Безліч важливих сторінок нашої історії часто лишаються невідомими широкому загалу. Кінеметатограф та театр часто стають масовими провідниками від минулого до сучасного, і не просто аудіовізуалізують давні події, а надають їм нового, сучасного погляду. Про будинок «Слово» та «розстріляне відродження» ще років 15 тому знало злочинно мало українців, і українське кіно наполегливо намагається виправити цю ситуацію. Ще в 2017 році вийшов однойменний документальний фільм Тараса Томенка, який мав непоганий розголос. Втім, цей же режисер ще 10 років тому почав працювати над повнометражним ігровим фільмом – «Будинок Слово. Нескінчений роман». Ця стрічка настільки довго йшла на великі екрани, що про неї вже потроху почали забувати. В 2021 році відбулася світова прем’єра на Варшавському Кінофестивалі, в 2022 році – українська фестивальна на Mykolaychuk Open Fest, і ось нарешті масовий глядач має змогу побачити цей довгобуд в кінотеатрах своїх міст. Чи варте це кіно такого тривалого очікування? Безумовно. До того ж ця кінооповідь Томенка йде далі й ширше, ніж просто кіно. Особливо з урахуванням поточної 10-ти річної війни.
Події стрічки розгортаються в Харкові на початку 30-х років минулого століття. Хвильовий, Тичина, Сосюра, Вишня, Багряний, Йогансен, Семенко, Ужвій, Курбас та багато інших тогочасних митців заселяються в спеціально побудований для них владою Будинок «Слово». В ньому були створені всі умови для безтурботного життя та повноцінній віддачі себе мистецтву. Тут літератори мають стати невід’ємною частиною молодої держави совєтов, сформуватися як справжні українсько-рядянські письменники, на всіх ментальних та ідеологічних рівнях. Одного разу до них підселяється починаючий поет Володимир Акімов, людина, майже позбавлена літературних талантів. Через це органічно влитися до творчої спільноти Будинку «Слово» йому не вдається, однак начальник політичної розвідки висуває хлопцю пропозицію, від якої заздрісному невдасі буде важко відмовитись.
Кожне історичне кіно, яке виходить в Україні, за визначенням сприймається з певними застереженнями. Цьому посприяла ціла низка відверто невдалих кіноспроб, хронічний брак бюджету для таких картин, а також сумнівна відповідність знятого до реальних подій. «Будинок «Слово». Нескінчений роман» Тараса Томенка, попри певні нереальні факти та деяких вигаданих персонажів, перебуває у вищій лізі, і ймовірно стане одним з кращих українських історичних фільмів за часів Незалежності. Принаймні стрічка володіє всіма якостями, щоб сміливо претендувати на такий статус.
«Будинок «Слово»: Нескінчений роман» – це не аудіовізуалізовані сторінки Вікіпедії чи шкільної програми. Це не шаблонна історична постановка з гарними «нашими» та поганими «їхніми». Cтрічка структурована, з грамотною побудованою історією, різнобічними конфліктами, насичена безліччю яскравих та чималою кількістю навіть шокуючих сцен, великою дозою небанальних, розумних, цікавих діалогів між неординарними особистостями та простими людьми. Це досить вільнодихаюча, смілива, з домішками вигаданого та, в той самий час, скажено справжня, одночасно артова та мейнстрімна, меланхолійна та гіперемоційна, трагічна та така, що дає надію, інтелектуальна та захоплююча оповідь про події, які за совєтів із зрозумілих причин замовчували, а з 1991 року не отримували належної уваги.
Картина не є чистою драмою. Спочатку це досить легке, світле, з якісними жартами кіно, насичене мистецьким, майже безтурботним життям письменників і поетів в розкішних умовах будинку «Слово». Чоловіки грають у волейбол, самозакохано декламують свою поезію, розкуто випивають, палко кохають, таємно зраджують і вірять, що й надалі зможуть у творчості лишатися самими собою. Краплею дьогтю, яка все більше розростається, стає Володимир Акімов – сіра в усіх сенсах особистість, яка рухає та поступово масштабує конфлікт. Цей дрібний чоловічок діє та кар’єрно зростає під пильним керівництвом відвертої мразоти – НКВедиста та фактично керівника цього будинку.
Хмари згущуються нам митцями, адже їхньому життю в будинку «Слово» є ціна, і кіно поступово перетворюється на глибоко драматичний, місцями гостросюжетний політичний трилер. Стає все більш задушливо та тісно, спокійні та веселі розмови все частіше змінюються на болючі крики та зловісні мовчання, до того ж в сусідніх селах лютує Голодомор, якому в фільмі приділено кілька потужних та болючих сцен. Додає напруги і кілька майстерно поставлених сюрреалістичних сцен.
Непросто віднайти за всю нетривалу історію українського кінематографу картину з таким просто божевільним набором яскравих, відомих та затребуваних акторів. Євген Ламах, Роман Ясіновський, Андрій Ісаєнко, Геннадій Попенко, В’ячеслав Довженко, Костянтин Темляк та багато інших грали, а точніше перевтілювалися у своїх героїв, таких різних, справжніх, експресивних, замкнених, високомірних, буремних, трагічних поетів і письменників. Так, перед нами не ідеалізоване зображення ікон письменництва, які нам до відрази впевнено вкладали в мізки на уроках української літератури. Томенко показав не позбавлену недоліків талановиту мистецьку богему, яка поводиться відповідно. Ми бачимо реальних людей, зі своїми вадами, страхами, талантами, особливостями характеру. На жаль, хронометраж фільму не дозволяє повноцінно розкрити навіть половину персонажів, про яких ми мало що дізнаємось, але ряд митців втілені напрочуд живо, їм віриш, їм співереживаєш, про їхню долю тривожно здогадуєшся.
Двох героїв режисер виводить на перший план. Вони є втіленням двох протилежних сторін – українських літераторів та радянської репресивної машини. Центровим протагоністом виступає письменник Микола Хвильовий, якого блискуче втілив В’ячеслав Довженко («Кіборги», «Інший Франко»). На перший погляд легка та відкрита людина, всередині якої кипить цілий буревій тяжких почуттів та болю. Невимовного болю не лише за себе, а за все, що відбувається навколо. У фільмі саме Хвильовий і виступає уособленням «розстріляного відродження», усіх митців, яких розчавила собою система.
Однак важко сказати, що у персонажа Довженка є арка. Так само її немає майже у всіх героїв. Протягом фільму вони майже не змінюються, принаймні під таким кутом ми їх бачимо. Майже, але не у всіх, бо головною акторською прикрасою фільму є Дмитро Олійник, який неперевершено зіграв основного антагоніста Володимира Володимировича Акімова. Творці не приховують, що персонаж вигаданий, а скажена схожість із кремлівським маньяком не випадкова, що вже казати про однакове ім’я та по-батькові. Із сором’язливого, позбавленого таланту поета поступово та логічно проглядається зовсім інша особа, з якою будуть пов’язані подальші негаразди мешканців будинку «Слово» і головне міжособистісне протистояння – із Хвильовим. Неймовірний перфоманс, глибоке та високопрофесійне вживання в таку непросту роль, широчезна персонажна арка – ймовірно маємо нову зірку в обличчі Олійника.
Пазл дуже гідного кіно доповнює картинка та робота художників-постановників. Фільм знятий в чорно-білій кольоровій гамі, та цікаво те, що від сцени до сцени, в залежності від її емоційно-атмосферної наповненості, ці кольори видозмінюються і уважний глядач помітить чимало відтінків ч/б картинки. Це працює, і ми отримуємо не таке вже й поширене явище – чорно-біле, а точніше некольорове глядацьке кіно, адже до таких кольорових рішень зазвичай вдаються представники авторського та фестивального кінематографу.
Важко не захоплюватись тією роботою, яку проробив департамент художників-постановників під керівництвом легендарного Шевкета Сейдаметова. Вражаюче достовірний будинок, увага до найдрібніших деталей інтер’єрів і їх цілковита відповідність зображуваній епосі, автентичні предмети побуту, яких начебто перенесли машиною часу із 30-х років в декорації фільму. Це все дозволяє ще більше зануритись в події «Будинку «Слова»» і не просто дивитися, а відчути цю картину.
Резюмуючи, Україна отримала ще одну якісну, сильну, глибоку, непересічну стрічку величезного значення, яку мають переглянути значні маси народу, адже «Будинок «Слово». Нескінчений роман» – це наша історія, література та пам’ять. В часи, коли ворог нещадно та щоденно бомбить рідний для фільму Харків, це кіно набуває просто скаженої актуальності. В історичній площині воно дає розуміння кого ми втратили, бо вся наша історія – це те, кого чи що ми втратили. Водночас картина дає новий подих, сучасних погляд, неочікувану моду на геніальних митців «розстріляного відродження» та їхні непересічні, глибокі твори. Митців, яких нищили за те, що вони були українцями. Власне те, що відбувається і зараз.
Фото надані пресслужбою фільму