Фільм Ольги Ряшиної, прем'єра якого спочатку була запланована на 17-те березня 2022-го року, нарешті виходить на екрани – ніби в іншій країні. При цьому Україна, в якій розгортається дія стрічки, мало нагадує і Україну під час повномасштабної війни, і Україну доби, що настала за Революцією Гідності. Свідома несхожість екранного простору з реаліями сучасності посилює ностальгічний флер, властивий цій, безсумнівно, найбільш життєрадісній з численних останнім часом вітчизняних кінокартин про 90-ті.
Слідом за першоджерелом, повістю Андрія Кузьменка, одним із найталановитіших літературних творів про перше десятиліття Незалежності, «Я, «Побєда» і Берлін» оповідає про подорож до німецької столиці молодого мешканця Новояворівська, власне Андрія Кузьменка, та його приятеля Барда на автомобілі «Побєда», плачевний стан якого перетворює поїздку на небезпечну пригоду. Бард везе до Німеччини вантаж манекенів, за безцінь придбаних у львівському універмазі, герой же розраховує вигідно збути дивакуватим бюргерам сам шедевр сталінського автопрому, що ледь ворочає колесами. На цьому сюжетна подібність фільму та книги практично вичерпується, суттєво різняться ці твори й своєю тональністю.
Екранній оповіді передує дисклеймер про сцени, що містять вживання алкоголю та наркотиків, сексуальні ескапади та насильство, словом, все, що глядачам не рекомендується повторювати, якщо вони не хочуть «прожити життя настільки ж яскраве». Всупереч цьому багатообіцяючому вступу стрічка з самого початку набуває характеру достатньо дидактичного, щоб можна було рекомендувати її для сімейного перегляду. Якщо у книзі берлінський вояж зображувався як невіддільна частина існування героїв у ситуації економічного розвалу, коли майже половина населення виживала завдяки човниковим рейсам, в екранізації він постає проявом інфантильності.
Центральний персонаж, названий у фільмі Кузьмою, піддається на вмовляння пройдисвіта-спокусника Барда, хоча через три дні має відбутися дебютний виступ його групи. Дізнавшись про таке безвідповідальне ставлення до справи, кохана дівчина радить Кузьмі задуматися, що для нього по-справжньому важливо. Так мандрівка в Берлін і негаразди, що чекають у ньому, стають ініціацією в доросле життя, зіткненням з різноманітними спокусами, які необхідно подолати, щоб отримати право реалізувати своє покликання. І якщо персонаж книги практично не згадує про свої заняття музикою, аудиторії фільму не дають забути, що йдеться не про безвісного молодика, що поєднує туризм зі спекуляційними оборудками, а про того самого Кузьму Скрябіна – герой раз у раз декламує свої вірші, винувато вислуховує Дейва Гаана, що, оживаючи на плакаті, з докором цікавиться, чи не надумав він використати натхнення для торгівлі польською шинкою, і в один прекрасний момент (тільки найбільш простодушний глядач сприйме це як спойлер) підіймається на сцену, аби підкорити інтернаціональне збіговисько берлінського нічного клубу своїм виконанням.
При цьому головний герой парадоксальним чином втрачає індивідуальність, перетворюючись на пріснувато ідеалізований портрет митця замолоду, чому не можуть перешкодити зусилля талановитого актора Івана Бліндара, котрий старанно відтворює манери та міміку прототипу. Ліричний герой повісті з його заповзятливістю і саркастичним поглядом на світ, чиї відверто ксенофобські і сексистські дотепи врівноважувалися безжальним висміюванням співвітчизників і самоіронією, у своєму кіновтіленні обертається захоплено-чутливим юнаком, часом дратівливо наївним, але з усією очевидністю не здатним не винести правильних висновків з отриманих уроків. Відповідно змінюються епізоди, що залишилися від першоджерела. Наприклад, якщо головний герой книги жваво навантажує машину викинутою беушною технікою, у фільмі це робить Бард, а Кузьма закликає його не ганьбитися; якщо в книзі Андрій мстить туркам, що запаскудили його «Побєду», нишком розписуючи їх автомобілі фашистськими гаслами, у фільмі це перетворюється на хвацьку бійку.
Втім, саме подібні зміни дозволяють авторам адаптації вкласти оригінальну оповідь на прокрустове ложе масового кіновидовища з його жанровими кліше та відповідністю нормам загальноприйнятої моралі. У цій історії дорослішання схема роуд-муві сплітається з ознаками бадді-муві – головний герой отримує необхідний досвід як у подоланні дорожніх халеп і в зіткненні з чудернацькими мешканцями чужих країв, так і у взаєминах зі зрадливим другом (Володимир Гева в ролі харизматичного махляра Барда став головною акторською удачею фільму), який іноді підставляє його, іноді – виручає.
Досить напружений і потішний, з переконливо загримованими під берлінські нічні клуби та емігрантські нетрі київськими та львівськими ландшафтами, з галереєю виразних персонажів «Я, «Побєда» і Берлін», нехай і грішить часом сентиментальною чи повчальною інтонацією, у найкращі хвилини нагадує ті легкодухі, у гарному розумінні дурнуваті комедії про неймовірні пригоди під кайфом і у сум'ятті молодих та нерозважливих, комедії, які могли дивитися в 90-ті на VHS персонажі Кузьменко та його читачі. На відміну від тексту Кузьми, що не лестив ні зображуваному часу, ні його героям, фільм Ряшиної постає світлим спогадом про епоху, що не існувала, не зачеплену ні катаклізмами минулого, ні передвістями майбутніх лих.