Театр драматургів – сцена, де автор на першому місці, тому, напевно, тут не дуже багато «випадкових» глядачів. Як ось наприклад перформанс «2-1=4.5.0», який відбувся 9 березня.
Власне, саму назву вже можна дешифрувати, якщо трохи знати військовий сленг. Код 4.5.0. означає «все спокійно», або «все добре». А два мінус один дорівнює спокою. Жорстко, але дуже резонує реальному досвіду, який досі тригерить багатьох українців.
Ця вистава є копродукцією Театру Драматургів та Шаубюне Лінденфельс і 24 лютого вона пройшла вперше у Ляйпцигу.
Як зазначено у анотації, перфоменс «2-1=4.5.0» сповнений кібер-панк атмосферою вокзалу про технічні інновації поряд з недолугою бюрократією, сучасну Україну очима вигорівшої матері. І уламки тексту Юлії Гончар як шрапнель для FPV дронів сиплеться на перформерок Кристину Шишкарьову та Олександру Чернявську під електронний сет Дарії Вештак наживо – намертво.
Кристина Шишкарьова – відома хореографка, авторка восьми вистав та більше двохсот танцювальних мініатюр, викладачка сучасного танцю, засновниця Totem Dance Group. А Олександра Чернявська – її учениця.
Отже, перфоманс – це щемливе і відверте за концептом висловлювання команди авторок через мову тіла. Неможливо відокремити: ось режисерка, а там – акторки. Ні. Це абсолютна синергія акторської роботи, музики і тексту. Пластичний перформанс з елементами вербатіму, у якому Кристина Шишкарьова і Олександра Чернявська розкривають біль і переживання під час повномасштабного вторгнення.
Це історія про матір і доньку, а точніше про співіснування у атмосфері вокзалів, потребою зробити паспорт, випити чаю та бажанням втекти від цього у іншу реальність. Кристина Шишкарьова розповіла, коли на початку повномасштабного вторгнення вона зі своїми трьома дітьми сіла у машину і поїхала, то для неї ця ситуація була тригерною: «Це було таке відчуття супервідповідальності за своїх доньок, у якому стало страшно мені. Я їх безмежно люблю, але тоді мені було душно в цій любові. І страшно».
І тому текст Юлії Гончар виявився дуже близьким і саме навколо нього вибудовувалася цілісність перформенсу. Кристина й Олександра постійно обговорювали теми вигорання, справедливості,самотності. Фактично, перформерки провели таке мінідослідження довжиною у місяць, результатом якого стала вистава. Саме так і виник схематичний сюжет – відносини між матір’ю і дочкою у контексті фізичного театру.
Пластична дія відбувається у супроводі голосового закадрового тексту і музики. «Мені Юля Гончар спочатку вислала текст, який я просто начитала на диктофон, і надіслала запис в наш чат. А Даша через три дні зробила сет», – розповіла Кристина.
Документальна основа помножена на власний пережитий досвід, який буквально «ллється» на сцені крізь пластику, що прискорює або обмежує фізичну здатність людського опору. І тому це історія не про боротьбу проти кого-небудь, а про намагання вижити у соціально-психологічному таборі хаотичних емоцій. І в цьому контексті влучною метафорою і символом війни є шрапнель, яку можна сприйняти як постріл негативних думок, як гроші або іграшку, якою вимушена забавлятися дитина. Такий військовий елемент водночас актуалізує театральну умовність і водночас є потужним тригером.
Тандем Кристини-Олександри вибухає беззаперечною ніжністю і любов’ю, або масштабує людську, в першу чергу. Материнську, самотність і зневіру до всеохоплюючого світового контексту. Екзистенційний вектор вистави підвищує роль мистецького дискурсу у темі війни. Власне, це може бути, як засіб для опрацювання власного досвіду. І тому в цьому контексті практика обговорення вистави з глядачами є продуктивним елементом формування свідомого споживача театрального продукту.
«Не сподобалось, що мало» – сказав хтось з глядачів після вистави. Але попри все, перфоменс може стати неабияки тригером для тих, хто пережив важкі дні евакуації, рятувався від куль зі своїми дітьми.
Кому сподобається: емпатичним театралам і глядачам, які цінують небанальний сучасний театр.
Кому «не зайде»: прихильникам традиційного театру і комедійних жанрів.
Фото: пресслужба Театру Драматургів, Сергій Баженов