На українські екрани нарешті виходить польський кінохіт «Зелений Кордон» славетної Агнєшки Голланд. Гостросоціальна стрічка про міграційну кризу на кордоні між білоруссю та Польщою в 2021 році спричинила багато галасу навколо себе. Режисерка відчула тотальне несприйняття деякими верстами населення та величезну травлю від державних урядовців, яку, з її слів, вона не знала навіть за часів прорадянської влади. Однак це не завадило «Зеленому кордону» стати справжнім касовим хітом на Батьківщині пані Агнєшки. Також не забарилось і фестивальне визнання – Спеціальний приз журі на Венеційському міжнародному кінофестивалі 2023 року. Чим цей фільм так збурив суспільство та які художні цінності в собі містить? Спробуємо розібратись.
Основні події стрічки відбуваються взимку-навесні 2021 року на державному кордоні між білоруссю та Польщею. Біженці із країн Азії та Африки повірили «гарантіям» відносно комфортного потрапляння в Європу через «зелений кордон» – лісисту місцевість між цими державами. Та все виявилося значно складніше, адже ці люди не потрібні ні дикій білорусі, ні цивілізованій країні ЄС Польщі, вже не говорячи про повернення до cвоїх небезпечних чи зруйнованих домівок. Прикордонники невпинно перекидають безправних бідолаг з держави в державу, і крім цього прикордонного лісу їм нікуди йти. Окрім горстки місцевих активістів вони нікому не потрібні, а Богом, здебільшого Аллахом, вже давно забуті.
Глядачеві показують цю соціально-геополітичну ситуацію через призму трьох сторін:
1) багатодітна сирійська родина (жінка, чоловік, його батько, троє дітей) та афганська біженка, які на собі відчули всі сторони тотальної «непотрібності», покинутості та антигуманності прикордонних служб, а отже й польської влади. Сирійцям обіцяли без проблем потрапити до родичів в Швецію через Польщу, а афганка планує отримати тут статус політичної біженки;
2) польських прикордонників, які не проявляють людяності до біженців, а дуже навіть навпаки. Окрім одного на ім’я Ян;
3) місцеві активісти, які забезпечують іноземців одягом, їжею, спальниками, АЛЕ не в змозі вивести їх із прикордонної зони в більш безпечне та забезпечене місце. Не в змозі, допоки до них не приєднується найдоросліша та найрозумніша психоаналітикиня Юлія.
Ця трьохвекторність допомагає поглянути на міграційну кризу очима різних її учасників. Агнєшка Голланд зображає біженців абсолютно звичайними людьми, яким не потрібні якісь особливі дивіденди чи спеціальне ставлення – просто дати спокійно добратися до обіцяного пункту призначення. Завдяки чорно-білій плівці, чималій кількості нічних сцен, помірному реалізму та не надмірними сценами жорстокості, глядач отримує вражаючий та непростий кінодосвід. Ми спостерігаємо за нелюдськими умовами та ставленням до людей, і їх непокірній волі до досягнення своєї цілі. Зрештою провина цих сірійців та інших лише в тому, що в їхній країні встановився терористичний режим або йде війна (дуже нам це знайомо, чи не так?).
До прикордонників, які власне і є уособленням державної позиції на міграційну кризу, ставлення постановниці відверто негативне. Безжальні, безпринципні, безсердечні виконавці волі свого керівництва, до того ж їх особисті погляди не надто розходяться із волею згори. Втім, на те й існують складні драматургічні твори, щоб навіть на купі однозначного навозу знаходилося зернятко світла. Молодого прикордонника Яна постійно роз’їдають сумніви щодо безапеляційно жорстоких методів його колег, що в результаті виллється у цікавий вчинок з його сторони.
Ну й активісти – класична протестна історія там, де держава бездіяльна або на думку цих людей поводиться неправильно. При чому Голланд не зафарбовує їх у дуже світлі тони – тут є місце відвертим відчайдухам, анархістам та просто тим, хто «проти» за визначенням. Але новоспечена активістка Юлія, після страшного смертельного випадку із маленьким біженцем в лісі, свідком якого вона була, стає на щирий шлях героїні-рятівниці. Її образ є втіленням того добра та світла, яке здатне якщо не перемогти, то принаймні чинити опір державній машині, рятувати заручників лукашенко-путінської міграційної кризи.
В «Зеленому кордоні» багато політики, безумовно. Це дуже сміливе, не обмежене жодними рамками чи цензурою кіновисовлювання, яке покликане чесно говорити з глядачем про те, що болить його авторам. Це гостросоціальне, місцями безжальне, але безмежно емоційне кіно, підкріплене дуже міцною, професійною, можна навіть сказати досвідченою постановкою. Рука майстрині Голланд відчувається в усьому – в гіперреалістичний, достовірний, чуттєвій грі акторів; в складних лісових ранньовесняних зйомках, де співіснують безнадія (умови та дії прикордонників) та надія (активісти, незламність чужоземців та безмежжя лісних просторів); в майстерно та винахідливо поставлених сценах; в послідовному жахаючому зануренню в нетрі людської безвиході та в промінчику надії.
Хочется відзначити, що ця стрічка не стільки про персоналії, скільки про явища та систему. Герої не є глибоко пропрацьованими персонажами з виразними арками, але, здається, таких цілей і не було поставлено. Всі вони є уособленнями, інструментами висвітлення тих проблем, про які йдеться. І лише Ян та Юлія втілюють ці паростки, те проміння гуманізму, що покликане врятувати цей світ, що неминуче котиться в прірву.
Агнєшка Голланд не знімала треш чи чорнуху – вона створила глибоке, високорофесійне та складне авторське кіно, зрозуміле можливо й будь-кому, хто не затиснутий у насаджених ззовні стереотипах та не живе у рожевих окулярах. Наскільки зображене у фільмі правдиве судити складно, але ознайомлення з цією темою однозначно схиляє на сторону легендарної режисерки.
Європа, в даному випадку Польща, відверто дегуманізується та стає на небезпечні рейки крайньої нетолерантності до не таких, як вона. І цей процес значно небезпечніший, ніж просто не пускати чужоземців на свої незаймані землі. Ось про що говорить Голланд, ось від чого застерігає, ось проти чого варто боротися таким, як Ян, Юлія та інші.
І в епілозі, наче жирно підкреслюючи усе показане в фільмі, Голланд дає величезну надію своєму суспільству, своїй країні. Тут ми бачимо 26 лютого 2022 року, кордон між Польщею та Україною, бідолашні українські жінки з дітьми чи без сідають до польських автобусів та полишають охоплену війною Батьківщину. В якомусь сенсі в цьому фільмі не могло не бути сцени про нас, враховуючи український творчий слід режисерки (фільм «Ціна Правди»), а також болючу близькість теми цього фільму до наших реалій.