Сценою, що чи не найбільш запам’ятовується у знятих в 1965-му році «Одеських канікулах» Юрія Петрова, однієї з кращих українських картин про Другу Світову, став епізод із літнім одеситом, який піднімається трапом на евакуаційний пароплав, притискаючи до грудей кудлатого пса. Коли його зупиняє матрос зі словами «Ось що, товаришу дорогий, з собакою не можу пропустити», старий, озвавшись «А я без неї не можу», повертається і йде зі своєю живою ношею геть.
Ймовірно, навіть та трагедія кінця світу, «апокаліпсису сьогодні», якою війна зі століття в століття обрушується на країни та міста, все ж таки зазнає змін з плином часу. З початку повномасштабного вторгнення українці продемонстрували світові, що самовіддана турбота про своїх чотирилапих вихованців у хаосі історичного катаклізму є нормою, а не винятком із правил. Документальна стрічка популярного відеоблогера Антона Птушкіна «Ми, наші улюбленці та війна» стала відкриттям кінофестивалю Doc Kyiv Fest, який відбувся наприкінці березня. Тепер картина присвячена людям, готовим ризикувати життям не лише заради власних тварин, вийшла у широкий прокат.
Відомий насамперед за низкою тревел-шоу Птушкін і у своєму фільмі пропонує глядачеві вирушити у своєрідну відеоподорож разом із волонтерами, що вирушають витягувати з біди представників найрізноманітніших тваринних видів незалежно від близькості до передової. На екрані з'являється Київ перших місяців вторгнення. Спорожнілі будинки відвідують активісти «ЗооПатруля», щоб у пророблені у стінах та дверях отвори передавати їжу залишеним котам та собакам; Київський та Миколаївський зоопарки, чиї колективи у найважчих умовах не лише забезпечували підопічним звичний догляд, а й поповнили вольєри кількома сотнями тварин, переданих, а то й підкинутих господарями, що вирушили у вигнання чи на фронт; собачий притулок у Гостомелі, співробітники якого продовжували працювати під бомбардуваннями і в окупації, і замкнений собачий притулок у Бородянці, до його вмираючих від голоду та спраги вихованців волонтери змогли дістатися тільки після деокупації; Бахмут та інші міста та селища Донеччини та Луганщини (у багатьох зйомки були проведені незадовго до їх захоплення росіянами), звідки проводять евакуацію як домашніх тварин, що лишилися без нагляду, так і левів, тигрів і ведмедів, яких тримали у неволі; окопи на першій лінії, що стали притулком для бродячих тварин, які ділять тривожні будні з бійцями ЗСУ, та мінні поля Чернігівщини, де здобув свою славу пес Патрон; Амстердам і Аліканте, де знайшли нові домівки кілька тисяч врятованих тварин, яким, подібно мільйонам наших співгромадян, довелося стати біженцями.
Ці та багато інших історій вигадливо перемішані в оповіді, яка часом загрожує розпастися на окремі фрагменти, не будучи пов'язаною ні загальними персонажами, ні наскрізним сюжетним мотивом (як, наприклад, у «Казці про коника» Уляни Осовської та Дениса Страшного, де різноманітні історії про тварин, що стали мимовільними учасниками бойових дій, їхніми жертвами та героями, записуються волонтером, який пізніше викладає їх у своїй книзі). Не дуже допомагає скріплювати різні лінії закадровий голос автора, який явно подолав спокусу стати однією з дійових осіб, а також титри, що вказують на проміжок між епізодами, які часом швидше збивають з пантелику, оскільки не завжди зрозуміло, якої з історій ці титри стосуються.
Разом з тим, подібно до дерев'яних хоромів, збудованих без єдиного цвяха, або кам'яного особняка, будівельники якого обійшлися без розчину, фільм Птушкіна зберігає емоційну єдність, а дюжина історій утворюють логічну зв'язність, хоча вони і нарізані на короткі частини і перемішані майже довільно. Герої стрічки і у своїй діяльності, і у своїх висловлюваннях представлені з граничною виразністю, що дозволяє глядачеві моментально згадувати про труднощі, пов’язані з їхніми заняттями, нехай появи на екрані кожного з них розділені звершеннями і негараздами інших яскравих персонажів. Такі ж виразні і зйомки, що під незвичним кутом показують повсякденність країни, яка веде боротьбу за існування.
Незважаючи на всю драматичність тематики та трагізм деяких епізодів, фільм Птушкіна вирізняє життєствердний характер, його перегляд навіть можна порівняти з терапевтичним сеансом, що, сподіватимемося, приверне до перегляду і тих наших співвітчизників, яким важко дивитися присвячену війні документалістику (відповідним чином ця картина, зроблена за участю канадської кінокомпанії, має чудовий потенціал у сфері «культурної дипломатії», здатна завдяки оригінальному підходу до військової проблематики справити позитивне враження і на ту частину іноземної аудиторії, яка «відчуває втому» від інформації про події в Україні). Навіть якби автори не згладжували, часом дещо нарочито, незручні теми (поведінка керівництва бородянського притулку згадується побіжно, нічого не сказано про тих, хто, покинувши своїх улюбленців, категорично забороняв волонтерам рятувати їх, дбаючи про цілість дверей та стін більше, ніж про життя істот, що перебували під їхньою опікою), це навряд чи підірвало б інтонацію парадоксального оптимізму в цьому кінополотні про народ, який проявив свої найкращі якості під гнітом найважчих обставин, про розквіт в умовах війни низових ініціатив, про людяність, що виявляється у турботі про тварин, і, звичайно ж, про самих тварин, здатних повною мірою винагородити своїх рятівників.
Християнський письменник VII століття Ісаак Сирін писав, що тварини, які не знають гріхопадіння, відчувають запах Раю і нагадують нам про Едемський сад. «Ми, наші улюбленці та війна» показують, як для наших співгромадян, які втратили будинки і близьких людей, які вирушили у вигнання і борються з жорстоким ворогом, їхні улюбленці служать не лише нагадуванням про втрачений світ, а й свідченням, що перенесені випробування не вигнали любов з наших сердець і не зломили нашої здатності до взаємодопомоги, а також є втіленням обіцянки повернення мирного життя.