У Національному Центрі мистецтва імені Леся Курбаса презентують виставу паперового театру «Я знов для тебе / Вистава про Ренату Богданську» режисера Олександра Сергієнка, створену Іmagination format Studio.
«Я вже майже забула, яке це відчуття – стояти на сцені. Коли на тебе дивляться стільки очей. Відчувати ці хвилювання… Я так довго відмовлялася від запрошень, але чомусь саме тепер я наважилася. Знаєте, бо є таке дивне відчуття, що час про щось, направду, важливе говорити», – зауважує оживлена Рената Богданська. Її голосом, спогадами, думками, душею і нутром на цей вечір стає акторка театру та кіно Ірма Вітовська. Авторка тексту – Наталія Шевченко, художниця-постановниця – Анастасія Подерв’янська.
Оформлення сцени скромне – у центрі вибудувані невеликі театральні підмостки, де діють паперові актори, – перформерки Відверта Берта та Олена Бойчук. Сценографія яскрава – костюми, декорації, що так детально вирізані та кольорово вимальовані, а над ними височіє екран як збільшуване скло за допомогою якого ми вивчатимемо постать Ірини Яросевич – зірки львівської джазової сцени, артистки, першої леді польської діаспори українського походження, – розбираючи усі сцени її життя на атоми та молекули.
І ось ти цілком поринаєш у магічне дійство паперового театру, тендітні актори якого ніби підкреслюють нетривке буття тогочасного життя, що так щільно переплітається з сьогоденням. На цій невеликій сцені так багато деталей, які хочеться встигнути роздивитися. Протягом вистави можна дощенту насолодитися віртуозними композиціями у записі, які виконує Рената Богданська. Вони лунатимуть повсякчас у перемішку із фоновими маркерами часу – звуками великих міст та жахами війни. Контрастно. Як у житті.
Тьмяні промені софітів легко окреслюють контури записника у руках Ірми, де таїться сповідь життя Ренати. Записник відкривається. Отже, елегантна пані починає свою історію.
«Чи можна сказати, що на війні у артистів є якісь привілеї? Певно, що так. Ти не мусиш йти в атаку, штурмувати окопи, але ти повинен гарно виглядати і мати завжди піднесений настрій. В цьому і полягала робота артиста. В удавані. Навіть перед самим собою».
Напівтони світла і голосу Ірми Вітовської. І потаємна скринька українських, на жаль, маловідомих персоналій, які творили нашу історію, відкривається. Ірма запитує на початку, а чи багато хто з нас, направду, знає про Ренату Богданську. Дійсно, у нашій культурі до цієї постаті зверталися не надто часто. Час відродження. Час повернення до свого коріння.
То хто ж така Рената Богданська?
Красива, талановита, витончена віртуозка. Модниця. Вона задавала стиль у музиці. Експериментаторка. Ніжна, душевна й водночас сильна, вольова і стійка. Вона завжди співала душею хай навіть і різними мовами, а грала серцем. Рената говорить, що не знає чому щораз вона повертається у думках в минуле, ніби намагається відшукати якісь спогади чи просто набратися сил. Її творчий шлях почався у передвоєнному Львові, який тоді був місцем свободи та мистецьких починань. Після Першої світової людям хотілося насититися життям, дозволити собі більшого і мати усе, чого забажається. Тож тодішній Львів Рената закарбувала у своїй пам’яті вишуканими образами, смачною їжею, а найголовніше – новою естрадною музикою, сміливими та майстерними джаз-бендами, танцювальними оркестрами, балами. Саме цьому вона прагнула присвятити усе своє життя.
Рената з непересічним мецо-сопрано стала солісткою оркестру «Ябцьо-джаз». Учасником оркестру був, зокрема, Богдан Весоловський. Її Бонді – перше і, певно, найбільше кохання. Їхній бенд був справжньою музичною революцією. Сучасна танцювальна музика і шлягери українською – це було зухвало на той час. Пісенні джазово-тангово-фокстротні шедеври. Вони були популярними не лише у Львові. Їх запрошували всюди. Вони відчували себе переможцями та гадали, що схопили Бога за бороду.
«Хоча біда літала вже в повітрі, але всі не хотіли собі у цьому зізнаватися. Всі хотіли веселощів, ніби розуміли, що скоро буде не до них».
А потім все обірвалося. Їх розділила війна, кордони та невідомість. Вона навіть не знала чи живий він. У памʼять про нього взяла псевдонім – Рената Богданська. У складі вже іншого бенду «Теа-джаз» гастролювала містами. У Києві одружилася з Ґвідоном Боруцьким. У гастролях їх спіткала новина: Третій Рейх напав на Радянський Союз. Їхнє безтурботне, богемне і вільне життя враз припинилося. Тепер вони виступали у таборах та колгоспах. Ренаті доводилося співати російською. Казали, що вона навіть не мала акценту. Мусила співати, щоби вижити. Постійні приниження, страх, холод, голод, незвіданість. Рената згадує як продала все, що могла за їжу. Аби просто не загинути. Вони врятувалися дивом. Саме тоді формували польську армію з переселенців та військовополонених на чолі з генералом Владиславом Андерсом і вони ввійшли до війська в складі мистецької бригади.
«Щоправда для цього всі ми мали стати поляками. Ти постійно маєш до когось тулитися, щоб вижити. Тепер ми називалися «Польська парада»… Але ми були живі. Це було головне. А ще ми співали».
Війна тривала. Далі вони мали дістатися Італії через Близький Схід. Та пустеля після Сибіру не видавалася вже випробуванням. Єдине, що завжди тримало їхній дух – музика. І так продовжувалося далі. Концерти під час обстрілів, втрати бійців, які ще вчора сиділи у залі з букетами польових квітів, боротьба з останніх сил заради того, аби мати майбутнє. Історія так циклічна. Далі штурмували фортецю Монте-Кассіно. Величезні втрати і народження на тлі невимовного пекла пісні «Червоні маки на Монте-Кассіно» Феліксом Конарським, що стала символом звитяги та жертовності польського народу у Другій світовій війні і лунала у виконанні Ренати.
Після війни вони опинилися в Лондоні. Вийшла заміж за Владислава Андерса. Народила доньку. Вчилася наново жити та пізнавати прості радощі сімейного життя. Потім знову почала співати та записувати пісні. Знялася в кіно, працювала на радіо. А одного разу у гастрольному турі Канадою та США зустрілася зі своїм Бонді. Він був живий. І вона знову співала його пісні, що були написані тільки для неї. Роз’ятрена війною рана потроху гоїлася, але залишала промовисті шрами, адже вона продовжувала жити на чужині і не знала, як там її батьки, що жили у совєтській Україні, брати, які воювали в УПА, не знала, чи може з кимось розділити свій біль та свою пам’ять бувши першою леді польської еміграції.
«Я маю тільки спогади. Це як спиратися на повітря. Чи хотіла я повернутися кудись в спогади? Так. Спокуса в еміграції жити тільки в них… І от їду поїздом з Варшави до Львова. І їду не сама, разом зі мною всі мої найкращі і найдорожчі. Мій батько – Микола Яросевич, капелан української галицької армії, мама Олена з роду священників і композиторів Нижанківських, мої брати – Анатолій і Степан, вояки УПА, Богдан Весоловський – автор українських естрадних шлягерів і моє перше кохання, мій перший чоловік і сценічний партнер – Ґвідон Боруцький, генерал рал польської армії і мій чоловік – Владислав Андерс, всі ті з ким довелося виходити з Сибіру: українці, євреї і польська діаспора долю з якою я розділила… І от в цьому поїзді вони їдуть разом – Ірина Яросевич, Рената Богданська, Ірена Андерс, здається, що ці жінки зовсім з різних пʼєс, що вони прожили зовсім різні долі, і ми раді їх залишити в цьому поїзді, в цьому купе, і на цій сцені».
Паперовий театр – цікавий формат для того, щоби розказати історію, адже окрім запропонованих виражальних засобів, глядачі підключають тут уяву та фантазію. Тендітні фігури, що завмирають перед тобою на театральних підмостках, вмить оживають і складається враження, ніби ти вже дивишся ретро-фільм. Це ніби повернення до минулого, традицій схожих до українського вертепу, коли ще не було в арсеналі наших театральних діячів такої кількості сучасних медіатехнологій, проте це надзвичайний досвід, який варто отримати. Разом з тим, цей проєкт є просвітницький. Як багато ще є маловідомих постатей, які формували нашу незалежну державу. Як мало ми про них знаємо. Зараз саме час повертати своє, вивчати своє. Згадувати чи дізнаватися, ким були ті, що писали нашу історію. Віднаходити знов свою ідентичність, свій код нації.
«Переконана, що цей проєкт відвідають глядачі з багатьох міст та населених пунктів, де нам потрібно повертати людей до свого коріння. Для мене ще цікавим є те, що цей проєкт може бути чудовим початком для людей, які проходять реабілітацію. Наші військові можуть вирізати свої історії й пропрацьовувати їх. Наші діти можуть вирізати свої історії і проживати їх. Що таке театр? Ви в силах самі створити свій світ. Це прекрасний інструмент, який може працювати на благо не лише культурі, памʼяті наших постатей, а й на підтримку та відновлення ментального здоровʼя тих, хто створює та тих, хто поринатиме у ці історії», – зауважує Ірма Вітовська.
Наступний показ вистави відбудеться 16 квітня у Національному Центрі мистецтва імені Леся Курбаса.
Матеріал підготувала Юлія Вишнякова
Фото: Олександр Сергієнко