10 перформативних проєктів створили учасники Стипендії імені Антонена Арто цьогоріч. Мисткині і митці в Києві досліджували нові форми в напрямі театрального та перформативного мистецтва та представили work in progress в лютому-березні. Експериментальні роботи в камерному форматі в майбутньому можуть стати основою для більших творів.
Розповідаємо, що ж створили молоді митці:
«Hold my bag», авт. Катерина Лібкінд
Перформерка у взутті з цибулевого лушпиння і червоному светрі зустрічала гостей цукерками «Рафаелло». Під пісню Джо Десена «Et si tu n'existais pas» перевдяглась у чорну довгу сукню і червоні лакові туфлі. Пояснила, що музику на її прохання обрав тато, а одяг – мама. Це рамки, в яких вона діяла. Далі сама встромила голку у вену. Поки кров стікала в контейнер, вона читала монолог про кордони. Особисті – людини по відношенню до інших і кордон життя і смерті.
Що каже митець: Я хотіла знищити себе під наглядом глядачів, але так щоб їх не зачепило, тобто щоб це знищення залишалося тільки під моїм контролем, залишалося безпечним.
«Акторський майстер-клас» авт. Катерина Лібкінд та Олександр Стешенко
Актор і сценарист Олександр Стешенко перед глядачами режесував етюди. Катерина Лібкінд грала формально підконтрольну режисеру актрису. В основі 4 сюжетів жіночі проблеми: небажана вагітність, смерть коханого, втома від побуту. Катя читала етюди беземоційним голосом, після цього Олександр показував, як саме він хоче втілити героїню.
Що каже митець: Хотіла кудись донестись на хвилі екзальтованих стереотипів Олександра Стешенка та іноді зіштовхуватись з тою хвилею. Хотіла того ж і для глядачів, щоб їх окотило з ніг до голови.
«In the middle of nowhere», авт. Каріна Сойка
Анастасія Рембецька, Аліна Марютіна, Ігор Курінний, Любов Сидоренко, Роман Фещак та Каріна Сойка створили тілесно-музичну імпровізацію. Рухалися у просторі сцени Центру Курбаса без опори на сюжет чи наратив. Формували мізансцени, без попередньої домовленості, а глядач сам домислював сюжети. Метою було 40 хвилин прожити без сценарію, але при цьому створювати якийсь сенс хоча б кожні 3 хвилини.
Що каже митець: Нам був цікавий той рівень людської комунікації та можливості розуміння, який лежить поза культурним шаром, під ним. Більш тілесний.
Якщо я, як перформер, не знаю заздалегідь, про що ми збираємось говорити, в якій історії я знаходжуся, який сюжет цього твору – що мені залишається робити?.. Слухати?
«Без назви», авт. Саша Курмаз
Художник у співпраці з колективом перформерок і перформерів «Майстерні сучасного танцю» запропонував розглянути рух тіла, як комеморативний жест — універсальну форму вшанування та пошуку розради у спільному траурі. На останньому поверсі бізнес-центру «Лувр», розтрощеного ракетним обстрілом, перформери в чорних вбраннях стояли на точках посеред уламків скла. Протягом 30 хвилин повільно рухались так, що збоку це було важко помітити, аж поки всі опинилися на підлозі.
Що каже митець: 24-го серпня 2023 р. поліція Києва повідомила, що затримала двох сестер котрі танцювали на могилах загиблих воїнів. Дівчата пояснили свої дії тим, що таким чином хотіли вшанувати пам’ять загиблих захисників. Суспільна реакція на цю новину була досить агресивною. Людей обурив той факт, що дівчата наважилися через танець виразити свої почуття в такому святому місці, як цвинтар. Власне, роздуми про смерть і танець, про рух тіла, як можливу форму вшанування життя загиблих підштовхнули мене до створення нової художньої роботи в співпраці з професійними танцівниками.
«ЇЇ», авт. Катерина Кузнецова
17-річна танцівниця Софія Андрійченко втілила історію-сповідь Катерини Кузнецової про втрату себе через війну. На сцені три локації: чайник з водою і склянкою, лампа з магнітофоном і великий акваріум. Дівчина гріє воду, наповнює акваріум, і по черзі на касетах вмикає музику, поки не чує слова російською. Вимикає магнітофон, але слова продовжують звучати рефреном: «Я любила русский язык». Кульмінацією є своєрідне очищення через занурення в акваріум, а потім топлення в ньому усіх касет.
Що каже митець: Моя робота мала на меті привернути увагу глядача до мовного питання. Зараз воно досить гостре в нашій країні і відійшло на далекий план одночасно. Хотілось донести, що зміна своєї мови – це не лише про зміну вокабуляру. Мова формує людину як особистість, як ідентичну одиницю. Іноді відмова від неї може викликати внутрішній конфлікт, підтягуючи за собою відмову від себе минулого. Проте, сьогодні ми відповідальні за формування майбутнього нації, тож ці зміни необхідні, хоч і дуже важкі для багатьох.
«Mirroring the streets», авт. Руслан Вітер
Футуристична історія про недалеке майбутнє заснована на гегелівській діалектиці. Вона переносить глядача в часи занепаду, коли розвиток людства призводить до деградації цілої цивілізації. Занурює в життя вченого, який досліджуючи артефакти ХХ століття, випадково відкрив портал до невідомих світів та впустив звідти древню істоту. Істота вперше зіштовхується з людиною та її руйнівною природою.
Що каже митець: Це історія про внутрішній баланс, який можна знайти за межами хаосу. Істота переживає трансформацію, перетворює внутрішній хаос в потік чогось чистого і свідомого. Але щоб досягти це, їй треба буде пройти непростий шлях. Професор втілює реальність, яка постійно намагається збити нас з власного шляху. Це можуть бути люди, які нам намагаються нашкодити, чи події, на які ми не маємо впливу, от як війна.
«Нитка_թել», авт. Євгенія Мєлконян
Євгенія зробила дослідження свого українського та вірменського коріння, а також історій роду. Розповіла про пошук та усвідомлення своєї ідентичності через відео, автентичні пісні та танці. На фоні – кадри з вікна поїзда та історична хроніка. При вході в залу глядачі могли смикнути за мотузку із дзвоном. Сама перформерка сиділа у залі, прив’язана мотузкою. Вирвавшись з пут, вона розсипала землю по підлозі і провела магічні ритуали у супроводі власного співу.
Що каже митець: На початку основною рушійною силою було бажання поділитися досвідом, який проходить людина, що задається питаннями «Хто я?». Особливо в моменти зустрічі зі смертю. Сама робота звелась до основного – голос, присутність, моє коріння та любов, що відчуваю кожен раз, коли торкаюсь до скарбу минулого. Це все дає силу, поважати пройдений шлях тими хто був до, «давати їм голос», разом з тим усвідомлювати себе частиною більшого.
«Простір (не) вільного висловлювання», авт. Аня Шевченко
Два дні перформерка перебувала у просторі поле 0.36 з 10 ранку до 10 вечора. В порожній кімнаті з білими стінами на підлозі, встеленій чорною тканиною, Аня сиділа і мовчки виписувала власні спогади і думки. Неначе прилюдно створювала щоденник. Глядачі могли вступити з нею в діалог тільки через текст, прочитавши на клаптиках паперу її історії.
Що каже митець: Я була з людьми в контакті 90% часу і це був насичений досвід. Були певні умови взаємодії в просторі, які задекларовані текстом. Ще були умови, які я ставила сама перед собою. Найвагомішим для мене було споглядання того, як в замкнутій системі, де немає жодної вказівки на те, що щось заборонено, правила створювались самі собою, і якою була реакція, коли хтось їх порушував.
«INRE. Інтимність Рефлексії», авт. Марія Потапенко та Валентина Левченко
Перформанс-казка, що будується на перетині доль і внутрішніх світів двох жінок, Марії Потапенко та Валентини Левченко. Дійство відображає їхнє відчуття вразливості та переходу через різні етапи дорослішання. В основу процесу створення лягла казка «Та, що оживляє піснею» з книги Клариси Естес. Героїня Ла Лоба збирає по пустелі кістки і складає вовка. Потім співає над ним пісню. Вовк оживає, починає бігти і перетворюється в дику прекрасну жінку.
Що кажуть митці: Ми вступили в процес паралельно, дві жінки після 30 і 40 років. Немов дивишся на майбутнє. Але в процесі зрозуміли, що працюємо з дитячою частиною, тінню і силою, яка виростає.
«Перетравлення», авт. Катерина Радушинська
Чотири перформерки Катерина Радушинська, Аліса Волкова, Олена Єрмішкіна та Аня Погорєлова по черзі розповідали свої многологи про війну та власні переживання. У кожної був свій символ – військовий шолом, земля, червоні свічки. Далі вони рухались під електронну музику, яку також, за відчуттями на ходу, створював композитор, допоки не настав апогей їхніх переживань та не погасло світло. Далі показали проекцію з розповідями від всіх перформерок, що їх зараз підтримує. Одночасно дівчата скидали з себе одяг який був в землі та воску. Метою було «перетравити» все те, що довелося пережити за останні два роки.
Що каже митець: «З чим глядачі підуть?» – питання, яке було поставлено у фіналі перформансу зносить умовну стіну між твором та життям. Все, що відбувається зараз, та все, що відбувалось на сцені не має чіткої відповіді «а чим все закінчиться». Отже, цей досвід кожен з нас буде перетравлювати по-своєму. Нашою ціллю було запустити цей процес.
Стипендія імені Антонена Арто заснована фондом proto produkciia в партнерстві з лабораторією сучасної опери Opera aperta. Цей конкурс реалізується у партнерстві з GT Foundation з Румунії. За фінансової підтримки Європейського Союзу за програмою Дім Європи, а також Culture of Solidarity Fund, що фінансується European Cultural Foundation.
Матеріал підготувала Катерина Лук'яшко
Фото: Настя Телікова, Валерія Ландар