Британська постановниця Сем Тейлор-Джонсон, яка колись викликала обурення бітломанів своїм кінодебютом присвяченим Джону Леннону, тепер випробовує терпіння шанувальників однієї з найбільш яскравих і самобутніх зірок сучасної музики – Емі Вайнгауз. Цілком очевидно, що фанати навряд чи залишаться задоволеними байопіком про їхню улюбленицю, якими б не були переваги та недоліки стрічки, але чи варто переглядати фільм тим, хто не належить до найвідданіших поціновувачів творчості Емі Вайнгауз?
Картина Тейлор-Джонсон вмістила практично весь драматично недовгий творчий шлях співачки, композиторки і поетки: від виступів у барах Кемдена до тріумфу на церемонії вручення «Греммі» і занурення у сутінки алкогольного та наркотичного сп'яніння на очах багатотисячної аудиторії концертних залів та стадіонів. Всупереч назві фільму, що відсилає до однієї з найпопулярніших пісень Вайнгауз і ніби натякає, що сумний фінал історії зумовлений її темним початком, юність героїні постає цілком благополучною. Нам показують батьків, що нехай і розійшлися, але, безсумнівно, люблять доньку; численну рідню, що пишається талановитою представницею сім'ї; і, звичайно ж, улюблену бабусю Синтію, джазову співачку, яка до кінця життя Емі залишалася для неї зразком для наслідування.
З підтримкою, безумовною любов'ю та заслуженим схваленням близьких, юна виконавиця без особливих зусиль піднімається на музичний олімп. Її талант і вперте небажанням йти на творчі компроміси поважають навіть представники компанії Саймона Фуллера, котра заслуговує на прокляття меломанів за продюсування шоу талантів і «Spice Girls».
Здатність Емі наполягти на своєму вдало підкреслює музичний ряд, який, напевно, схвалила б і сама Вайнгауз – екранні події супроводжують голоси уславлених виконавців джазу і соулу, на кшталт Біллі Голлідей, Мінні Ріпертон і Тоні Беннетта, а єдиною допущеною дівочою групою виявляється «The Shangri-Las». Слухач саундтреку міг би припустити, що дія фільму розгортається у 1970-х, якби не твори самої Вайнгауз (вони виконані Марисою Абелою, яка й зіграла головну роль, і, треба зауважити, автори картини дещо зловживають її майстерністю – здатність актриси імітувати манеру та інтонації Вайнгауз заслуговує на похвалу, але все ж дещо програє оригіналу, щоб бути використаною в такому обсязі).
Це наповнене творчістю існування затьмарює прихильність Емі до згубних звичок, що стає особливо помітним після її знайомства з Блейком, особистістю без певних занять та з кокаїновою залежністю. Дівчина називає його своєю «спорідненою душею», але в ході розвитку стосунків Емі та Блейка стає все більш очевидним, що їхнім чи не єдиним спільним інтересом є наркотики.
Варто відзначити, що автори уникають спокуси повісити на «невідповідного хлопця» всіх собак – виразно зіграний Джеком О'Коннеллом персонаж, самим сюжетом покликаний на роль безпринципного жиголо, виявляється простакуватим, безвідповідальним і безтурботним марнотратником життя. Втім, він відчуває до коханої цілком щиру симпатію і намагається стримати її деструктивні пориви. Але почуття Блейка не мають тих глибини і запалу, які здатні втримати його у травмуючих відносинах. І нехай його засудить той глядач, який в аналогічній ситуації зумів подолати поклик інстинкту самозбереження і не кинувся навтьоки.
У чому ж причина метань героїні, які посилюються через невдалий роман, але аж ніяк не виникають через нього? В чому джерело того внутрішнього розладу, який турбує Емі і в колі близьких, і в пориві натхнення, і в розпал виступів? «Я не знаю» – відповідає Емі Блейку, який благає сказати, що з нею відбувається. Вочевидь, цього не знають і автори, які зовсім не намагаються замаскувати своє незнання ефектними сюжетними поворотами. Головний конфлікт твору ніби переноситься з драматургічної поверхні у темряву душі. Глядачам залишається просто прийняти, що основним двигуном драми є невідома ментальна патологія – такий підхід, при всьому напруженні того, що відбувається, позбавляє центральний характер цілісності, завершеності, та й усю оповідь перетворює на розрізнені ілюстрації до газетних повідомлень про ескапади знаменитостей, які зовсім не допомагають зрозуміти психологічні мотиви їхньої поведінки.
І все ж, завдяки талановитим акторам і спробам, часом трохи нарочитим, показати взаємозв'язок творів Вайнгауз з її досвідом та почуттями, а також прагненню віддати належне видатній співачці, чиї негаразди за її життя набагато частіше зустрічалися глузуваннями, ніж співчуттям, у фільмі Тейлор-Джонсон часом прориваються справжні переживання людини, яка була не здатна контролювати саморуйнівні пристрасті, але зуміла відобразити їх у своїй творчості, зуміла, як каже сама Емі, «перетворити біль на красу».