У Театрі Драматургів нова прем’єра – «100 тисяч» за п’єсою драматургині Катерини Пенькової. Це перше сценічне втілення п’єси, за яке взявся Аркадій Непиталюк. Від класичного твору Івана Карпенко-Карого – лише остов сюжету, а вся дія перенесена у простір Донеччини (до 2022 року), в колоритне місто Торез.
Ще з 19 сторіччя це був потужний центр видобутку вугілля. Шахти – основа економічного розвитку. Але криза вугільної промисловості сильно вплинула на розвиток міста і вже на початку 2000-х років у місті процвітали так звані копанки – нелегальні вугільні кар’єри, фактично, бізнес, який має свою «кришу». І навколо такого бізнесу розвивається сюжет у п’єсі Катерини Пенькової. Драматургиня осучаснила обставини, місце дії, але архетипи героїв залишилися фактично ті ж самі. І в тому є вишуканість матеріалу – не пародія або «за мотивами», а комедія зі смаком.
З другої половини XIX століття населений пункт носив назву Чистякове за прізвищем власника помістя — Таганрозького купця Чистякова. Але у 1964 року його перейменували на Торез – на честь генерального секретаря Французької комуністичної партії Моріса Тореза. І лише у 2016 році Верховна Рада повернула історичну назву – Чистякове.
Саме у цьому шахтарському депресивному містечку розгортаються події п’єси Катерини Пенькової «100 тисяч». Персонажі – місцеві аферисти-бізнесмени, чорні археологи і амбітно-кмітлива молодь, яка намагається влаштувати собі зручне місце під сонечком.
Режисер Аркадій Непиталюк зізнався, що він давно вже не ставив у театрі. «Текст Катерини Пенькової «100 тисяч» – перегравання, перероблення класичного тексту Карпенко-Карого. Деякі імена персонажів подібні, але дія перенесена у сучасність – під час АТО на Донбасі. Складність цієї п’єси в тому, що ми довго шукали адекватні втілення. П’єса дуже гротескна і комедійна. Цей спектакль – дуже акторський, адже тут багато що було привнесено від акторів і акторки. Це наш спільний твір. Сподіваюсь, що зараз, коли немає веселих новин і подій, то на цій виставі ви якийсь час посмієтесь», – сказав Аркадій Непиталюк перед прем'єрою.
Акторські роботи у виставі й справді вишукані і експресивні. По-перше, матеріал і жанр дає великий простір для маневрів, тобто, актори мають потенціал для самовисловлювання та імпровізації. По-друге, режисер Аркадій Непиталюк створює театральний простір з флешбеками до реальності через акторську індивідуальність, у кожного актора власна фішка, яка створює колоритний пазл вистави. Театр у театрі плюс дитячий реквізит (іграшки) ніби «приземляють» глядачів – агов, це лише гра. По-третє, гра грою, але коли мова йде про наркотики, трупи і насилля, хоч і умовно, то це аж ніяк не дитяча вистава. Особливий колорит спектаклю – сленг «рєшал» і мовні регіональні неологізми, емоційно-вибухова лексика, що розкриває справжній кратер життя не зовсім законослухняних персон.
Роль торезького бізнесмена Гєри Барсєтки зіграв Ігор Колтовський. Бандит зі стриманою нахабністю і батьківським пофігизмом Гєра визнає лише один сенс життя – власне збагачення. Ані син, ані потенційна майбутня невістка його не цікавлять, якщо від них немає користі. Ігоря Колтовського здебільшого знають, як відомого кіноактора. І тому для деяких глядачів він став несподіваним приємним відкриттям. У театральному просторі актор існує вельми органічно, без кіношних штампів, він не перетягує ковдру на себе, як цим грішать подекуди інші актори. З появою Гєри режисер підкреслює його вузьке світосприйняття, коли він з’являється з іграшками. Ця інфантильна натура знає, як нелегально можна «нарубити бабла», але й досі не розуміє елементарних законів існування у цивілізованому світі. Жадібність і знецінення людини – за цими правилами він живе своє нікчемне життя.
Тому Гєра намагається кинути Пузиря – давнього конкурента, який є місцевим наркобароном. Дмитро Єременко у цій ролі без перебільшення захоплює своїм авторитетом і фактурністю. Можливо, постать Пузиря-Єременка у деяких глядачів (особливо тих, хто звідти родом) може нагадати образ відомого донецького вугільного магната. У виставі Пузир – це не просто символ безапеляційної влади і «смотрящєго», який веде свій «бізнес» за новими принципами. Це ще й символ ілюзій, якими ми подекуди себе годуємо у бажанні подолати корупцію на шляху до ЄС. І тому іграшкові елементи реквізиту задають саркастичний тон виставі – без нотацій, але крізь сміх показати людську натуру.
Особливого шарму додає образ компаньйона Гєри – Сави Савецького, якого грає Костянтин Міхно. Образ, який апелює до комплексу меншовартості, що заважає йому розвиватися. Від цього і смішно, і сумно водночас.
Повноцінно комічно-трешовим є також образ Роми – сина Гєри, роль якого виконує Остап Дзядек. Його тупість і безпорадність примножуються з такою швидкістю, що це повністю нівелює свободу і перспективу дорослішання. Подекуди його поведінка нагадує стрічку ТікТока, але Остап Дзядек це робить з такою легкістю і майстерністю, що сміх у залі не стихає ні на мить.
Єдиний жіночий образ у виставі – Мотря-Мартишка у виконанні Кароліни Мруги. Дівчина, що залишилася сиротою, але, як дочка для «хазяїна» копанок, на перший погляд, здається трохи мрійницею, бо все проситься у SMM-ниці до Гєри. Її фішка в тому, що вона пам’ятає всі номери телефонів, паролі, а значить має всі шанси зірвати найбільший куш. Актриса впевнено створює на сцені образ дещо наївної Мартишки, яка завдяки міцному характеру і кмітливості крок за кроком перетворює підкинутий життям лимон на корисний лимонад.
Вайбу виставі також надали актори Руслан Мирошниченко, Влад Романщак і Сергій Сасін.
Комедія «100 тисяч» у Театрі Драматургів – легка, але й дуже сенсочутлива. Це не просто історія про людську жагу до збагачення, а ще й про причинно-наслідкові зв’язки, котрі досі тригерять суспільство.
Кому сподобається: тим, хто скучив за смачною комедією.
Кому «не зайде»: тим, хто вважає, що в театрі має бути тільки літературна мова, а не та, якою розмовляють реальні персонажі.
Фото: сторінка в Facebook Театру Драматургів