Актор київського театру «Золоті Ворота», 26-річний Артем Пльондер, взяв участь у постановці «LOVE REVOLUTION» Наталії Сиваненко за творами Титанів 1920-хх. З репетиції 5 січня відпросився, бо його дружина, Дарія Пльондер, акторка того ж театру народила доньку Марію. Зараз квитки на виставу за участі Артема Пльодера розкуплені до березня, вона отримала ряд схвальних відгуків і впевнено посувається до топу популярних.
Говоримо з Артемом Пльондером про героя та антигероя, яких він утілив, театр під час війни, можливість виїхати за кордон та мотивацію говорити зі сцени речі, які можуть стати тригерними.
– Наша вистава складається з чотирьох оповідань авторів інтелектуальної прози, написаних близько 100 років тому – герої досі актуальні. Персонажі перегукуються із сучасною молоддю, яка знаходиться в суперскладних обставинах, але при цьому продовжує рефлексувати, дорослішати, шукати своє «чесно», «правильно», свою мораль і позицію.
Я граю двох персонажів – 19-річного Віктора Хабровського із твору Валеріана Підмогильного «Добрий Бог» та Сірожу із оповідання «З Вариної біографії» Миколи Хвильового. Обох по-своєму грати було складно. Віктор – віруючий хлопець, який намагається залишитись чесним із собою, але при цьому руйнує світ іншої людини. Закохуючись, він так боїться втратити Бога, що парадоксально робить учинки, які йдуть врозріз із вірою. Ціна хибних рішень мого героя – зламані стосунки і маленьке життя, якому не дозволили народитись. Я довго намагався зрозуміти його логіку. Згадав себе 19-річним – також мав багато різних, часто полярних думок в голові. Багато сумнівів. Так само міг щось зопалу зробити, а вже потім подумати.
Для себе вирішив, що завершення оповідання – це якраз початок шляху «дорослого» Віктора. Його історія дає надію, що виправити помилки ніколи не пізно – головне чесно їх усвідомити. Тема пошуку Бога мені близька. З дитинства любив ходити з батьками до церкви – хреститись і по-дитячому по кілька разів отримував Причастя – кумедно згадувати, бо було дуже щиро. 5-річним казав, що стану батюшкою. Зараз не можу себе назвати суто віруючою людиною, але до церкви ходжу справно. Напередодні другого прем’єрного дня – якраз сповідався і причастився – перед Хрещенням нашої Марії. Так, зранку в неділю пішов до церкви – а звідти приїхав у театр… грішити.
Другий мій персонаж – антигерой – командир «червоного» загону Сергій. У оповіданні Микола Хвильовий описує події 1917-го на Слобожанщині, там нуртувала боротьба, за владу змагались різні політичні сили. Сергій був перевертнем – прикидався «білим», згодом виявився «червоним». Найбільше в цьому всьому нас тригерила червона сорочка – інтуїтивно хотілось її зняти, фізично відчував – на ній кров закатованих українців.
Не хотів його грати «карикатурно», бо це об’ємний персонаж – він зробив свій вибір.
Свідомий глядач має зрозуміти, до чого призводить таке «слідування ідеї» й сліпа віра у нав’язані «ідеали». Навіть подумки звертаюсь до тих, хто зараз нібито має позицію, а вчинками свідчить про «какая разніца» – це теж вибір, і зараз є нагода його змінити.
В театрі є правило – актор будь-що має зрозуміти й виправдати свого персонажа. Сірожу я виправдовувати не хотів.
Разом із режисеркою вирішили, що він має померти. «Добиваємо» його фразою: «Союз розвалиться», яку вигадав мій партнер по виставі, актор Антон Соловей. У цей момент публіка сміється – але це важливий «поїнт». Вкотре нагадуємо, що зло буде переможене, саме зараз ми на шляху до остаточного його знищення. Тож вистава і нагадування про ціну нашої Незалежності, яку досі виборюємо на фронті. Але, звісно, це і твір про любов, яка була в усі часи, навіть найтемніші. Це про різну любов: до матері, до самого себе, любов до Бога, любов до життя, до свободи. Нашим персонажам хочеться любити і бути вільними.
Режисерка вистави, Наталя Сиваненко, має «європейський» підхід, співпрацює з акторами, намагається зрозуміти, чим дихаєш поза сценою. Так до всіх нас знаходила ключики – це відобразилось на виставі. По мені зрозуміла, що я – перфекціоніст, завжди не задоволений тим, як зіграв. Періодично казала: все добре, отут вдале рішення. Досі намагаюсь позбутись «університетських травм». Коли прийшов на перший курс, мені було шістнадцять. Приїхав із Гребінок, під Києвом, почувався дуже енергійним, хотів усім показати свій хист і здібності. Ще тоді підхід у майстрів був агресивним – на нас навіть кричали, дозволяли собі фрази на кшталт: «От ти точно актором не станеш, шукай іншу професію».
Тоді зрозумів, що маю йти наперекір, не дати себе зламати, але бракувало віри й підтримки. Згодом, ще будучи студентом, познайомився зі Стасом Жирковим (колишній очільник театру «Золоті Ворота». – ред) – йому завдячую, що не розувірився в собі, в професії. Жирков підходив до акторів прогресивно – співпрацював, від нього йшла шалена енергія, давав круті поради. Не кричав і не принижував, а навпаки – спілкувався на рівні актора штату. Для мене це було першим переломним моментом – усвідомив, що може бути «по-людськи», без знецінення. Тоді ж почали співпрацювати з Тетяною Губрій, у неї схожий підхід. Згодом взяв участь у двох її виставах. І це дуже класний тандем, коли є режисер з крутими ідеями, і коли пластичний актор може втілити задачу режисера, не боїться щось підказати йому.
Загалом для мене театральний актор – це пластичний актор, в тренді, актор, що постійно розвивається.
Мені не подобається вислів, що театр це психотерапія. Ми нікого не лікуємо. От, наприклад, у нас є вистава «Дякую» литовської режисерки Андри Каваліaускайте. У ній зібрала монологи своїх знайомих про почуття, вдячність. Вже не вперше чую, коли глядачі виходять з зали і говорять: це як сеанс у психолога. Значить, для них це психотерапія – і це круто.
Але ми навмисне нікого не зцілюємо, а радше хочемо натякнути зі сцени людям на ті чи інші обставини, змушуємо замислитись. І це вже буде їхній вибір – чи думати про це, чи щось змінювати.
Імпонує ідея театру «Золоті Ворота», на якій постійно наголошувала колишня керівниця Ксенія Ромашенко, а зараз акцентує Маріанна Розстальна. Театр – повинен бути місцем, де завжди актуально. Глядачу може бути неприємно те, що він чує зі сцени, але це завжди правда. І завжди про сьогодні. Звісно, ми граємо «Украдене щастя» Франка, тому що це класика, актуалізуємо великих майстрів. Але також завжди стараємося випускати актуальні вистави. «Люби мене, не покинь» – Тетяни Губрій – вистава про війну, але зроблена у дуже інтимній, трепетній формі. Це історія нашої війни крізь призму жінки, що виїхала в еміграцію, глибоко переживає власну трагедію. Дуже потрібна зараз історія. І акторка Віталіна Біблів розгортає її так обережно, що її також можна назвати певною психологічною підтримкою, надією. Глядачі виходять з теплотою, дякують за катарсис.
Мета театру, на мій погляд, глобально не змінилася. Ми повинні говорити про актуальні теми. При цьому театр може зранити, може спровокувати, може різко говорити. Але тут завжди про любов, повагу. І найголовніше – про свободу. Зокрема свободу слова.
У 2021 випустили виставу «Ін-ші». Стосується домашнього насильства, про яке на той час мало говорили зі сцени, але статистика була кричущою. У виставі складні монологи. Я як актор не можу їх говорити, не пропускаючи крізь себе. Втілив 17-річного персонажа із фізичною вадою, який пережив перший досвід дорослого кохання з власною матір’ю. Тут є і акцент на травмі матері, яка не може відпустити чоловіка, що пішов із родини через ваду дитини. І на трагедії особливої людини, яка переживає, відчуває по-іншому. Тема складна і неоднозначна.
І тут суперважливий текст, оцінив, наскільки він грамотно написаний. І робота режисерки – Андри Каваліускайте. Перед репетиціями два тижні ми просто спілкувались, ділилися своїми думками про любов. І потім потихеньку йшли до цих тем насилля. Режисерка дуже обережно з ними працювала насправді. Зараз вистава на паузі – відновиться, коли дружина вийде з декрету. Раджу її до перегляду. Тема, на жаль, актуальна. У нас навіть у програмці написані номери телефонів, куди можна звернутися за психологічною допомогою. Виставу показували в Литві.
Зараз має бути більше копродукції. Мені дуже сподобалася теза Стаса Жиркова в інтерв’ю італійському журналу. Він говорив, що зараз ми, як ніколи, залежимо від Заходу. І це також про важливість культурного діалогу. Маємо ділитися один з одним. От у мене була ідея про співпрацю в нових реаліях. Чоловіків-акторів зі складнощами випускають за кордон, але чому, до прикладу, не покликати кількох акторок з Європи – і обмінятися. Таке собі «Міняю жінку». І робити щось спільне тут, ділитися досвідом, більше говорити, що в нас війна. І що вона почалася не зараз, а триває століттями. Європейці досі далекі від того, що в нас відбувається. Режисери, які зараз працюють в Європі, ведуть цей діалог, але нашого голосу має бути більше. Умовно, нас сприймають досі як колонію Росії. Не усвідомлюють, що імперія довгий час крала наших митців, наші імена, нашу суб’єктність. І це треба повсякчас доносити європейському глядачу, розкладати витоки, факти.
Для мене війна – це найгірше, що може статись із країною. І дуже сильна ненависть до наших політиків та наших чиновників. Я ненавиджу тих людей, які привели країну до такого стану, в якому вона є зараз – від перших Кравчуків і Кучм.
Також для мене велика війна – проміжний вирок собі: я з тих людей, які думали, що нічого не буде. Бо до останнього не вірив, що таке можливо. Ми живемо недалеко від аеропорту Жуляни і коли до 24 лютого злітали або сідали літаки – чули їх і бачили. І коли дивився новини, слухав, що скоро час іти на шашлики, а згодом бачив, як відлітають приватні літаки – то заспокоював себе, що люди летять, ну, в Іспанію… відпочити. Гадав, що буде максимум загострення на Сході. І це теж біда. Коли нас розбудили друзі о п’ятій ранку – був шокований. Тобто я програв. Із самого початку війни я не усвідомлював, що відбувається в нашому оточені.
Після 24 лютого були у моїх батьків, у Гребінках, під Києвом. У червні виїздили за кордон з акторами театру Драми і комедії на Лівому березі Дніпра, які в той час створювали виставу «З цією виставою щось не так». Ми, в свою чергу, грали «Ін-ші» в Литві, Польщі та «Каліки» в Берліні. Були за кордоном три місяці. Пошкодували, що поїхали. Хотілось додому. Коли був в університеті, мріяв, що вийду за кордон, як буде круто там жити. Коли побули там – почувався погано. Мені як чоловікові було особливо незручно, соромно. Про те, щоби лишитись, розвиватись в сфері навіть не думали. Там багато своїх акторів, велика конкуренція. Зробили виставу і видихнули лише коли повернулись. Перше, що зробили з Дашею – прибрали в квартирі. Власники залишили її за нами за дуже невеликі кошти. Коли розбирали коробки – то раділи, то плакали. Це було сильне емоційне переживання.
Зараз розумію, що до повномасштабного вторгнення був «несвідомим актором». Зараз для мене професія – це також про громадянську позицію. Коли почався Майдан, був у старших класах. Прокидався зранку, йшов до телевізора. Коли приходили до школи – обговорювали події, тоді нас це згуртувало. Почали більше спілкуватись українською – до того більше суржиком. Викидав із мови русизми. В університеті відчув дисонанс – навіть у 2010-х «кіно знімалось на руському – тож краще спілкуйтесь обома». Коли вступив у дію закон про квоти – вистави грали українською, а на знімальні майданчики до нас все ще запрошували російських акторів. Це було «круто», престижно для продакшену. Якщо молодий актор йшов у серіал, який створював український продакшен, то була дуже велика вірогідність, що на зйомках зустрінеш «руську зірку». Тоді дивувався, які вони «напищені», часто перехвалені, гнилі. Ще кілька років тому вважалось престижно знятись із таким кимось – зараз за це соромно.
Не скажу, що театр змінився після початку великої війни, але з’явилась нова відповідальність для мене як актора. Наприклад, за тему смерті.
В театрі актор може помирати на сцені, для цього є спеціальні прийоми, антураж. Умовно – якщо ти майстерний – ти можеш про все «збрехати». Навіть про смерть. Зараз до цього маю інше ставлення – намагаюсь бути обережним із почуттями глядачів.
Щодо теми війни глобально – здається, що ми ще не готові транслювати її зі сцени, і в кіно також треба бути дуже обережним. Це велика відповідальність за почуття глядача. Також з’явилась велика відповідальність перед військовими, які приходять. Сам поки не беру на себе відповідальність запрошувати тих, кого я знаю особисто. Але коли бачу в залі глядачів у одностроях – думаю, що, ймовірно, у людини ротація, є кілька тижнів, щоби відпочити, а вона обирає для цього саме театр.
Зараз захист країни це те, що має бути в центрі всього. Також завжди в центрі – родина: батьки, дружина з донечкою, родинні цінності. Живемо в такий час, коли дійсно не знаєш, що й куди прилетить, хочеться набутись разом, не витрачати час на безглузді помилки, дурні вчинки. Вчусь швидко пробачати людям, любити людей такими, як вони є.
Надихає музика. Якби мені сказали, що завтра я помру, я би обов’язково виділив час на те, щоб послухати свої улюблені альбоми: музикантів «M83» та «The midnight». Обожнюю музику й поезію.
Для мене любов – це в першу чергу повага, піклування. З дружиною, Дашею, вступали разом на навчання 2014-го, потрапили в одну групу. Довгий час дружили, у неї на той момент був хлопець. З початку четвертого курсу почав розуміти, що «щось неладне», казав їй: «Знаєш, не думаю, що у нас дружба». Коли випускались із університету – все вирішив повільний танець, жартували, що батьки були би раді такій парі. Невдовзі почали знімати вдвох квартиру – згадую, що її підкорила гречка, яку для неї зварив. Одружились у 2021, встигли зробити навіть велике весілля. Тепер, звісно, не робили би, бо намагаємось постійно донатити на ЗСУ. Зараз відчуваю любов, як теплоту й бажання зробити для своєї дружини все.
П’ятого січня Даша народила мені доньку. Природи цього почуття ще не розумію. Але граю виставу – виходжу і швидко збираюся, їду додому. Емоції такого типу, коли береш її на руки, а тим більше, коли вона плаче – забуваєш про все, нічого окрім не треба. Спершу хотів сина, щоби зберегти прізвище, бо рідкісне. Але ловив себе на думці, що не знав, що робити з пацаном. Я м’який по натурі, зрозумів, що дівчинка для мене про абсолютну свободу – любити, балувати – і все. Зараз навіть по-іншому дивлюсь на гру, на проживання на сцені. Колись грав на нерві, не берігся. Зараз розумію, що в деяких моментах треба зберегти себе, щоб бути потім довше у Марії.
На сцену виходжу, щоб жити, ділитись натхненням з людьми.
Найбільший мій мотиватор – дружина. Побачив її в залі на прем’єрі, коли Марії було лише 2 тижні – це неймовірне відчуття. Даша залишила доньку з мамою, дуже хотіла мене привітати особисто. Сильно нею пишаюсь – вона енергійна, незламна, черпаю з неї натхнення.
Матеріал підготувала Ганна Щокань
Фото надані пресслужбою театру «Золоті ворота»