У світовий та український прокат виходить нова стрічка культового італійського режисера Луки Гуаданьїно «Суперники», яку критики вже охрестили ледь не однією з найсексуальніших стрічок в історії кінематографа. Так це чи ні – питання доволі суперечливе, але однозначно можна сказати одне: «Суперники» – це саме те кіно, яке варте перегляду на великому екрані. А ми зараз спробуємо вас в цьому переконати.
Лука Гуаданьїно за свою кар’єру вже встиг зрежисерувати кілька фільмів, які цілком можна назвати класикою кіно 21 сторіччя. Серед них і номінант на «Оскар» – «Назви мене своїм ім’ям» – ніжна ЛГБТ драма, що зробила Тімоті Шаламе відомим на весь світ, і ремейк «Суспірії» Даріо Ардженте, що в багатьох аспектах перевершив легендарний оригінал, а горор-драма «Разом з кістками» взагалі принесла режисерові приз за найкращу режисуру на Венеційському міжнародному кінофестивалі. І хоча кожен новий фільм Гуаданьїно дуже відрізняється від попередніх, всі його роботи об’єднує певна провокативність та виклик суспільству.
Ще з першого трейлера «Суперників», де героїня Зендеї по черзі цілувалася з двома хлопцями, можна було зрозуміти, що кіно матиме скандальний характер. Проте, все виявилося набагато складніше, ніж могло здатися на перший погляд. Фільм можна назвати історією любовного аб’юзивного трикутника між двома найкращими друзями та дівчиною. Всі троє – професійні гравці в теніс. Це спричиняє спортивну ворожнечу між головними героями, де, умовно кажучи, серце (або, точніше сказати, тіло) дівчини отримає той, хто опиниться кращим гравцем.
Лука вирішує прибрати будь-яку лінійність з цієї історії, і там де в іншого режисера вийшла б невиразна стрічка про нездорові стосунки, в Гуаданьїно – складний емоційний пазл, що розкриває кожного з героїв хаотичними шматками, які лише під кінець складаються в одне зрозуміле зображення. Фільм починається з турніру між головними героями, який триває аж до кінця історії. Подекуди він переривається спогадами та флешбеками кожного з трійки. Чим далі – тим вищі ставки цієї гри стають для глядача. Лука Гуаданьїно, як режисер, відчуває кожний нюанс сюжету і розкриває його із надзвичайною майстерністю. Він точно знає, що у фіналі глядач вже не зможе не співпереживати героям. Своєю доповіддю і візуальними прийомами він ледь не фізично затягує глядача в середину історії.
В плані еротичності, фільм не показує нічого вкрай провокативного. Він не схожий на «Любов» Гаспара Ное, на «Мрійників» чи «Останній танго в Парижі» Бертолуччі і навіть на інші фільми Гуаданьїно, де сексу було набагато більше. Та сама сцена утрьох, яка привернула глядацьку увагу в трейлері, далі пристрасних поцілунків не заходить, як в і всі інші сцени подібного характеру в цьому кіно. Складається враження, що коли критики писали про «найсексуальніший фільм в історії», то вони мали на увазі саме сцени гри в теніс. Власне через них Лука передав всю пристрасть, сексуальність та конфліктність персонажів. Як візуально, так і емоційно все зроблено таким чином, щоб глядач міг відчувати сексуальну напругу у повітрі.
Та окрім цього, режисеру вдалося створити один із найвидовищніших екшн фільмів останніх років. Те, як герої тут змагаються один з одним з ракетками в руках, виглядає набагато соковитіше, ніж всі боксерські однотипні фільми останніх десяти років.
Якщо після «Суспірії» всі були здивовані, що Гуаданьїно зміг зробити якісний боді-горор з демонічними мотивами, то тепер він перевершив режисерів-ремісників в екшн сегменті. На це вказують усі елементи фільму: монтаж, операторська робота та саундтреки. Разом вони створюють феноменальний симбіоз, заради якого і варто йти на це кіно.
Музику до фільму писали відомі композитори і класики алтернативного року Трент Резно та Аттікус Росс, на рахунку яких десятки першокласних саундтреків. Суб’єктивно, це найкраща робота Резнора/Росса з часів «Соціальної мережі» Девіда Фінчера.
Трійця акторів Зендея, Майк Файст та Джош О’Коннор – це приблизно настільки ж вдалий каст, як свого часу було в «Назви мене своїм ім’ям». Між акторами відчувається потужний магнітизм. І які б мерзенні вчинки вони не робили по відношенню одне до одного, це зіграно настільки талановито і чарівно, що глядач ладний миритися з усіма їхніми діями.
Постає питання етичного характеру, чи не популяризує це кіно аб’юзивні стосунки? Воно точно їх не засуджує. Врешті-решт жоден з героїв не стикається з наслідками своїх дій. У деяких глядачів це може викликати певні моральні обурення. А втім, кіно не обов’язково має бути моральним орієнтиром, тому кожному робити з нього висновки самостійно.
Кому це кіно може не сподобатись? В першу чергу тим, хто погано ставиться до творчості Луки Гуаданьїно. Адже, як би сильно «Суперники» не відрізнялись від інших робіт режисера, це все ще фільм, де відчувається його режисерський почерк. У Луки є як палкі прихильники, що вважають його справжнім художником, так і хейтери, для яких фільмографія італійця – попсовий кітч. Тож, якщо ви відносите себе до другої категорії – «Суперників» краще пропустити. Але якщо ви обожнюєте все, що робить Гуаданьїно, то у вас сьогодні свято, адже, здається, режисер створив один з найкращих сучасних фільмів свого жанру.
Матеріал підготував Марк Рентон