2023 рік порадував цілою низкою досить потужних, небанальних, глибоких фестивальних кінохітів, кожен з яких вартий як міжнародних премій, так і глядацького визнання. Однією з таких є німецькомовна «Зона інтересу» – стрічка британського режисера Джонатана Глейзера, який до цього знімав мало, але гучно («Сексуальна бестія», «Побудь в моїй шкірі»). Прем’єра картини відбулася на Каннському Кінофестивалі в 2023, де вона отримала другу за значенням премію – Гран-Прі. Цьогоріч «Зона інтересу» номінується одразу на 5 «Оскарів»: за найкращий фільм, режисуру, адаптований сценарій, фільм іноземною мовою та звук. Не здивуюсь, якщо статуетки 2 цей фільм таки отримає, особливо за звук. З 22 лютого стрічку демонструють в українських кінотеатрах. Спробуємо розібратися завдяки чому вона отримала таке визнання.
1943 рік. Територія сучасної Польщі. Літня сонячна погода. Миловидний кількаповерховий будинок, оточений густим та доглянутим садом. Буяння різнокольорових квітів, приходять та уходять безтурботні гості, щасливі діти бігають зеленим подвір’ям та купаються в басейні. На це все життєрадісно споглядає Гедвіга (Сандра Гюллер) – дружина Рудольфа Гьосса та матір їх дітей. Він працює комендантом нацистського концтабору Аушвіц, яку знаходиться відразу за парканом їх райською оселі. А що, дуже зручно, все поруч, і робота і родина, лише безкінечні крики, постріли та дим з печей дещо заважає, проте до цього родина Гьосса вочевидь звикла і воно ніяк не руйнує їхню ідилію.
«Зона інтересу» створена на основі однойменного роману Мартіна Еміса. Однак цього було замало для режисера Джонатан Глейзера, який дуже системно підійшов до зображеної теми: біля двох років досліджував безліч записів, архівів, документів, в тому числі наданих музеєм Аушвіц. Всі персонажі фільму існували в дійсності, і навіть оселю Гьосса побудували недалеко від того місця, де розміщувався справжній концтабір. Усе це стало основою для вражаючого, шокуючого, без перебільшення видатного фільму про нелюдське Зло, яке тисячами вбивало людей лише за їх національність. Щось це нам нагадує, чи не так?
Згідно манери постановки глядач начебто підглядає за життям здавалося б звичайної німецької родини. Або як криміналіст, який безпристрасно спостерігає та аналізує. По знімальному майданчику було розставлено 10 камер, і актори не завжди знали де саме і як їх знімають, за допомогою чого був бездоганно досягнутий ефект холодної, навіть жахаючої буденності в їхніх діях та розмовах. Невимушені розмови за чашкою чаю, приміряння шуби, знятої з невідомого і можливо вже вбитого єврея, риболовля батька з діточками, мовчазний слуга, ймовірно єврей, який покірно чистить взуття господарів. І лише якісь «незручні деталі» трохи заплямовують їхнє райське існування – то знайдені кістки в потоці річки, то загустий дим, який заважає дихати чистим польським повітрям. Деталі для нацистів – знищенні життя для цілої нації.
Глейзер створив малослівний, малорухливий, абсолютно буденний, і цим до сказу жахливий, цивільний світ нацистів. Режисер не показує сам Аушвіц, проте він у фільмі всюди – у нестерпних звуках смерті, у роботі Гьосса, у решітках на вікнах, в огорожі, в попелі, на якому вирощують небаченої краси квіти тощо. Вигаданий рай, що межує зі справжнісіньким пеклом. І лише дивовижні нічні зйомки з місцевою жителькою, яка закопує яблука у землю, щоб їх на ранок знайшли в’язні концтабору, нагадують про іншу, гуманну сторону буття.
Ми бачимо рутинну роботу наглядача концтабору Рудольфа Гьоссе, який спокійно розглядає чертежи нової печі для спалювання людей, обговорює денні норми смертей з вищим керівництвом та проводить наради зі своїми підлеглими – такими ж безжальними вбивцями. І коли Гьосса хочуть відправити в інше місто та перевести на більш високу посаду, то вже його мила дружина виступає проти – як це так, покинути цей райських осередок? Ну то й що, що я знаю, що під моїми вікнами вбивають та катують? Героїня так не каже, але глядач все зчитує. Зчитує та розуміє природу цього безкінечного людожерського божевілля, і в той самий час не розуміє, як так можна було вчиняти і при цьому спокійно продовжувати жити?
«Зона інтересу» – це метафізичний фільм жахів без фіксації цих жахів у кадрі. Це кіно шокує не тим, що в ньому показано, а тим, що не показано. Воно страшне тим, що візуалізуєш усе завдяки звукам, які постійно доносяться з концтабору і є чи не єдиним його відображенням. Ці звуки виступають окремою дійовою особою, голосом та втіленням теми Голокосту.
У картині присутнє дуже незвичайне, нетипове для кінематографу зображення зла, де не показують ні арену злочинів, ні власне самі злочини; де слуги нацистського режиму зображені звичайними людьми – з чемними манерами, люблячими родинами, охайними будинками, традиційними звичками. І лиш десь там, за огорожею вони чинять злочини проти людства. Бо ж робота. Бо ж служба. Бо ж сім’ю треба прогодувати. Бо арійська раса. І я дуже не згоден з думкою деяких критиків, що ось такою манерою Глейзер наче олюднює нацистів. Ні, і він це чітко пояснював. Режисер прагнув начебто віддалитися від подій на екрані, позбавити кіно свого суб’єктивного погляду, дати змогу акторам імпровізувати та самим рухатися в кадрі, чому сприяли згадані вище 10 кінокамер на майданчику, а глядачеві скласти свою думку про побачене. Як правило цілком безальтернативну. І, що головне, творці не займалися реконструкцією зла, це було зроблено до них в сотнях картинах. Зло безмежне та всепроникне, в минулому, теперішньому та майбутньому, воно непокаране, і воно значно ближче, небезпечніше, ніж ми собі можемо уявити. І, відповідно, сучасне суспільство може бути значно ближчим до культури злочинців, ніж тому відповідають елементарні моральні цінності – доведено реакцією багатьох країн на дії росії проти нас.
«Зона інтересу» є вагомою подією в світі кінематографу, яка дає дуже непростий, але абсолютно вражаючий кінодосвід. Це потужна спроба переосмислити природу Зла завдяки авторському високохудожньому кінематографу. Через призму нестерпно скаженого сьогодення закладені сенси зрозумілі та неймовірно потрібні.