідея, вона добре лягла в загальний концепт репертуару, отож ми почали працювати.
– Ви визначаєте виставу як кримінальний трилер, розкажіть про свій режисерський задум та переосмислення цієї соціально-психологічної драми.
– З огляду мого досвіду я розумів, що зараз складно робити класичного Ібсена та й я не бачу сенсу, адже потрібно говорити з глядачем так, щоб він розумів, чому сьогодні актуальна ця історія. І щоби розповісти її сучасною мовою, ми шукали нетипову форму втілення. Спочатку в мене була ідея зробити виставу у форматі ток-шоу. Згодом, ми вирішили побудувати детективну історію, дія якої відбувається в кримінальному середовищі мафії. Така форма надала цікавий ефект.
Щодо сценографічних рішень, то мені завжди імпонує, коли жінки у виставах чи в кіно — сильні, незалежні та красиво вбранні. Тому навіть Фру Лінне, подруга головної героїні, яка і у Ібсена, і в екранізаціях, що я бачив, має образ тихої, милої, неяскравої дівчини, в нас абсолютно інша.
Над сценографією і костюмами з нами працювала Поліна Панченко. Разом ми вигадали світ гламурних дів, красивих та небезпечних мафіозі, аби показати як за тією яскравою мішурою подекуди ховаються дуже неприємні, шокуючі та жахливі речі.
Зерном нашої історії є рожеві окуляри — в суспільстві, у стосунках, в родині, коли за твоєю спиною відбуваються жахливі речі, а ти робиш вигляд, що не помічаєш цього. Вдаєш, що все чудово, все рожеве і дуже миле.
Ця фабула і стала основою для нашої героїні Нори Хелмер, яка до певного моменту не помічає, що відбувається в неї за спиною, але коли нарешті розуміє це — приймає важливе і сміливе рішення. Тема рожевих окулярів знайшла своє втілення й у декораціях — за рожевою завісою ховаються усі таємниці родини Хелмерів.
– З якими викликами ви зіткнулися у ході роботи над виставою?
– Викликів було чимало. Наприклад, занадто важкий для сьогодення текст Ібсена. Тож ми багато працювали з матеріалом, редагували, скорочували, змінювали, адже деякі конфлікти, які є у пʼєсі зараз викликають питання на кшталт: «А в чому тут проблема?» Тож нам потрібно було їх загострити. Так як маємо формат мафії, потрібно було під нього все драматургічно підтягнути. Це був дійсно виклик для мене, адже це моя друга вистава та ще й такий складний матеріал. Моментами було нелегко, але завдяки командній роботі і відданості кожного, мені здається, в нас усе і вийшло. Вистава — результат нашої спільної наполегливої праці.
– Як вибудовувався творчий тандем з акторами?
– Ми працювали у форматі творчої лабораторії. Багато того, що було задумано на початку, трансформувалося вже спільно з акторами. Деколи, мені навіть подобалося говорити: «Вас треба було представляти ще й креативними продюсерами вистави», адже вони пропонували багато цікавих рішень. І це дуже класно. Це не з серії, що от я придумав і буде тільки як я сказав. Я люблю слухати акторів і круто, якщо наші думки співпадають, якщо це мені близько, якщо ж ні, я просто говорю це і ми робимо по-іншому. Так само і вони можуть сказати. Я можу запропонувати і актори спокійно говорять: «Це нам не близько» і ми обговорюємо. Це дуже цінно. Зрештою, я не випадково прийшов в Малий театр, адже знав як працюють актори, бачив багато вистав. Вони дуже професійні.
– На вашу думку, як резонує пʼєса «Ляльковий дім» з сьогоденням?
– Думаю, головний резонанс у тому, що пройшло майже півтора століття, а деякі речі лишилися незмінними і тільки в останні роки почалися важливі поштовхи щодо положення жінки в соціумі, завдячуючи таким ініціативам як #MeToo та подібним, які й надалі змінюють ставлення до жінок.
– І наостанок, ваші топ-5 причин відвідати виставу «Ляльковий дім».
– Причина перша — наразі це єдина постановка «Лялькового дому» Ібсена і мені було дуже дивно, що цю пʼєсу в нас ставили всього декілька разів та й зараз чомусь до неї ніхто не повертається. Причина друга — вистава дуже стильна. Третя — круті актори грають. Причина четверта полягає в тому, що зараз багато випускають вистав про війну, я й сам працюю над такими виставами документального характеру в Театрі Драматургів, тому наразі дуже важливо людям трохи переключатися і бачити вистави з розкішними костюмами, декораціями, проте з не менш вагомими темами, що також стосуються сьогодення. Роль жінки у суспільстві під час війни теж дуже наразі актуальна. І причина пʼята — відвідати Малий театр — один з найкрутіших камерних театрів Києва. Отже, welcome.
Матеріал підготувала Юлія ВИШНЯКОВА