14 лютого у прокат вийшла сатирична комедія «Уроки толерантності» режисера Аркадія Непиталюка. Деталями про кінострічку ділиться продюсер фільму Сергій Лавренюк.
– З якими викликами ви зіткнулися у ході роботи над фільмом?
– Найперше – війна. Основний виклик, який був пов’язаний з виробництвом – дедлайни. Ми визначили для себе 10 знімальних. Це був найбільший челендж для всієї команди. Адже за нормальних обставин за 10 діб практично неможливо зняти повноцінне та якісне кіно. Наступне, зрозуміло, в нас були часові межі через комендантську годину, яка в той час починалася о 23:00 і ми мали за будь-яких умов завершувати зміну до 21:00, для того щоб зібрати майданчик, техніку та щоб уся команда встигла до 23-тьої потрапити додому. Відповідно й старт зйомок був регламентований, оскільки раніше 05:00 неможливо були виїжджати. Зазвичай, зміна планується 12 годин, тож комендантська стимулювала працювати чітко без перепрацювань.
Один зі знімальних днів випав на 10 жовтня 2022 року. Це був початок нової стратегії ворога – масовані бомбардування України, зокрема Києва, де знаходяться об’єкти, що цікавлять його та об’єкт, що цікавив нас – знімальний майданчик в одному з районів. Можливо, ми так само були ціллю, адже знімали на гостру тему для ворога. І попри те, що цей знімальний в нас скасувався, ворогу не вдалося завадити нам зняти кіно.
– Як добирався акторський склад кінокартини?
– Олена Узлюк була затверджена на роль без кастингу, адже вже працювала з режисером Аркадієм Непиталюком на стрічці «Припутні», також вони навчалися разом в університеті Карпенка-Карого (КНУТКІТ). Олександр Ярема так само був обраний без кастингу. Специфіка нашої зйомки – однокардовість кожної сцени – вимагала від акторів професійних якостей, щоб вони могли вести непереривну лінію ролі самостійно чи з партнерами без монтажних склейок протягом 5-6, а то й більше хвилин. Одна сцена в нас взагалі була майже 10 хвилин, де двоє акторів не перериваючись, вели діалог. У кіно ця сцена ввійшла частково.
Одна з найголовніших наших вимог – досвід роботи у театрі. Молодих акторів ми підібрали за самопробами. З Олександром Піскуновим ми працювали над фільмом «11 дітей з Моршина», Акмал Гурєзов працював з режисером над серіальним проектом «І будуть люди». Шукаючи акторку на роль доньки, я зателефонував до головного режисера Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Дмитра Богомазова і попросив порекомендувати мені талановиту молоду акторку. Він запропонував долучити до проекту випускницю своєї майстерні в КНУТКІТ – Кароліну Мругу. Роль в «Уроки толерантності» її дебют. Ми з нею не прогадали. Взагалі, акторську гру в цьому фільмі відмічають усі позитивно.
– Ви зауважуєте, що завдяки сатирі та висміюванню тригерних тем, прагнете допомогти українцям дійти до порозуміння, зламати стереотипне нав’язане мислення, побудувати свою систему цінностей, але потім стається ситуація з «Жовтнем», де розмальовують сітілайти гомофобними написами. Як гадаєте, чому досі існують люди, які так вороже реагують? Як комунікувати з ними?
– Знаєте, я абсолютно переконаний, що прояви нетерпимості, нетолерантності, відсутність повного аспекту гуманістичних цінностей у деяких людей є в кожній країні, тож українці не є винятком. Така ситуація могла статися будь-де. І таких людей вистачає, на жаль.
Певно, нам варто дещо зачекати, власне, ми за це зараз і боремося, адже війна в нас, фактично, за європейські цінності. Ми досі не можемо розірвати свої зв’язки з радянським союзом, який нам багато років намагалася нав’язати Росія.
Ці відлуння стереотипного мислення досі подекуди існують у наших головах. Тож нам, безумовно, важливо розширити горизонти свого бачення, змінити світогляд, щоби побачити щось далі кінчика свого носа. Побачити людей довкола та сприйняти їх такими якими вони є. Бути толерантними, емпатичними. Ми зараз за це і боремося. Сподіваюся, прикра ситуація, що сталася з кінотеатром «Жовтень» – радше виняток. Це підтвердження того, що ми недарма зняли «Уроки толерантності» та невипадково заклали саме такі меседжі. Нам усім ще є над чим працювати.
– Кінопокази вже відбулися і за кордоном. Як кінострічку сприйняв глядач?
– Так, фільм був показаний в декількох країнах, також в нас вже є запити на фестивалі в Австралії, Америці, Англії. Кінотеатральні права вже продані на території Польщі, отже, масовий глядач там також побачить «Уроки толерантності». Сподіваюсь, українці, що проживають там, а це понад 3 млн. людей, подивляться кіно, адже в Польщі фільми не дублюють, а випускають у прокат з субтитрами. Маю надію, що їм сподобається. Щодо іноземного глядача, то ми хвилювалися, адже в нас багато саме локального гумору. Майже весь гумор побудований на мові. Неможливо перекласти дослівно зберігши усі сенси. Тож ми боялися, що частина чи навіть увесь гумор втратиться, але ні. Ми бачили, що глядачі сміялися та сприймали усі закладені нами жарти і комічні ситуації. Для мене це було приємним відкриттям. Відбірники фестивалів дякували нам за цей фільм. До речі, вчора також отримав лист-підтвердження, що нас відібрали на сіднейський кінофестиваль. У загальному, реагують на кіно дуже добре, хоча комедія – це жанр, який погано подорожує.
Комедія – це завжди локальна історія з конкретним місцевим та особливим гумором. Та я гадаю, що нам вдалося подолати кордони і поділитися зі світом нашим гумором.
– Як ви оцінюєте реакцію аудиторії на ваш фільм після прем'єри?
– Моя стрічка у фейсбуці майорить схвальними відгуками і це навіть на межі якоїсь екзальтації від фільму. Я дещо цього побоююся, адже завжди має бути баланс думок. Проте, деякі кінокритики про фільм мовчать. Я деколи називаю таких спеціалістів псевдо-критиками – люди, які шукають тільки хайпу та зайвої можливості потанцювати на чиїхось кістках. Цього поки що не відбувається, певно, фільм хороший (сміється).
– Ваші ТОП-3 причини сходити в кіно на «Уроки толерантності»?
– Найперше – провести півтори години у доброму гуморі та у піднесеному настрої. Гарантую саме такі відчуття після перегляду. Якість українського кіно з роками підвищується і привертає все більше уваги та цікавості закордонного глядача. Тож рекомендую подивитися кіно, адже воно переважає по якості добру низку іноземних комедій, що зроблені за певним шаблоном. Варто сходити в кіно ще й тому що порушені теми стосуються нас. Кожен знайде у фільмі частинку себе, можливо, навіть змінить ставлення до себе та інших.
– Які аспекти культурного діалогу ви вважаєте найбільш важливими для подальшого розвитку українського кіно? Про що нам треба саме зараз говорити з глядачем?
– Найболючіше питання зараз – травматичний та постравматичний синдром спричинений війною. Також, вимушені та добровільні розлучення людей, що розходяться через різні складні обставини. Можливо, цю тему ми також порушимо у майбутньому серіалі над розробкою якого вже працюємо. Гадаю, ці теми зараз варто висвітлювати за допомогою різних форм мистецтва. Разом з тим, надважливо для підтримки духу та наснаги говорити й про життєствердне.
Адже значна частина української культури була про страждання. Думаю, що ми дещо маємо відійти від такого шаблону і прийти до того, що нас мотивує та надихає.
Важливо закладати думку, що все буде добре і правда на нашому боці. Ми маємо думати про те як будемо жити після нашої перемоги.
Матеріал підготувала Юлія Вишнякова