В український прокат з 11 квітня вийшла довгоочікувана стрічка Ірини Цілик «Я і Фелікс». Це перший художній фільм режисерки, створений за мотивами роману її чоловіка, письменника й військового Артема Чеха «Хто ти такий?».
У романі дія відбувається у Черкасах, але фільм знімали здебільшого у Києві, районі ДВРЗ, нв автостанції «Дачна» і в Житомирі.
Це історія дорослішання хлопця Тимофія, за яким глядачі спостерігають на різних вікових етапах. Відповідно і грають цю роль три актори (Андрій Чередник, Владислав Балюк і Володимир Гладкий). Провідником у реальний світ і людиною, яка, по суті, замінила батька, для Тимофія стає Фелікс – контррозвідник, який пройшов Афганістан і тепер має ПТСР. Бабуся Тимофія одного дня приводить його додому, як свого партнера і він стає для маленького хлопчика близькою людиною, хоча це й не дуже помітно. Цього величного і екстравагантного чоловіка зіграв поет та письменник Юрій Іздрик. Це його дебютна роль. Важко уявити, хто ще б міг настілько влучно, деталізовано і чуттєво зіграти образ Фелікса.
За сюжетом мати Тимофія, яку зіграла Анастасія Карпенко («Перевізниця») намагається якось виживати, влаштувати своє життя. Батько (Андрій Ісаєнко) теж займається сумнівними справами, намагаючись конвертувати свою увагу до сина в іноземні чіпси. Бабуся (Галина Веретельник-Степанова) бодай занепокоєна онуком і намагається тримати баланс, але їй це не дуже добре вдається. Тому між Тимофієм і Феліксом певний психологічно-ментальний зв’язок, який фактично і веде всю історію фільму, загострюючи увагу глядача на певних моментах.
Зокрема, чого вартує тільки епізод з кросівками. Це зараз ними нікого не здивуєш і можна купити, які хочеш. А у 90-ті – це була настільки дефіцитна річ, що про них мріяв кожний підліток. А що робити, якщо грошей у батьків немає, а хочеться обновку? До справи береться Фелікс, який по суті вчить Тимофія, як можна заробити гроші тут і зараз. Цей момент б’є флешбеками до нашого сьогодення, бо й зараз, як в Україні, так і у сусідніх країнах (особливо якщо це українські біженці) люди намагаються виживати.
Фільм просочений атмосферою 90-х років – від меблів і одягу до кумирів на плакатах майже у кожній квартирі. Тому глядачі пошепки під час сеансу згадують: «У моєї бабусі вдома такі ж чашки», «У моїх – такий значок». Але водночас режисерка фокусує увагу на статично крупних планах персонажів. Можливо, це досвід документалістики спрацьовує в стрічці потужним «оком»: глядач сповна отримує весь спектр емоцій героя в цей момент.
Ми бачимо історію очима Тимофія, у якій Фелікс – постать зі струмом, це герой не з 90-х. Це образ і українського сьогодення. Образ воїна, який зі своєю психікою, намагається адаптуватися, іноді нав'язуючи свої погляди, у суспільстві, яке (якщо чесно) приймає його вельми нерадо. І це наша реальність, принаймні, найближча перспектива. Ця лінія у фільмі є надважливою, вона замикається у фіналі, коли глядач бачить дорослого Тимофія, який зробив вибір захищати Україну.
Ірина Цілик на допрем’єрному показі у столиці прокоментувала цю тему так: «Ми як суспільство – в процесі. Ми вчимося. І хотілося, щоб швидкості були іншими. На жаль, ми забагато втратили, часто надолужуємо, коли пізно. Авжеж, є багато видів підтримки, реабілітації для ветеранів і ветеранок, але їх недостатньо. І загалом недостатньо розмов на цю тему: часто це залишається в зоні невидимого, непроговореного. Я впевнена, що є чимало людей, які не підозрюють про те, що є інші, які готови їм допомогти. Так, це велика робота в два боки. В мене є маленький досвід: я дружина людини, яка двічі поверталася і це було непросто. Я розумію, що це лише моя сім’я. А таких родин дуже багато. Попереду багато прийняття, терпіння, роботи, діалогів. Мені здається, що фільми, книжки – теж один зі способів, принаймні, підіймати на поверхню і намагатися говорити про це».
Хоча стрічка більш лояльна за роман, незворотність подій і певна циклічність замикаються у фіналі. Музика у цій картині символізує певну приреченість мрій про доросле життя – розкішне і красиве. Фортепіано, яке колись батьки намагалися купити своїм дітям, змушуючи (не завжди, але часто) займатися у музичній школі, є своєрідним символом «богемного» життя. Але у реальності герої – ті, хто не зрадив себе, хто обрав справедливість, а не швидкоплинні хвилини марнославства, що тиражували глянцеві плакати.
Цей фільм прямо апелює до наших дій і не/сприйняття сьогоднішніх страшних подій, які ми намагаємося трансформувати у різний спосіб. На допрем’єрному показі актриса Галина Веретельник-Степанова наголосила на важливості персональної рефлексії. «Я втретє дивлюсь наш фільм, але вперше подумала про те, що коли ми закінчили театральний інститут, це був 1979 рік, то двоє наших акторів пройшли Афганістан – найгарячіші точки. І повернулись, маючи наслідки зі здоров’ям. Це Сергій Бойко – блискучий актор Театру на Подолі. І Андрій Колісник – актор Молодіжного театру, якого вже немає в живих, він довго розповідав про болісні речі. А що стосується наших рефлексій, то вони складаються з дуже особистісних відгуків серця, крові, бою. І від того, наскільки ми будеме себе берегти і віддаляти від себе прикрі новини, наскільки будемо набирати відваги і розуміти, що окрім донатів, конкретної роботи, ми можемо вкласти свою живу енергію дії», – сказала актриса.
Фільм однозначно вартує уваги глядачів різних поколінь, бо кожна оптика відтворює свою рефлексію, яка має беззаперечну цінність. За перший тиждень у кінотеатрах фільм зібрав 1,2 мільйони гривень. Стрічку вже переглянули більше 8419 глядачів.
Фото: Настя Телікова