Театр Драматургів було засновано у 2020 році, а відкриття планувалося у березні 2022-го. Але повномасштабне вторгнення росії, м’яко кажучи, скорегувало плани, а точніше, довелося призупинитися. Згодом театр таки відкрився – неподалік Поштової площі.
«Театр Драматургів буде простором панування живого щирого драматургічного тексту, звільненого від зашкарублих і комфортних театральних шаблонів. Автори матимуть змогу напряму представляти свої смисли та меседжі. Авторський голос драматурга матиме пріоритет», – заявлено в місії театру. Серед засновників театру, зокрема, драматурги: Павло Ар’є, Людмила Тимошенко, Віталій Ченський, Наталя Ворожбит, Лєна Лягушонкова, Євген Марковський, Катерина Пенькова, Оксана Савченко, Ігор Білиць, Максим Курочкін.
Театр фінансується коштом спонсорської, грантової підтримки, з продажу квитків і добровільних пожертв.
У афіші досить різноманітні за жанром, темами та форматом вистави. Одна з недавніх прем’єр – «Чоловік моєї мрії», яка вже пережила ребрендинг з назвою (попередня назва – «Бабуня з дідунею займаються сексом»). Це режисерський дебют Роба Фельдмана, відомого більш як актор «Дикого театру» і кіноролями («Вбиваючи Єву»).
До речі, Роб Фельдман – переможець Фестивалю «Митниця. Нова режисура – 2023», але то вже окрема історія.
Отже, у Театрі Драматургів він поставив виставу за п’єсою Поліни Положенцевої – про аб’юзивні стосунки, жінку та психотравматизацію. Своєрідним прологом став розіграш ролей у виставі серед глядачів через аукціон. У такий спосіб театр долучився до збору для потреб наших захисників. Азартні глядачі увійшли в такий раж, що за найдорожчу роль заплатили понад три тисячі гривень.
Вистава побудована у формі розповіді головної героїні Лесі, яка (як попереджають глядачів): втілює в життя мрії своєї подруги Варі; задовольняє гастрономічні та сексуальні потреби свого чоловіка; мріє про депіляцію; вагітніє в будь-якій незрозумілій ситуації.
Леся – ніби сучасна й розумна жінка, але з купою отих «домостроєвських» штампів. І, коли вона говорить про свого чоловіка, який її умовляє зробити аборт, а також про свекруху з Москви, яка теж наполягла на тому, що дитина «не на часі», це не викликає співчуття до героїні, лише гірку усмішку. Її стосунки з чоловіком віддзеркалюють життя реальних жінок, які проходять курси «інтимної йоги», де тренер вчить імітувати збудження, щоб, не дай боже, не знизити самооцінку свого чоловіка. У цей момент хочеться поставити смайлик, що регоче, але репліка героїні викликає у глядача нову хвилю емоцій: «А де в тебе клітор?» – чоловік не знав, де мій клітор, і я не знала теж».
Готування їжі, симулювання оргазму, абсолютна залежність і постійна підкореність чоловікову – наочний приклад аб’юзивних стосунків. Монолог Лесі сприймається і як жертви, і як свідомо обраний шлях. Вона майже не скаржиться, а намагається виправдати поведінку свого чоловіка. Розповідь про стосунки з чоловіком – це майже покрокова інструкція, як знецінити себе і своє життя. Актриса Катерина Шенфельд створює образ зневіреної і втомленої жінки через скуті та сором’язливі рухи, безрадісну інтонацію голосу, застиглий і сповнений страху й непорозуміння погляд.
На противагу скромній Лесі на сцені з’являється її подруга Варя, роль якої виконує Христя Люба. Самовпевнена й розкута жінка, яка, за словами Лесі, «дуже гарна»: «Напевно, вона найкрасивіша дівчина, яку я колись зустрічала. Не знаю, щоправда, якщо їй трохи за тридцять і вона все ще незаміжня, її треба називати «дівчина» чи «жінка»? Варю хочуть всі, включно з моїм чоловіком», – каже Леся. Хоч Варя більш досвідчена у стосунках із чоловіками, але все ще в пошуках отого «надійного».
Сукня, підбори, зачіска, усмішка, очі, що палають, – це все про Варю, яка уособлює інший тип жінки – більш яскравої. Жінки, яка полює на чоловіка, яка по факту теж є жертвою суспільних шаблонів і меркантильних інтересів.
Жіночі образи у виставі – живі та впізнавані настільки, що від деяких реплік і трохи карикатурних жестів глядач вибухає добрим сміхом. Символом чоловічих образів є манекен, як бездушна істота.
І особливий вайб вистави – музичне оформлення, точніше звуковий супровід. А якщо більш конкретно, то, використовуючи різноманітні підручні засоби, фолі-артист Богдан Заварзин відтворював шикарні повсякденні шумові ефекти відповідно до ключових моментів вистави. І це відбувалося не десь там, за сценою, а на очах глядача – із символічною назвою «Моя кукуха».
Вистава не дає відповіді на запитання, як позбутися токсичних стосунків, а розкриває їхню нежиттєздатність та акцентує, що здорові стосунки складаються перш за все з поваги й розуміння як до партнера, так і до себе. І попри психологічну складність теми й суперечливість тез на кшталт «не на часі, бо війна», Роб Фельдман актуалізував болісні проблеми суспільства. З гумористочно-саркастичним акцентом, мов протиотрутний бальзам.
Нещодавно авторці цих рядків також пощастило подивитися ще одну виставу в Театрі Драматургів – «Готель Великобританія» режисерки Софії Салецької. Це була «зелена» вистава – останній показ, але хочеться сподіватися, що спектакль продовжить життя в іншому форматі.
Це біографічна п’єса драматургині Катерини Пенькової, яка їздила до бабусі у 2020 році до окупованого росіянами Донецьку. І тому зараз цей матеріал сприймається доволі гостро та тригерно. Особливо глядачами, які там не були з 2014 року. Вистава має потенціал, але потребує чіткої концепції і кристалізації сенсів.
І з останніх новин. Відтепер Театр Драматургів очолює Ігор Бавенко.
Фото: Ірина Марконі, Катерина Пенькова