Канадсько-французька драма «І все ж Лоранс» вийшла в світ в 2012 році. Зрежисував її на основі власного сценарію відомий режисер Ксав’є Долан, у якого чи не кожен фільм за визначенням потрапляє на Каннський Кінофестиваль, іноді отримуючи там далеко не останні призи. Ксав’є, будучи гомосексуалом, дуже часто в своїй творчості торкається теми ЛГБТК+ спільноти. Через досить високохудожню, поетичну кіномову Долан розкриває проблему співіснування представників цієї спільноти із сучасним суспільством. Про це власне і його стрічка «І все ж Лоранс» – справжній фестивальний кінохіт, який повертається в обрані кінотеатри України.
У 35-ти річного Лоранса життя складається непогано. Він викладає в старшій школі і користується любов’ю учнів та шаною колег. Він письменник. У нього міцні стосунки зі своєю дівчиною Фред. Але щось давно не дає Лорансу спокою, і в один момент, не маючи сил далі це приховувати, він зізнається своїй коханій. Зізнається в тому, що хоче жити як жінка, бути жінкою. Чоловічі костюми змінюються на жіночий одяг, у вусі з’явилася сережка, на ноги вдягнув взуття на підборах, а обличчя стало виразнішим завдяки косметиці. Ніякої конспірації, ніякого сорому, бо стать це одне, а те, ким ти себе відчуваєш зовсім інше. І якщо Фред, палко кохаючи Лоранса, приняла такі зміни, то решта людей, включаючи колег на роботі, знайомих та навіть рідну матір, мали дещо інший погляд на чоловіка в новому для нього образі жінки. Був 1989 рік…
Варто визнати, що ЛГБТК+ є достатньо поширеною тематикою в європейському та північноамериканському кінематографі. Іноді такі фільми є відверто маніпулятивними, деякі цілком очевидно робляться під «Оскар», але час від часу трапляються дійсно витвори кіномистецтва та просто важливі картини. Хай там як, але саме кіно за останні років 30, як жодне інше мистецтво, розкрило усю проблематику нетрадиційних орієнтацій. «І все ж Лоранс» в свою чергу є одним з найяскравіших та найпомітніших висловлювань саме про трансгендерство.
Головний герой стрічки Лоранс, приємної зовнішності та доброї вдачі чоловік, на певному етапі життя усвідомлює, що батьки та Бог нагородили його не тим тілом, в якому він хоче бути, не тією сутністю, якою він себе відчуває. І від цього ми не бачимо кривавих драм, заламування рук чи гучних сцен. Ні, він просто сказав своїй дівчині Фред про свої наміри стати жінкою і почав їх втілювати.
Ксав’є Долан дуже тонко, без відкритого засудження, місцями з відчуженістю документаліста зображує відношення суспільства до таких от «метаморфоз» головного героя. Хоча, безумовно, глядачу дається правильний, гуманний посил. Здивовані обертання на вулицях, мовчазне проводжання очима в школі, плітки подружок, тотальне несприйняття батьками. А за цим всім криються відповідні реакції, дії, спрямовані проти «не такого як всі», бо ця картина, при всій своїй повільності та атмосферності, насправді насичена подіями.
Майстерність режисера як оповідача, а також майже трьохгодинний хронометраж дозволяють максимально широко, глибоко, з різних боків та сторін показати ось цю головну проблему стрічки – вкрай непросте життя серед людей інакшої людини, яка не приховує цю інакшість. А також існування подібних спільнот, які змушені ховатися від нетолерантного суспільства. Картина Ксав’є Долана сповнена неагресивною, стриманою, і, водночас, всеохопною непокорою, бунтом до того суспільного беззаконня без порушення законів. Думаєте після звільнення чи першого стусана Лоранс відступив назад? Та де там – Лоранс це еталон незламності та твердої позиції.
Також дуже цікавим, характерним і небанальним персонажем виступає Фред. Логічно було б, якби дівчина, не вагаючись, полишила трансгендера. Проте Фред вчиняє інакше, і за дійсно нетипових та не всім зрозумілих мотивів залишається з ним. Своєю роллю вона доносить ще одну важливу тезу – «І все ж Лоранс» не лише про інакшість, а й про любов. Про іншу любов, про нетипову любов, про любов до себе, про любов найближчих людей, яка має бути за будь-яких обставин.
Крім глибокого сенсового наповнення, Ксав’є та команда на візуальному рівні зробили справжню красу. Фестивальна і, відповідно, високохудожня картинка, доречна уповільнена зйомка окремих сцен, оригінальні операторські рішення... безліч кадрів є справжнім витвором візуального мистецтва. Навіть абсолютно звичайні побутові сцени зняті з таким смаком та стилем, що можна отримувати задоволення мало не на порожньому місці. До того ж це кіно неймовірно поетичне, як надзвичайно гарна, мелодична, розумна, але сумна поезія, яку пропустили через камеру оператора та бачення режисера.
«І все ж Лоранс» Ксав’є Долана не дарма свого часу отримав визнання як критиків, так і глядачів, які шукають в кіно трохи більше, ніж просто розвагу та відпочинок. Смілива розмова про ще нещодавно неприйнятні суспільством теми, відчуженість, самотність та інакшість в умовах, коли ти насправді така ж сама людина, як усі. А також любов там, де їй мало місця, але де вона надзвичайно потрібна. Візуальна насолода та гуманні цінності – це «І все ж Лоренс», в обраних кінотеатрах країни зараз.