Сучасна та класична музика, ошатні сукні та стильні чоловічі костюми, вишукані прикраси, підбори, свічки – розкіш. Розкіш серед кам’яних стін театру, на одній з яких виблискує завіса з ниток лискучих скелець, льодяної плитки-покриття під ногами та п’єси Наталки Ворожбит «Зелені коридори», від якої холоне серце у естецькій постановці режисера Олексія Гладушевського. У виставі грають молоді актори, серед яких: Катерина Ларіонова, Діана Попова, Марія Хахуляк, Владислав Волинець, Дарʼя Селезень, Анастасія Осмоловська, Роман Кучерявенко, Станіслав Крушинський, Олександр Якобчук, Дмитро Вінницький.
Варто зауважити, що Театр Драматургів завжди на сторожі авторів, тож авторський голос має тут прерогативу над усім, що ми звикли бачити у інших театрах. Разом з тим, Театр Драматургів зауважує, що окрім мови про сучасне та наболіле, Театр створює простір до спілкування, творчого пошуку і експерименту. Власне, вистава «Зелені коридори» – яскравий тому приклад.
Отже, вмикається світло і ми бачимо чергу на кордоні. Чотири пані-біженки, пані не інакше, адже вбранні з лоском – шуби, вечірні сукні, зачіски, макіяж, високі підбори, сяючі у світлі софітів розкішні кульчики, каблучки, кольє та янголи-прикордонники з оголеними торсами, лискучими коронами на головах, білими крилами, берцями та в коротких камуфляжних шортах. Саме зараз незле сказати, що п’єса розповідає про чотирьох біженок з України, про їхню недобровільну євроінтеграцію; це спроба драматургині проаналізувати стосунки України з ЄС, відрефлексувати травматичний досвід біженства, втрати і стосунки з домом. Грає музика, ніби ми на світському рауті, стильно вбрані жінки коротко змальовують причину перетину кордону, беруть келих шампанського і проходять через межу, що ділить їхні життя на «до» та «після». Ти ніби поринаєш у сюрреалістичний сон: те, що ти бачиш та одночасно те, що ти чуєш разюче контрастує одне з одним. Вони говорять так холодно та відсторонено з гострою іронією в голосі, а одна героїня геть мовчить, зібравши увесь свій біль в очах.
Упродовж вистави нас знайомлять ближче з історіями цих біженок. Отже, перед нами – біженка-мати трьох з Харкова, квартиру яких знищила російська бомба та чоловік якої служить у лавах ЗСУ, а згодом загине від російської ракети, біженка-кошатниця з Чернігова, з радянською ментальністю, цінністю якої є лише її коти – вивезти вдалося лише двох, приспавши, а ще трьох не дозволили, біженка-манікюрниця з Бучі, яка пережила усі жахи та наругу і дивом вирвалася з пекла разом із донькою та біженка-акторка з Києва, що нічого страшного не встигла пережити, проте все це може зіграти і сотні раз померти.
Вистава – не типова драма, а радше фантасмагорія. Тут можна побачити екзальтованих героїнь, привида, вампірів, а ще втілення канонічних героїв української історії, які так само колись стояли перед вибором: їхати чи залишатися. До речі, саме вампіри, що повільно висмоктують кров і перетворюють на собі подібних, слугують у виставі уособленням усіх тих, хто наважується казати «какая разніца», «не всьо так однозначно», хто ще вагається чи варто давати зброю, всіх тих, у чиїх головах ще досі панує зловісний «руський мир» і хто є носіями російських наративів.
Варто відзначити, що вся ця казковість, гротеск та перебільшення балансують страшну правду з-під пера авторки. Текст говорить сам за себе та й кому як не українцям знати як все було насправді, кожен зі своєї кишені дістане моторошну історію, а дехто й не одну. Зрештою, щоби говорити про сьогоднішню війну не документально, а художньо й деталізовано, має пройти час.
То як такі вистави грати у театрі? Режисерське рішення сюрреалістичного світу Олексія Гладушевського вдало окреслює межі і дозволяє глядачу не зранити себе більше, аніж це робить авторка. В одному з інтерв’ю Олексій зауважує, що кожна з героїнь має бути як принцеса, яку вкрав злий чаклун. Тож ця метафоричність обережно проводить глядача крізь сенси на контрастах та протиставленнях, через дим, стробоскопи та розмаїття музичної партитури, через блискучі нитки-прикраси, якими намагаються придушити «повстання українських новин» у інформаційному потоці, через антитези про красиве і жахаюче, реальне та ефемерне.
У ході самокопань та самоаналізу героїні перероджуються. Кожна стикається упритул зі своїм пекучим болем: манікюрниці трапляється уїдлива європейка, що називає її росіянкою та цитує Достоєвського, а також громадянин Австрії, що пристрасно і хтиво захопився нею, матері трьох зустрічається Ганс, який має комплекс провини за Гітлера та возвеличує Путіна, акторці – проросійські колеги, які зауважують: «Ви самі себе на це спровокували, треба було просто сидіти тихо». Героїні переглядають свої цінності, як от акторка, якій закидали участь у зйомках у російських серіалах, яка тепер у «черзі за смертю» грає Олену Телігу, Степана Бандеру, Миколу Леонтовича, що змушені були у свій час так само робити складний вибір між еміграцією та загибеллю, обурено стає на захист свого, коли їй скажуть, що Степана Бандеру краще не треба, європейцям подобаються простіші та сумніші історії: «Зброю не просіть. Бо це насилля. Краще знімайте про жертви війни, але не про чоловіків, краще про жінок і дітей. Жінок завжди шкода. Особливо юних та зґвалтованих».
Біженки вчаться знову жити, когось навіть перевиховують і, звісно, ж повертаються додому. Там і стіни лікують, і люди свої, які все розуміють. Історія циклічна, адже все завершується чергою на пропускному контролі, з якого все і починалося, лиш тільки тепер у інший бік. Героїні бачать, як у небі летять іранські дрони і щемко заспівують «Ой летіли дикі гуси». Біженки сідають в автобус, а актриса чекає свій космічний корабель. Вистава завершується філософським діалогом між нею та режисером:
– Готова до наступної сцени?
– Готуюсь.
– Це правильно. Сьогодні закінчимо на позитивчику. Але завтра... Всі готуємося до наступної сцени!
Символічно. Адже всі ми живемо тут і тепер та геть не певні у тому, що буде завтра, але, звісно ж, готові до всього. Бо ж є за що та заради чого.
За розкладом наступних показів вистави «Зелені коридори» слідкуйте на сайті Театру Драматургів.
Матеріал підготувала Юлія Вишнякова
Фото: Юрій Очкуренко