Майже 2,5 роки тому великі екрани світу заполонила «Дюна» – стрічка канадського режисера Дені Вільнева («Той, що біжить по лезу 2047», «Прибуття»). Це екранізація однойменного культового роману Френка Герберта, яку безуспішно екранізував у 1985 році не менш культовий Девід Лінч. А от Вільневу все вдалося. Фантастичний екшн про пустельну планету Арракіс та юного герцога Пола Аттріда сподобався по суті усім – глядачам (боксофіс понад 400 млн. дол), критикам та кіноакадемікам (6 «Оскарів»). І ось з 29 лютого в кінотеатрах розпочинає свій шлях сіквел – «Дюна. Частина друга», який має всі передумови, аби стати одним з головних блокбастерів року.
Режисер обіцяв, що продовження буде ще глибшим, інтенсивнішим і загалом кращим за першу частину. Перші глядачі з ним солідарні. Та от чи дійсно все настільки ідеально, чи вдалося другій «Дюні» перевершити першу та чи кіно здатне задовольнити очікування фактично будь-якого глядача? Особисто в мене є питання, які нижче спробую розкрити.
«Дюна. Частина друга» розпочинається там, де закінчився перший фільм. Головний герой – герцог Пол Аттрід (Тімоті Шаламе) разом зі своєю матір’ю (Ребекка Фергюсон) опиняється серед відважного пустельного племені фрименів, якими керує ексцентричний Стілгар (Хав’єр Бардем). Його мати може стати Превелебною Матір’ю – чимось на кшталт верховної жриці. Пол має незрозумілі та, схоже, пророчі видіння щодо майбутнього планети та фрименів, і претендує на роль месії для цього племені, який поведе їх на визвольну війну проти Харконенів. Фримени та подружка Пола Чані (Зендея) не вірять в це, проте колишній герцог швидко опановує місцеві звичаї, навички їзди верхи на гігантських пустельних хробаках та чудово себе проявляє в бою із супротивниками.
Після знищення майже усіх Аттридів на Арракісі панує дім Харконенів у складі старого та неймовірно гладкого Владіміра (Стеллан Скаргаард), його старшого племінника Раббана (Дейв Батіста) та молодшого Фейд-Раута (Остін Батлера) – абсолютно відірваного та безжального воїна.
Також у стрічці з’являється сам імператор Шаддам IV (Крістофер Вокен) та його донька (Флоренс П’ю), які будуть мати вирішальну дипломатичну роль в цій битві домів. Битві, бо Пол Аттрід має помститися за смерть близьких, відновити справедливість та подолати Харконенів, однак ті мають свій економічний інтерес на цій планеті (збирання та реалізація місцевих корисних копалин – прянощів), і, що головне, майже непереможну армію.
Дені Вільнев знімав саме блокбастер, безумовно блокбастер, в першу чергу блокбастер. Це визначна кіноподія, яку значній частині глядачів просто гріховно пропускати, про яку ще довго говоритимуть та поширюватимуть сарафан. Адже це високобюджетна картина, з чималою кількістю масових сцен, складно постановочними боями, із залученням фантастичних видів озброєння, з видовищними екстер’єрними зйомками, коли від масштабу побаченого перехоплює дух. Зокрема такому ефекту сприяють пустельні місця дій, які по особливому підкреслюють всеоб’ємність та монументальність «Дюни». Окремі сцени, як-от осідлання фрименами та «поїздки» на велетенських хробаках, – це особливий вид постановочного мистецтва, де поєдналися генії десятка департаментів.
Костюми вражають шалено – пропрацьовані до найдрібніших деталей, не перевантажені, вони цілком відповідають своїм героям, підкреслюють їх стан, рід і діяльність.
Операторський департамент під проводом оскароносного Ґреґа Фрейзера («Бетмен», «Зоряні Війни. Бунтар Один») проробили неймовірну роботу, зробивши «Дюну» кіновидовищем таких масштабів, які дійсно не часто траплялися за історію кіно, і які на повну можна оцінити лише в залах Imax, звичайних кіноекранів може бути замало. Камера дуже чітко підкреслює всі плюси стрічки, дуже майстерно показує динамічні бої, а головне – дозволяє зануритися в ці безмежні піски Арракіса та буквально відчути нескінченність, якою є пустелі цієї планети (і пустелі Йорданії, де знімали ці сцени).
Художній департамент, базуючись на книжках Герберта (мабуть) та на уяві своїх спеціалістів, вражаюче вибудував світ. Світ, який не існує в реальності, який одночасно повинен мати риси окремих цивілізацій, бути міфологічним, футуристичним та позапланетним. І це було здійснено блискуче. Багатофункціональні, небанальні літаючі апарати, глобальні позачасові палаци, навіть нори бідолашних фрименів – видно було, що для глядача створили неповторний світ «Дюни», який продовжить жити та розвиватися у третій частині франшизи.
Дійсно, на будь-якому рівні та будь-якому глядачеві видно, яка колосальна праця була вкладена в технічний вимір «Дюни. Частини другої», що трансформується у потенційно дуже великі касові збори. І от наскільки, скажімо так, безальтернативно потужною видається постановочно-блокбастерна складова, настільки багато питань за собою залишають історія, сюжет, сценарій. При чому це все стосувалося і першої частини, але жевріла надія, що в другій із, так би мовити, розумовою складовою сюжету буде краще. Не стало. Роман Френка Герберта є багатошаровим, інтелектуальним, глобалістично-політичним фантастичним епосом, насичений складними питаннями, різними характерами, дворцовими інтригами, всеможливими віруваннями, філософією тощо. І в той самий час він надзвичайно динамічний, захоплюючий, та подобається дуже різному читачеві.
У фільмі Вільнева книга передана відсотків на 15, вся ця безмежність світу Герберта зображена дуже дуже поверхнево, без заглиблення, на рівні звичайного пригодницького фільму. Зрозуміло, що книга – це одне, а кіно – зовсім інше, і творці прагнули значно розширити свою аудиторію, однак такі аргументи чомусь не діяли з «Гаррі Поттером», «Володарем перснів» та навіть «Відьмаком». Ну і друге – коли ти знайомий з літературним першоджерелом то розумієш, яким фільм МІГ БУТИ. І це не значить, що із більшою увагою до твору Френка Герберта фільм став би якимось важкопідйомним артхаусом, ні – є безліч інших станів та жанрів.
Герої. Кожен другорядний персонаж є досить стандартизованим, спрощеним та схематичним. Таких ми неодноразово бачили в блокбастерах раніше. Це стосується також і головного героя – Пола Аттріда: ми побачили класичний шлях героя, проте із питаннями до мотивації його дій та взагалі характеру – наче цілі шматки його арки взяли та вилучили. Розвиток його стосунків із фрименкою Чані – це також стиснута, сіра та неемоційна лінія, відсутність якої загалом ніхто б і не помітив. Що хотіли від Джессіки Аттрід, для чого їй ставати Превелюбною Матір’ю і хто зростає в її чреві – набір посередньо пропрацьованих епізодів, де багато про що треба здогадуватись.
Головні антагоністи – трійка Харконенів – настільки шаблонні, що їх вчинки та навіть більшість реплік були цілком передбачувані. І всі ці персонажі (хіба що крім дійсно яскравого Стілгара у виконанні Бардема) як правило говорили досить примітивними, нецікавими та пафосними діалогами. «Дюна. Частина друга» наповнена великою кількістю популярних, культових і актуальних акторів, але більшості з них майже не було що грати.
Світ «Дюни» глибоко драматичний та досить складний, але творці навіть не намагаються додатково щось пояснювати, сиплячи складними термінами та сенсами, обірваними на середині, закриваючи неймовірним віжуалом сюжетні дірки та дещо хаотичний монтаж. Було б цікаво зрозуміти, чому всі так борються за цю напівмертву планету крім прянощів? Чим так цінна вода із мертвих людей? До чого сцени із ненародженою дитиною? Що хоче вічно стурбований імператор? Що мотивує та живить фрименів? Чому в далекому майбутньому при існуванні лазерної зброї воїни б’ються звичайними мечами? Чи не можна було б обійтися без безглуздого та неминучого для блокбастеру фінального двобою хорошого героя з поганим (це не спойлер, це правила в подібному кіно)? І ще багато інших «чому» та «що», відповіді на які не варто чекати в неминучій третій частині.
І про пафос. Це одна з найбільш пафосних картин, які я бачив за останні роки. Пафос був в усьому – в кадрах, планах, діалогах, жестах, міміці й особливо в музиці. Композитора Ганса Ціммера стало забагато усюди, не кажучи вже, що ця музика позбавлена оригінальності. Здавалося, що кожна сцена, кожне операторське рішення має бути буквально величним, глобальним, неохопним. Звісно на великому екрані цей весь надмірний пафос працює, але з ним, на мій погляд, таки перегнули.
Загалом, не дивлячись на всі питання стосовно самої історії та її розкриття, кіно, безумовно, є кінематографічною подією. Глядач чітко розуміє на що він йде, яке видовище постане перед ним, і запевняю, що його очікування будуть виправдані. На смисловому рівні «Дюна. Частина друга» є рівно тим, чим була «Дюна. Частина перша» – не гірше і не краще. А от на технічному рівні – це черговий крок уперед, тут усе потужніше за технічно неперевершену першу частину. Це неймовірний, видовищний кіноаттракціон, який саме так і працює. Шкода, що Дені Вільнев, який зовсім не Майкл Бей, та продюсери обрали саме такий шлях для цього кіно, і аргумент, що більш інтелектуальне кіно масовому глядачеві не потрібне вщент розмивається минулорічним прикладом «Оппергеймера». Але маємо, що маємо. Фантастичний в усіх сенсах блокбастер із неоднозначним розумовим наповненням у кінотеатрах прямо зараз.