24 та 25 квітня у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбудеться премʼєра вистави «Марія Стюарт» режисера Івана Уривського. І поки колектив театру готується до показу, ми поспілкувалися з художником-постановником вистави Петром Богомазовим.
В одному з інтервʼю режисер Іван Уривський зауважив, що над ідеєю майбутньої вистави ви працювали довгий час, тож чим зачепив вас цей матеріал? Та про що для вас «Марія Стюарт» насамперед?
Для мене «Марія Стюарт» Фрідріха Шиллера — це ніби твори Вільяма Шекспіра. Як і пʼєси Шекспіра, цей матеріал мав можливість «настоятися» та пройти випробування часом. Ця п’єса для мене насамперед про бажання здаватися кращими, ніж ми є. Про заздрість. Про відповідальність. Про ціну життя та гідності. За історією, Марія втратила життя, але забезпечила синові престол. Отже, це ще й про жертовність. І той абсурд, що жертовність у такій схемі може бути корисливою надає внутрішню напругу тексту.
Краса може стати чимось бажаним, і водночас недосяжним, адже ми не обираємо ким народитися, але обираємо як діяти, тож справжня краса якраз у наших вчинках.
Саме це й стало основою для візуального рішення.
Як народився концепт «бутіку» вистави? Чим надихалися у ході роботи?
Про виставу ми думали давно, тож ідей на цьому шляху було чимало. Але вже під час повномасштабного вторгнення одним із помітних образів життя у місті стали забиті дошками дорогі магазини — ознака поверховості, коли щось надмірне в час кризи стає непотрібним, адже не є справжнім. У п’єсі йдеться про зовнішню красу, але чи не люди своїм бажанням надають їй цінність? Що спільного у монархічного устрою XVIII-XIX ст. і сучасного світу? Імена, що надають значимості, ваги, цінності. Стюарт, Тюдор, Гуччі, Версаче — хіба не логічний ряд? Та й сучасна англійська королівська сім’я — це давно вже бренд, який забезпечує потік туристів та продаж сувенірів.
У наші часи трьохсекундних роликів і візуального шуму миттєво впізнаваний бренд — найцінніше.
Тому ця ідея народилась органічно, з нашого оточення і часу.
Вистава «Марія Стюарт» далеко не перша співпраця з Іваном Уривським. Розкажіть про ваш творчий тандем.
Так. Ми вже певний час співпрацюємо і я тішуся, що ми знайшли спільну мову та надалі нам щораз вдається порозумітися. Я насправді радію нашому тандему, бо Іван дуже візуальний режисер, у нього чудове відчуття стилю, мені це близько. Для мене робити спільні проєкти з людиною для якої простір і картинка є важливими, надзвичайно цікаво. Проєкт вийшов складним і досить масштабним, тож ми дуже вдячні нашому театру Франка за те, що маємо можливість реалізувати задуманий концепт вистави у такий складний час. Також частиною нашої команди вже не вперше є Тетяна Овсійчук, — художниця з костюмів, яка щораз пропонує цікаве бачення образів героїв.
З якими викликами ви зіткнулися у ході роботи над сценографією вистави?
Створення будь-якої нової вистави — це завжди виклик. Мабуть, найбільшим викликом було те, як зробити цей простір чи то бутіку, чи то модного показу впізнаваним, але в той же час не потрапити в реалізм, залишити собі простір для маневру, тож це радше «сон про бутік». Це важливо, адже тоді простір «дихає», і завдяки грі світла та звуку можна створювати різні відчуття, атмосферу, мати більш ніж одну якість та змінювати емоційне забарвлення.
У центрі пʼєси — протистояння двох сильних жінок — Єлизавети та Марії. Якими ми побачимо їх у вашій інтерпретації?
Так, власне і в тексті Шиллера є про це. Про те, що жінка слабка, а особистість – сильна. Думаю, ми побачимо їх саме особистостями. Стійкими та витривалими.
Працюючи над сценічним втіленням класичних пʼєс, як ви вибудовуєте діалог між автором та сучасним глядачем? Та як актуалізувати такий складний матеріал, адже це далека Англія, пʼєса написана віршованою мовою, насичена складними виразами та порівняннями?
Тут важливо не забувати про чуттєвий рівень, а не лише логічний. Адже люди в усі часи — люди, зі своїми почуттями, проблемами, переживаннями. Емпатія не знає часових меж.
Тому я намагаюся завжди будувати простір сцени на чуттєвій основі, щоб глядач сприймав його крізь призму переживань героїв в обставинах. Що оточує героя? Як йому дихається? Комфортно йому тут чи ні? Про це я запитую себе в першу чергу. Крім того, наприклад, використання сучасних матеріалів на чуттєвому рівні також наближає виставу до теперішнього глядача, який живе в оточенні подібних речей. А знайоме сприймається легше.
Водночас те, що глядач купив квиток і прийшов до нас на виставу, вже є свідченням того, що йому цікаво. У подальшому, головне лише захопити його і не відпустити.
У наш час глядачі свідомі й інтелектуальні, аудиторії нічого не доводиться пояснювати, навпаки, люди все частіше готуються до вистави, читають п’єси. Я щасливий, що театр стає для них настільки важливим, це честь для нас.
Чи є у вас улюблені моменти або сцени в цій виставі, які ви з особливим нетерпінням очікуєте показати глядачам?
Звісно, хоча ми з Іваном прагнемо повсякчас того, щоб наші вистави були цілісними мистецькими творами, завжди є щось, що подобається найбільше. Важко виділити щось одне, скажу лише, що в театрі для мене магія — це саме акторські роботи, адже як візуальна частина робиться я знаю добре, а от те, що роблять наші артисти, для мене часто справжня магія.
Як гадаєте, яким буде фідбек від глядачів? Марія Стюарт у вашому форматі показу мод буде резонансом?
Направду нам самим цікаво, але резонанс не є для нас самоціллю. За форматом — це все ж не суто шоу, а драматична вистава, незважаючи на антураж. Чи вдалося нам усе задумане — вирішуватиме глядач.
Вистава по-справжньому народжується лише на прем’єрі, саме в діалозі з глядачем.
Тому запрошуємо на прем’єру і чекаємо зустрічі!
Матеріал підготувала Юлія Вишнякова
Фото з репетицій: Instagram-сторінка Івана Уривського