Відучора, 16 травня, у всеукраїнський прокат вийшла воєнна драма «Відблиск» Валентина Васяновича. Yabl поспілкувався з режисером фільму про прем’єру фільму та українське кіновиробництво.
– Як працювалося над кінофільмом «Відблиск»?
– Цікаво та непросто як і завжди. У творчій команді друзів. Тішуся, коли є можливість знімати кіно, і оскільки я, окрім ролі режисера, виконую ще й інші функції, то для мене це перетворюється у такий собі нескінченний потік, адже виробничий процес кіно займає півтора-два роки, тож увесь цей час я в робочому процесі і мені дуже класно в цьому стані.
– Як добирали акторський склад фільму? Адже окрім професійних акторів у фільмі знялися хірург Олександр Данилюк, який зробив в польових умовах понад 70 операцій, журналіст Станіслав Асєєв, який два роки пробув у російському полоні, ветеран, волонтер Андрій Римарук.
– Ми знімали кіно про події, очевидцем яких я не був, отже, мені потрібні були консультанти. Оскільки носієм інформації того, що відбувалося в «ізоляції» в Донецьку був на той момент саме Станіслав Асєєв, то ми запросили його до нас. Олександр Данилюк – досить відома особа, він зробив багато польових операцій й оскільки наш головний герой лікар, який бере участь у військових діях, то хтось з нашої творчої команди запропонував з ним зв’язатися. І разом з консультуванням, ми запропонували їм зніматися у фільмі. Щоправда, відзнята частина сцени зі Станіславом не увійшла у фінальний варіант стрічки.
– Який основний меседж кінострічки?
– З меседжами у мене взагалі завжди все погано (сміється). Ці меседжі формуються в мене якісь складні та неоднозначні.
Саме цим кіно я хотів показати, що мирне життя крихке і якщо зруйнувати його, то відновити цей стан рівноваги, спокою тощо, буде вкрай важко. Як психологічні, так і соціальні та політичні аспекти.
Який насправді меседж важко сказати, адже те що зараз відбувається останні декілька років, маю на увазі гарячу фазу війни, вже інакше усіма нами сприймається. І тому ця кіноробота, яка була знята чотири роки, теж відчувається по-іншому. Багато речей втрачає сенс.
– Про що «Відблиск» для вас зараз?
– Для мене це кіно відбулося тоді. Воно тоді було про щось і лишилося тим же.
Кіно не може трансформуватися в часі. Може змінюватися його сприйняття іншими людьми.
Для мене важливо побачити, як воно буде сприйматися сьогодні глядачами та тлі активних військових дій. У цілому те, що показано у фільмі, який відображає початок війни – повторює сьогодення, окрім інтенсивності, яка просто вибухнула і збільшилася у сотні разів, але те, що були смерті, що були катування, що були полони, що цим ламалася психіка – все це було тоді і є зараз, хіба у інших масштабах.
– Які виникали труднощі у роботі над фільмом?
– Зазвичай труднощі виникають і розв’язуються ситуативно. У цілому знімальний період – досить складний і важкий, адже потрібно швидко й одночасно розв’язувати багато питань великою кількістю людей. Складно адмініструвати та керувати цим, приймати сотні рішень на день. І це з одного боку цікаво, а з іншого – часом втомлює. Проте коли в тебе є нормальний середньоєвропейський бюджет, всі труднощі можна розв’язати. Складнощі виникають тоді, коли в тебе немає грошей, а ти хочеш зняти щось масштабне. Коли у тебе все сплановано, розписано і закрито у фінансовому плані, то які можуть бути труднощі. Це тоді просто, як говориться в одному одеському анекдоті, витрати.
– А в контексті чутливої теми?
– Коли ти знімаєш кіно, зокрема найважчі сцени катувань тощо, ти до них геть по-іншому ставишся у ході підготовки, репетицій. Якщо у кадрі відбувається щось травматичне для глядача, то ти як виробник кіно, кожен раз це не переживаєш. Ти працюєш над механікою сцени і над тим, щоб втілити її якомога чіткіше та яскравіше. Можливо, раз чи двічі під час зйомок ти можеш відрефлексувати на цю чи іншу подію, але все одно це робота. Це як секс в кіно, адже це теж просто поставлені сцени. Тож і тортури в кіно – це не є тортури – це робота. І ти не отримуєш психологічних травм під час зйомок. А якщо ти зміг фантастично це зробити, ти одразу відчуваєш радість, адже тобі все вдалося. Отже, ти не калічиш себе, ти просто по-іншому ставишся, адже це знімальний процес.
– Світова премʼєра відбулася ще у 2021 році в основній конкурсній програмі Венеційського фестивалю. Картина також брала участь в індустріальному показі Industry Selects 46-го Торонтського кінофестивалю, у конкурсній програмі Veto! Гамбурзького кінофестивалю, у позаконкурсному показі World Cinema 26-го Бусанського міжнародного кінофестивалю та в позаконкурсному показі The Essentials 50-го Монреальського фестивалю нового кіно. Як сприйняла західна аудиторія? Які чули коментарі?
– З одного боку, очікувано, а з іншого, було дивно чути питання про те, чи дійсно в нас таке відбувається, всі ці тортури у цей час. Кажу, звісно, є багато документальних підтверджень, і я в цьому фільмі, фактично, нічого не вигадав. Якось досить скептично люди до цього ставилися. Думали, може, що це художні перебільшення. Я намагався все ж таки пояснити, що все це в нас дійсно відбувається і що я показав зовсім невелику частину того, що є насправді. І показав це досить пом’якшено, аби не травмувати глядача. Це, певно, найбільш яскравий спогад щодо їхньої реакції.
– Як гадаєте, яким буде фідбек українського глядача зараз, у 2024 році? Враховуючи не лише тему, а й жорстокі сцени, що показані у фільмі.
– Я розумію, що якби ми встигли зробити прем’єру до повномасштабної війни – то цей фільм, певно, дещо легше сприймався б. Адже за останні роки люди стали дуже травмованими. Мені самому цікаво як сприйматимуть люди це кіно сьогодні. І чи вони взагалі захочуть таке дивитися. Проте думаю, що люди, які й раніше були готові йти на це кіно, прийдуть і зараз. До прикладу, я зазвичай ходжу на режисерів, а не на фільми чи жанри. Є в мене декілька десятків режисерів за якими я слідкую, творчість яких мені цікава. І мені не принципово, у якому жанрі вони зняли нове кіно, хоча кожен, зазвичай, одного жанру тримається, отже, йду на ім’я режисера, а не на назву фільму.
Я знімаю нішеве кіно. Як «Атлантида», так і попередні фільми були розраховані на підготовлену аудиторію, тож у мене немає сподівань, що зараз прийде мільйон глядачів. Прийде той, кому подобається таке кіно. Прийде той, хто готовий отримати ще порцію важкого емоційного досвіду.
– Існує думка, що наразі варто випускати саме документальні фільми про війну, а для ігрових має прийти час, має переболіти, переосмислитися. Що думаєте ви?
– На мою думку, потрібно знімати все. В усіх жанрах. Не варто щось виділяти і відкладати. Я згоден з тим, що зараз дуже цінно відзняти максимум документального матеріалу.
Згоден з думкою, що, можливо, не треба зараз знімати фільми про події, які трапилися вчора. Емоційно це треба пережити, переварити, узагальнити, аби з цього вийшов якісний продукт. І цим мають займатися досвідчені кінотворці. Не робити з цього поверхневе шоу, не хайпувати на цій темі.
Не мають усі хапатися і знімати кіно про події в Бучі. Так само й іноземці, які надивившись YouTube й інших новинних ресурсів, пишуть однакові сценарії, де в одній купі і Азовсталь, і Буча, і волонтер-європеєць, і наша героїня й так далі. Зараз усі почали писати за одним шаблоном ці сценарії. Я проти такого. Тож так, треба щоб пройшов час. Але якщо це досвідчені кіновиробники і ми знаємо їхній бекграунд, знаємо, що вони можуть розповісти цю історію не тривіально, узагальнити її, зробити серйозний сторітелінг, а не хайп, то я гадаю чому ні. Якщо вони, звісно, готові. Я наприклад, не готовий до цього. Я прислухався до себе, довший час думав і зрозумів, що наразі не візьмуся за це.
– Як витримати баланс у роботі над ігровим кіно про війну? Як не передати куті меду у бажанні щось загострити, підкреслити, вразити тощо?
– Знаєте, я знімаю так, як вмію і бачу це. Не думаю про те, щоб витримати баланс і не травмувати глядача. Проте так, часом я ставлю себе на його місце, дивлюся коли, наприклад, починається фізіологія і наскільки треба вже відійти далі. Тоді я використовую фізичну дистанцію і широкий кут об’єктива, щоб віддалити від себе подію та не бачити її у деталях. І тоді я можу сприймати картину узагальнено: розумію, що відбувається, все бачу, але я не травмую психіку свого глядача фактурами і так далі. Все залежить від режисера, від творчої групи, наскільки вони художньо талановиті, який мають смак, і як вони можуть все це оформити в образи. Кожен режисер робить це по-різному.
– Ви говорили про те, що західний глядач вас запитував, а чи дійсно все це відбувається насправді у наш час. Тож якою ви бачите роль кіно у висвітленні важливих суспільних проблем, таких як війна, її наслідки та повернення до цивільного життя?
– Вважаю, що кіно – це потужний комунікатор щодо просування інформаційно важливих меседжів. Якщо тобі пощастило й ти запрошений на фестиваль класу «А» – у Берлін, Венецію, Канни тощо – до тебе прикута увага великої кількості медіа і після показу ти маєш два дні для інтерв’ю і з півсотні зустрічей з різними виданнями. Ти маєш можливість поширювати меседжі, які ти заклав у своєму кіно. Це дійсно дуже важливий інструмент для розголосу. До прикладу, росія це розуміє і вкладає багато грошей у фестивальне кіно заради того, аби поширювати потрібні їй наративи на такому рівні.
– Як нам побороти їхні наративи? Адже довший час вони пропагували своє бачення історії і поширювали геть неправдиві факти. Як нам тепер повернути свою історію і розповісти світові як було і як є все насправді?
– Мені здається, зараз вони ще більше вкладаються у все це. Зі свого боку ми маємо пропонувати світові свій контент і активно його просувати. Розуміємо усі складнощі пов’язані з війною, проте зараз ми, чомусь, на жаль, закрили цей канал комунікації, де, наприклад, авторське кіно могло б потрапляти на великі майданчики кінофестивалів і там про щось розповідати. Росія ж, навпаки, почала ще більше вкладати в усе це і наразі ми цьому тотально програємо. І тут єдиний вихід – вкладати кошти у виробництво українського кіно.
Зараз у нас це фінансування йде на серіали, якісь локальні проєкти і фактично на підтримання телебачення. Насправді, це дуже сумна історія для українського кінематографу, яке останні десять років активно розвивалося, вже дійшло певного якісного рівня, і зараз все зупинилося, на жаль.
Якщо немає кіно, то ніяк ти свої наративи не пошириш. Так, є декілька документальних картин. «20 днів Маріуполя» – взагалі блискуче було. Тож нам потрібно знімати фільми і активно промотувати. Але державної підтримки наразі нема на таке кіно. Хоча є на розважальний контент, чомусь.
– Як гадаєте, чому саме на розважальний контент?
– Та ви і самі знаєте чому. Розумієте, як працюють вертикалі і виходить, телебачення перемогло кіно. Все дуже просто.
– Повертаючись до прем’єри вашого фільму «Відблиск», чому варто зараз подивитися це кіно та якими глядачі вийдуть з зали після перегляду?
– Якщо вони прийшли подивитися кіно – це вже перемога.
Кожен матиме свої думки, свої рефлексії. Сходіть подивитися і не мучте себе якимись надбудовами чи тим що, можливо, не відбудеться.
Мені завжди важко оцінити як мої фільми діють на інших. Адже виробництво кіно – це довгий процес. Я настільки сфокусований у той час на матеріалі, що не знаю як він діятиме на людей, які вперше його побачать. Тому що я дивлячись кіно, згадую кожну секунду цього матеріалу, як відбувався знімальний процес і так далі.
Я дивлюся критично й оцінюю, де і що можна було зробити по-іншому. Оком професіонала, не глядача. Тому мені дуже важко вловити, що відчуває аудиторія, коли дивиться фільм. Звісно, інколи я відключаю цю функцію аналізу та перевірки і сам розчиняюся в історії, але це виходить рідко. Люди різні. Хтось плаче, хтось сміється. Головне, аби ходили на українське кіно й підтримували його. Бачу, що зараз дійсно так і відбувається. Це супер, адже це була мрія усіх кінематографістів. А далі вже як кому поталанить. На одне кіно прийдуть, на інше ні. Проте так влаштований світ. Треба це просто прийняти та рухатися далі.
Матеріал підготувала Юлія Вишнякова