Після прем'єри у лютому квитки на цю виставу швидко розлетілися. Красива афіша, інтригуюча назва (для тих, хто не читав п'єсу), багатошарова драматургія Генріка Ібсена – все це працює на глядацький попит вистави «Ляльковий дім» у столичному Малому театрі.
Норвезький драматург написав трьохактну п'єсу у 1879 році, але зараз її актуальність набуває нових відтінків. Цікава вона і тим, що у 2001 році була занесена до реєстру програми ЮНЕСКО «Пам'ять світу».
Ібсен мав певний прототип головної героїні Нори. Ним була норвезько-данська письменниця Лаура Кілер, з якою автор, власне, і був знайомий. Якщо коротко, то Лаура була дружиною ад'юнкта Віктора Кілера, який захворів на туберкульоз. Щоб вилікувати його, вона взяла позику у банку, а поручився за неї заможний друг. Згодом все виплило назовні, вона розійшлася з чоловіком, який не зміг їй цього пробачити. Дітей у Лаури забрали, її визнали психічнохворою, але через деякий час вони знов одружилися і вона виплатила всі борги. Її драматична історія стала основою для «Лялькового дому». Роль жінки у суспільстві, її права, стосунки у шлюбі, певна стигматизація – питання, навколо яких розгортаються події у п'єсі.
Режисер Олексій Гладушевський спробував актуалізувати цей матеріал крізь гламурно-детективну оптику. Свідомо чи ні, прийом маніпуляції через використання рожевого кольору барбіленду у сценографії і костюмах спрацьовує. Дійсно, яскрава рожева гама асоціюється з лялькою Барбі (яка, зокрема, минулого року «вибухнула» у кінопросторі), це підкреслюється ще більше періодичними механічно-ляльковими рухами Нори. На перший погляд, Нора (Вероніка Шостак) дивиться на світ крізь рожеві окуляри, бо їй так комфортно і затишно. Красивий світ, у який героїня затягує глядачів, по суті символізує наше інстаграмне життя, сповнене ідеальних картинок і сяючих обличь.
Інший бік – детективна лінія, з якої починається вистава: на сцені позбавляються здоровезного чорного пакету, нібито із жертвою. Серйозні чоловіки у чорних костюмах аніяк не сприймаються за вбивць: занадто джентльменські манери домінують. В першу чергу, це стосується успішного чоловіка Нори – Торвальда Хельмера (Сергій Радченко). Він – поважна особа, голова банку. Свою натуру власника-самця він не приховує від своєї дружини-ляльки, намагаючись тримати її під контролем. Образ доволі впізнаваний, але бракує сучасних рис і динаміки розвитку характеру.
Закоханий у Нору лікар Ранк (Юрій Кулініч) нагадує чи то образ хлопця-відмінника, чи то жертви, що несе свій хрест сповна. Це ледь не єдиний персонаж, який тверезо дивиться на світ крізь рожеві фіранки: він зголошується «грати» за правилами інфантильної Нори, але цілком тримається дистанції, як у спілкуванні, так і у часових рамках.
Нарешті, одним з найбільш нібито небезпечних чоловіків є брутальний і агресивний Нільс Крогстад (Олександр Іванов). Він мав би викликати у всіх лють і страх, але на сцені його образ не більший за «кіношного поганого хлопця». Ані високий зріст, ані підвищена інтонація голоса, ані різкі рухи не репрезентують глядачеві образ потворного злочинця. Тут кожен грає за своїми правилами. Його тандем з Фру Лінне (Лариса Шелоумова), яка шукає вигоду у всьому, радше є символом власних ілюзій всевладдя, що фактично веде їх до прірви.
У виставі немає маніфестів або моральних настанов, втім чітко показано трансформацію Нори-ляльки у Нору-людину, яка врешті-решт прозріває і дає гідну відсіч своєму чоловікові, йдучі від нього у casual костюмі. Позбавлення рожевих окулярів для Нори – природний крок, який іноді не під силу сучасним жінкам через певні обставини. Вистава не закликає кидати поганих чоловіків і бігти (хоча, можливо, хтось так і прочитає сенс), а апелює до власної гідності і свідомості – самоповаги і самоцінності. Не втратити себе, заграваючись у Барбі з кримінальними персонами, – шлях, який пройшла Нора.
Це й історія про розвінчування примітивних стереотипів, якими досі живе суспільство, мовляв, жінка має бути завжди у доброму гуморі і догоджати своєму чоловікові. Фінальна сцена про свідомий вибір Нори – зняття маски слухняної ляльки – є логічним і візуально акцентованим кроком. Право бути собою.
Автор сценографії і костюмів – Поліна Панченко влучно підкреслює інстаграмну картинку «Лялькового дому», за якою ми бачимо абсолютне знецінення і деспотію.
Кому сподобається: поціновувачам Генріка Ібсена і Малого театру.
Кому «не зайде»: тим, хто не у захваті від Барбі і рожевого кольору; а також тим, хто прагне більш глибоких сенсів на сцені.
Наступні покази вистави відбудуться в Малому театрі 6 та 7 квітня.
Фото: Анастасія Мантач