У світовий та український прокат вийшов, мабуть, один з найочікуваніших фільмів цього року — «Повстання штатів» (він же «Civil War») Алекса Ґарленда. Це одна з тих стрічок, де глядач або в повному захваті від побаченого, або ставить найнижчі оцінки. Спробуємо розібратися, чим зумовлена така полярна реакція аудиторії, а також чи варта картина глядацької уваги.
Британський режисер Алекс Ґарленд починав свою кар'єру як письменник та сценарист. Його антиутопічний роман «Пляж» було екранізовано режисером Денні Бойлом з Леонардо Ді Капріо у головній ролі, а сам Ґарленд адаптував свою роботу під кіносценарій. Саме Ґарленд написав для Бойла «28 днів потому» (культову зомбі-драму про Лондон) та «Пекло» (фільм про космічну місію). У 2012 році Алекс став автором одного з найкращих блокбастерів того часу — «Суддя Дредд». Згідно з інсайдерською інформацією, він же фактично і виступив режисером стрічки, хоча офіційно як режисера зазначено Піта Тревіса. З 2014 року Ґарленд повністю присвятив себе режисурі. До його найкращих робіт належать «Ex Machina», «Аннігіляція», а також серіал «Розробники» про компанію програмістів, яка намагається через комп’ютери прорахувати детерміністичне бачення майбутнього.
«Повстання штатів», якщо рахувати «Суддю Дредда», є шостою режисерською роботою видатного британця. Штати повністю охоплені кривавою громадянською війною. Фашистський президент тероризує власне населення, інша сила військових вирішила сконцентруватися у Вашингтоні та знищити диктатора. Головні герої історії — це четверо військових фотографів та журналістів, які вирішують разом поїхати у Вашингтон, щоб бути першими, хто зробить репортаж про військовий переворот і вбивство президента, яке має ось-ось відбутися. Герої стають провідниками для глядача, через яких він бачить занедбання і розпад людства.
Фільм Ґарленда передовсім критикують за те, що до кінця не зрозуміло, в чому саме причина громадянської війни. Кіно не дає чітких пояснень, а здогадатися про контекст можна лише після перегляду інтерв’ю самого режисера. Чималий відсоток глядачів сприймає це як недолік фільму.
Проте, чи справді це є недоліком «Повстання штатів»? Аж ніяк. Це можна розцінювати як великий плюс картини, що вписується в контекст закладених режисером сенсів. Через подібний прийом Ґарленд доносить, що глядачу не завжди потрібно знати причини того, що відбувається. Набагато важливішу роль грають наслідки. А як наслідки маємо сліпу жорстокість людей всередині однієї країни. Тут не беруть в полон, тут не домовляються, тут стріляють у будь-кого, хто на іншому боці.
По суті, Сполучені Штати і війна є лише сетингом для основного посилу, який демонструє наскільки людство стає кровожерливим у часи війни. У фільмі є один вагомий діалог, яким можна коротко описати, про що йдеться у фільмі, а разом із тим винести вирок нам як виду. Отже, головні герої стають заручниками військового. Один з фотографів благає відпустити їх, мовляв, вони — журналісти. Тоді відбувається наступна розмова:
«– Благаю, ми лише прості американці!
– Так, але які саме ви американці?»
Після цього солдат запитує кожного з героїв, де вони були народжені, і на основі їхніх відповідей вирішує, кого вбити, а кого ні. Коли у людей закінчуються зовнішні вороги, вони починають шукати внутрішніх серед своїх. І цей процес одвічного розбрату нескінченний.
У стрічки є два очевидні референси, на які вона подекуди дуже схожа сценами та загальною структурою: легендарний «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Копполи та радянська класика про жахи війни «Йди і дивись». Проте, картина Ґарленда, на відміну від своїх референсів, навмисно тримає глядачів емоційно холодними протягом двох годин. Такий ефект створюється за рахунок специфіки професії головних героїв. Так, вас, скоріш за все, шокуватимуть окремі епізоди, але при цьому ви все одно залишатиметесь стороннім спостерігачем. Ви не вболіватимете за жодну зі сторін конфлікту. Інколи вам навіть буде хотітися, аби герої зробили якомога більше якісних знімків під час своєї подорожі – своєрідна провокація від режисера.
«Повстання штатів» добре вибудовує акценти історії, показуючи нам через війну всю специфіку та етичний бік такої неоднозначної професії, як військовий фотограф. Задача тих, хто цим займається, — максимально абстрагуватися від подій перед очима, сховатися за об’єктив, не втручатися у процеси, лише документувати їх. І тут постає питання стосовно моралі цих людей та того, як вони пояснюють собі свою ж бездіяльність. Ґарленд ледь не фізично дає можливість глядачу відчути себе на місці представників цієї професії.
Акторський ансамбль у фільмі вражає. Кірстен Данст, мабуть, зіграла свою найкращу роль за всю кар’єру після «Меланхолії» Ларса фон Трієра. Ґарленду вдалося розкрити Вагнера Моуру як талановитого кіноактора, адже після «Наркос» той майже не мав ролей у великих проєктах. Ба більше, по фільму розкидана значна кількість зіркових епізодів: президента тут грає Нік Оффермен відомий своїми комедійними ролями, є сцена зі снайпером у виконанні Карла Глусмана, а момент із Джессі Племенсом змушує надовго зненавидіти його персонажа (безумовно, це заслуга його акторського таланту).
Фільм може виявитися травматичним для деяких українських глядачів через потужні вибухи та гучні постріли з екрану, втім, попри це, він таки заслуговує на увагу та повагу. Переглянути «Повстання штатів» в кінотеатрах України можна з 11 квітня.
Матеріал підготував Марк Рентон